Facebook icon Instagram icon

Аліна Іскоростенська: «Без мрій ми живемо, ніби із заплющеними очима»

#Люди 7 Березень, 2019 Автор:

4+

Існує безліч порад про те, як знаходити гармонію у житті. Наша героїня відшукала власний рецепт. Про звичайну дівчину та її відкриття ми розповідаємо не випадково. Хоч Аліна й не дає нікому порад, а просто ділиться власними думками, можливо саме вам її досвід буде корисним. Й цілком можливо, що знайдуться охочі наблизити мрію Аліни до здійснення

«З чого все почалося… Десь приблизно після нового року було таке дивне відчуття, хотілося оновлення… Я чекала, що все буде по-іншому, але нічого не змінювалось. І тоді я прочитала одну книжку»

«Намагаюся практикувати здоровий спосіб життя і в межах здорового глузду експериментую над собою: рік тому перестала вживати м’ясо, практично не їм цукру. Нещодавно натрапила на інтерв’ю Ольги Земкової. Дуже цікава особистість, інструктор з йоги. Підписалася на неї в Інстаграм і дізналася, що Ольга в березні організовує йога-тур на острів Тенерифе (в Атлантичному океані). У мене з’явилась «нав’язлива ідея»: «Я хочу в цей тур!». Він починається 21 березня. Я розуміла, що фінансово до такої подорожі не готова: не планувала відпустку, у мене немає грошей на тур. День марила цією думкою, а наступного ранку під час ранкової йоги мені прийшла ідея: «Я люблю робити шоколадні цукерки без цукру. Друзі й рідні позитивно про них відгукуються, навіть діти, хоч для них чорний шоколад, зазвичай, дуже гіркий. А якщо зробити сайт, розказати про себе, про свою мрію і запропонувати спробувати мої цукерки?» Взяла блокнот і почала записувати всі думки: як про себе можна розказати, що написати на сайті, які можуть бути цукерки й смаки. В голові був «салат» (Сміється) Потім я за декілька днів все «переварила» і почала втілювати ідею. Часу не вистачало, бо займалася тим після роботи. Ніхто про мій задум не знав. Почали з’являтися якісь сумніви, страхи: що нічого не вийде, я не зможу. Але постійно повторювала собі: «Хочеш – роби», бо потім не вистачить сміливості»

«Вартість мрії не можна розраховувати в грошах, бо це мрія»

«Порахувала приблизно, що на тур мені знадобиться 30 тисяч гривень. Було страшно. Боялася, що не зможу зібрати за два місяці таку суму, що у мене нічого не вийде. На реалізацію ідеї пішло кілька вечорів»

«Вартість мрії не можна розраховувати в грошах, бо це мрія. Я вирішила вести розрахунки в кілометрах, які мені потрібно подолати, а кілометри перевести в цукерки. Відстань від Житомира до Тенерифе 5 487 кілометрів, і кожна коробочка цукерок наближає мене до мрії на 27 кілометрів, а одна – на три. В перший день я була просто вражена кількістю замовлень: друзі, знайомі, рідні пройнялися моєю ідеєю і почали замовляти цукерки»

«Зараз я подолала більше половини шляху – знаходжусь десь над Севільєю. Ну, станом на сьогодні мені до мрії залишилось десь близька 549 цукерок»

«Квитки на літак туди я вже купила. Тобто на Тенерифе я вже точно попаду. Може, буду жити там під якоюсь пальмою, але ж там не холодно, + 23» (Сміється)

«Два роки тому я розлучилась. Не думала, що мені знадобиться так багато часу, щоб відновитись, почати насолоджуватись життям, а ще знову почати мріяти. Це досить складно»

«станом на сьогодні мені до мрії залишилось десь близька 549 цукерок»

«Після напівмарафону в Івано-Франківську у мене з’явився хороший друг. Він подарував мені книжку Робіна Шарма «Монах, який продав свій «Феррарі». Книжка маленька, але чомусь я не одразу почала її читати. Вона пролежала у мене декілька місяців. Почала читати її одразу після нового року – мабуть, прийшла пора. Вже, мабуть, після тридцятої сторінки я зрозуміла, що ця книга просто перевертає моє життя з ніг на голову! Я з жахом зрозуміла, що я просто перестала мріяти, зациклюючись тільки на тому, що мені треба бути сильною, треба працювати, вирішувати купу інших питань, пробігти напівмарафон… Але це все були цілі, а не мрії. Все було для когось, заради чогось, але не для себе, не для душі. Я задумалась: про що я мрію? А мрій не було…»

«Без мрій ми живемо, ніби із заплющеними очима. Не знаєш, куди йдеш і для чого. Коли у тебе немає мрії, ти живеш наосліп»

«Бути здоровим – це вибір кожної людини. Може це й звучить категорично, але якщо ти хочеш бути здоровим, для цього треба щось робити: свідомо ставитись до харчування, має бути хоч якась фізична активність, саморозвиток – це базові речі. Просто їсти бургери і картоплю фрі, а вихідні проводити на дивані, й хотіти бути здоровим – ні, так не буває, вибачте. В житті по-різному, звичайно. Якщо людина не народилася здоровою фізично, то тоді треба думати про емоційне здоров’я, але це значно складніше. Тоді зміщується акцент, і треба шукати те, що буде тримати за життя, приносити насолоду кожного дня. В моєму близькому оточенні немає людей з інвалідністю, але коли зустрічаю історії про тих, хто щодня долає перешкоди, захоплюсь і надихаюсь. У такі моменти думаю, що маю бути вдячна за те, що маю елементарні речі: руки, ноги, що зараз нічого не болить. Такі історії допомагають у певний момент схаменутись, зупинитись і подякувати за все, що ти маєш»

«Кожна ситуація в нашому житті дається для чогось. Можливо, щоб зробити нас сильнішими, підвести до чогось… Я зрозуміла, що ніколи не треба себе ні з ким порівнювати. У кожної людини свій шлях і свої обставини. Порівнювати себе з кимось – це абсолютно не правильно, й не варто цього робити»

«Після розлучення мені всі говорили: «Аліно, ти сильна, ти впораєшся». А мені не хотілося бути сильною, хотілося сісти й плакати… Насправді у складні моменти будь-яка людина потребує підтримки»

«Суспільна думка іноді дуже впливає. І щоб піти наперекір, треба мати силу й впевненість. Я коли з цукерками своїми замислила, також переживала про те, що скажуть на роботі, знайомі. Я запустила сайт вночі з суботи на неділю. І одразу побачила перше замовлення, були надзвичайні відчуття. Виявилось, що перше замовлення зробив мій керівник. (Сміється). І написав, що ідея кльова. Власне, на роботі дуже підтримали, а ще рідні й друзі. Хтось вже по дві-три коробочки замовив собі, хтось на подарунки»

«Ідея з цукерками зробила мене більш сміливою, а ще я зрозуміла, що душа прагне творчості. Ті ідеї, задуми, що є у мене всередині, спонукають творити. Емоції, переживання мають виливатися у творчість. Вважається, що дівчата та жінки більш схильні до творчості. Мабуть, й чоловіки теж, але, напевно, вони у собі це гамують. Не треба цього робити! Якщо хочеться – твори!»

«Останнім часом я чітко усвідомила, що найважливішою цінністю для мене є моя сім’я – батьки, які мене підтримують, сестричка, племінник. І ще одна річ (хоч не знаю, чи можна вважати це цінністю) – це любов до себе. З цього починається все… Тоді ти стаєш більш відкритою до людей, позитивніше мислиш, хочеться обійняти батьків та наговорити їм купу приємних речей, хочеться з душею приготувати для друзів чи колег каву – порадувати когось. Тобто, якщо ти себе не любиш, ти не зможеш нести добро іншим людям»

«якщо ти себе не любиш, ти не зможеш нести добро іншим людям»

«Пам’ятаю все, що одна й друга мої бабусі в дитинстві розповідали мені про власне життя. Одна бабуся добре пам’ятала про Голодомор й розповідала мені про ті часи. Вона згадувала, як дітьми вони їли жолуді й гнилу картоплю. Вона народилась у 1925 році, якраз застала ті страшні часи, й її яскраві спогади мене дуже вражали. Вона про війну розповідала… Але зараз вже нікого немає – ані бабусь, ані дідусів. Я погано знаю свій родовід, і зараз вже цього не зміниш. Дуже шкода. Я час від часу до цього вертаюсь і дуже жалію, що упустила момент»

«Одразу після розлучення було складно. Не знала, з якого боку до себе підійти, з чого почати. Але зараз я вже розумію, що з ситуацією впоралась. Ну, можливо, це тому що я така. І тепер мене не полишає думка, що хочу організувати якийсь клуб допомоги жінкам, спільноту. Не знаю, як це може називатись, але щоб люди не лишались з проблемами сам на сам, без підтримки»

«Коли ти сама розкриваєшся, то люди абсолютно іншого рівня з’являються у твоєму житті. Цікаві, розвинені. В минулому році за півроку я пробігла п’ять напівмарафонів. Це багато для мене – майже кожний місяць 21 кілометр. Коли сама замислилась, то подумала: «Ого, Аліна, ти молодець!». І взагалі важливо себе хвалити, за будь-що, за найменшу дрібницю»

«Навіщо бігати? Спочатку для мене це було для підтримки форми. Потім почала отримувати насолоду. Уявіть ранкову прохолоду й свіжість… Плюс, коли повертаєшся додому, усвідомлюєш відчуття гордості за себе: день тільки почався, а ти вже зробила щось хороше… Біг – це терапія. Коли тобі погано, немає настрою, – біжи! З часом у мене з’явились «бігові» друзі, і тепер вони є чи не у кожному місті»

«Ми взимку бігли напівмарафон «Полтавська зима». Після закінчення зібралися у місцевій кафешці на вареники, а нас близько сорока з різних куточків України, різного віку! Дивні відчуття, бо раніше тих людей бачила тільки у Фейсбуці, а тут зустрілись – справжні друзі. Це настільки кльово! От занурилась у це середовище, і вже не уявляю, як я жила без цього»

«Житомир – моє місто, але так було не завжди. Я довго не могла звикнути, вдома, у Коростені, мені було затишніше. Але десь років п’ять тому зрозуміла, що він став мені рідним. Тут спокійно, затишно. Житомир змінюється, це круто. Для мене важливо, аби в місті були улюблені місця, де своя особлива атмосфера, кава, чайок. Багато таких не треба, але добре, коли вони є»

«Житомир – моє місто, але так було не завжди»

«Полюбити Житомир мені допоміг біг. Я «ранковий бігун»: коли всі сплять, коли біжиш безлюдними вулицями, бачиш місто по-особливому. Мій маршрут проходить повз Михайлівську, і десь о шостій ранку там дивовижно пахне свіжою випічкою, корицею! Це таке щастя! Мені не хочеться їсти ці булочки, достатньо просто запаху… У ті моменти більше нічого не треба – просто бігти і відчувати. Тоді я розумію, що люблю Житомир»

Текст записала Оксана Давиденко
Фото: Анастасія Липова

4+

Вас це може зацікавити