Facebook icon Instagram icon

Алла Крук: «Успіх приходить не випадково»

#Люди 26 Серпень, 2020 Автор:

1+

Говорити про те, що плавання – одне з найкорисніших для людини занять, звісно банально. А от чому стають чемпіонами, як подолати страхи, коли хочеш навчитись плавати, як стати плавцем та досягати бажаних результатів – оце питання. Відповідь на них редакція Zhytomyr.Travel шукали разом з Аллою Крук, старшою викладачкою Житомирського державного університету імені Івана Франка, суддею Національної категорії з плавання та тренеркою з плавання з величезним досвідом

«У спорт я прийшла самостійно, це було моє особисте бажання. Мої батьки мали опосередковане відношення до спорту: тато жив у горах, де займався лижним спортом, а мама – гімнастикою. Вони мали певні результати у себе в районі»

«У спорт я прийшла самостійно, це було моє особисте бажання»

«Якось перед третім класом, влітку, я вперше потрапила на море – ми поїхали разом з батьками на відпочинок у Євпаторію, і там вони вчили мене плавати. Тоді мені дуже сподобалося пірнати, виконувати певні вправи, мене вразив об’єм води. Не всім це комфортно, проте мені дуже подобається стан невагомості, а єдине місце на землі, де відтворюється стан невагомості, – це вода. І коли взимку я наткнулась на мамин журнал, де показували, що діти плавають не тільки в морі, а ще в басейні, то одразу ж попросила завести мене туди. Через рік після поїздки на море я прийшла на своє перше тренування. Тоді вважала, що усе знаю і вмію, але одразу ж почала тонути, бо полізла на глибину. Тренер мене витягнув і зробив мені «наганяй». Спочатку особливих результатів у мене не було, я була посереднім спортсменом. Проте, з часом мене поглинуло плавання, і я «захворіла» ним на усе життя»

«Мої перші спортивні змагання були у восьмому класі. Я пливла дистанцію 100 метрів, було дуже важко. Не була я настільки гарно тренована, щоб показати високі результати. Тоді багатьом програла, і це зачепило: захотілося бути першою. Тому я почала вдосконалюватися і досягла бажаного результату. Я стала рекордсменкою, чемпіонкою області, займала призові місця на чемпіонатах України»

«Мені комфортною на стаєрських дистанціях, де потрібно довго пливти, але не на максимальній швидкості. Це складно, адже вимагає витривалості. У мене природна витривалість, яка дана мені від батьків. Вдосконалювалася я саме на 800, 1500 метрів вільним стилем, 200 «дельфіном», на 400 – комплексом. До речі, в успадкування я передала своєму сину і брату ці самі дистанції. Мій син у свій час став одинадцятикратним чемпіоном області. Зараз він, як і я, працює тренером. Від людей я чую хороші відгуки, це мене дуже тішить як маму. Я навіть свого чоловіка «підсадила» на плавання, хоч він у мене волейболіст»

«У спорті дрібниць не буває. Спортсмени багато в чому собі відмовляють, щоб досягати результатів. Потрібно звертати увагу геть на усе, бо успіх приходить не випадково. Обов’язково має бути режим дня. Якщо ти випадаєш з цього загального розпорядку, то це погано відіб’ється на відновленні, на тренуваннях. Доводиться відмовлятися від певних благ суспільства, але якщо в тебе є мета встати на п’єдестал, то самі заняття спортом будуть приносити задоволення. Коли я навчалася в Київському спортивному інтернаті, то ми тренувалися тричі на день, а у вільний від тренування час у нас була школа. Проте в першу чергу був спорт. Навантаження були великі, дуже часто після тренувань ми просто падали в ліжко, проте мотивація додавала сил»

«У спорті дрібниць не буває. Спортсмени багато в чому собі відмовляють, щоб досягати результатів»

«Моя мама вважала, що через зайнятість спортом я буду погано вчитися у школі. Коли вона прийшла до тренера, то він підвів її до вікна, де сиділи діти на лавці й випивали пиво та запитав: «Хочете, щоб вона була там? Забирайте». Дитина в спорті, зазвичай, зайнята, їй ніколи думати про випивку, наркотики –  є мета, і дитина йде до неї. А незацікавлені дітлахи шукають пригод, і врешті їх знаходять»

«Все, що я робила, було цікаво моїм батькам, і за це я їм вдячна. Якщо у мене щось не виходило, за порадою я йшла саме до них. У мене була «залізна» підтримка. Мої батьки –  моя гордість. Тато в мене був відмінником народної освіти, Заслуженим вчителем України, а мама – логопедом, провідним дефектологом області. Саме вона створила мережу логопедичних пунктів, які зараз існують. Я дуже пишаюся батьками і думаю, якби вони дожили до теперішнього часу, то теж пишалися б мною»

«Все моє життя проходить у плаванні. З 16 років я розпочала свою тренерську діяльність. Після школи, за бажанням батьків, вступала в університет народного господарства і не вступила. Тоді я пішла в басейн до свого тренера Анатолія Крюкова, який запропонував мені влаштуватися в Центр підготовки інструкторів. Коли пройшла підготовку, в інструктори мене не взяли через вік: я була ще неповнолітня, тому не мала права брати на себе відповідальність за життя та здоров’я дітей. Але мій тренер написав розписку про те, що всю відповідальність він бере на себе. Тоді мене відразу допустили до тренерської роботи»

«Коли факультет фізичного виховання і спорту розпочинав свою діяльність, мені запропонували стати викладачем в ЖДУ ім. І. Франка. До речі, саме тоді я виграла у конкурсі «Вчитель року». Мені дуже подобається працювати зі студентами, я відчуваю, що це моя ніша. Наразі я маю уже 42 роки викладацького стажу»

«Мені дуже подобається працювати зі студентами, я відчуваю, що це моя ніша»

«Авторитет тренера складається з багатьох складових. Тренер має бути вимогливим, справедливим і добрим. Саме добрим, а не добреньким. Надзвичайно суворий тренер буде відштовхувати дітей. Важлива теж і любов до дітей – в тренерській практиці це видно одразу. Проте не можна вихованців постійно «гладити по голівці» – варто знати міру. Якщо ж у дитини щось не виходить, її потрібно підтримати, заохотити, щоб проявилася зацікавленіть»

«У Житомирі ніде займатися спортивним плаванням – наш басейн занадто перевантажений у зв’язку із розвитком інших видів спорту, таких як п’ятиборство й тріатлон. Можливість нормально тренувати дітей відсутня, тому якщо доходимо до певного рівня, намагаємося віддати дітей в спортивні інтернати та училища. Саме там вони зможуть досягти високих спортивних результатів. Нещодавно наші хлопці Бубон Георгій і Дацун Олексій виконали нормативи майстрів спорту. Проте вони навчаються в Києві й мають змогу плавати в 50-метровому басейні, натомість у Житомирі лише 25-метровий. На жаль, останнім часом ми плаваємо на обмеженій кількості доріжок, а для плавців необхідно мати гарні умови для занять. Так, ми маємо можливість навчати плавати, а от тренувати – ні. Житомиру бракує басейнів: у нас фактично він лише один уже впродовж 52 років»

«Свою спортивну кар’єру не завершувала – виступаю на змаганнях, проте в іншій віковій категорії, яка змінюється кожні п’ять років. Зазвичай спортсмени активно плавають до 25 років, а у збірній команді України виступають доти, поки зі своїми результатами можуть виступати за збірну. Хто ж хоче продовжувати й надалі займатися плаванням, продовжує свої тренування і виступає в змаганнях серед ветеранів спорту. Найперша категорія ветеранів спорту – 25-30 років, а остання це 90+. Мій тренер зараз теж виступає у цій категорії і є рекордсменом світу та чемпіоном Європи. Наразі йому 87 років»

«Якщо людина боїться води, необхідно вияснити причину страху: це може бути дитячий страх або набутий. Можливо, колись людина побачила у воді те, що її налякало. Навіть коли батьки купають маленьку дитину і випадково обливають її холодною водою або надто гарячою, на підсвідомості записується страх. Звичайні розмови також можуть стати причиною страху. Часто дорослі не замислюючись говорять при дітях те, чого їм варто не чути. Якщо ж страх патологічний, необхідно звернутися до психолога. І тільки тоді вже можна йти у басейн. Заняття розпочнемо з простого – ходіння по дну»

«Спортивний характер – це вміння не піддаватися ударам долі»

«Спортивний характер – це вміння не піддаватися ударам долі. Більшість спортсменів загартовані, вони не здаються при перших невдачах і досягають своєї мети. Моя мета – навчати дітей плавати. Статистика утоплень просто лякає, бо люди, не вміючи плавати, йдуть у воду і тонуть. Дехто з тих, хто вміє плавати, неправильно себе у воді поводить. У мене були випадки, коли я рятувала людей на воді – маю професійний зір на воду, «пасу» її очима. Напевно, таке покликання… Одного разу до мене із квітами підійшла бабуся, аби подякувати за те, що навчила плавати її семирічну онуку. Як виявилося дівчинка послизнулась і впала у глибокий фонтан, проте змогла втриматися на воді. Заради таких от моментів ми й живемо»

Текст: Вікторія Данилюк
Фото: Богдан Дубинський

1+

Вас це може зацікавити