Facebook icon Instagram icon

Анастасія Савенець: «Мурал ніколи не вийде з моди – мистецтво не виходить із моди»

#Люди 21 Липень, 2019 Автор:

3+

Коли посеред сірої стіни одного дня з’являються дивні квіти або чудесні візерунки, життя змінюється. Істина не нова – краса дійсно змінює світ. Про свою місію, стінописи та архітектуру Житомира розповіла художниця Анастасія Савенець, роботи якої ви точно бачили. Навіть якщо не фотографувались на їхньому фоні

«Я малюю все життя, ще з дитинства. Коли ходила в школу, готувалась до вступу в училище культури на художника, вивчала академічний малюнок, живопис, композицію. Я завжди розуміла, що це моє, це мені подобається. Правда, я потім передумала і поступила на архітектурний, але теж не шкодую. У моїй роботі в даний момент повністю переплітаються архітектура і живопис. Архітектурна освіта допомагає в роботі, оскільки малюючи на стінах, я використовую свої знання у галузі будівельних матеріалів і архітектурних конструкцій»

«Я займаюсь виключно розписом стін, маю свою команду, намагаюсь розвивати і збільшувати кількість робіт. Картини замовляють по всій Україні: в Житомирі й області, у Києві, у квартири й офіси. Звертались ОСББ, щоб розмалювати будинок або під’їзд, але це все поки зароджується – і ОСББ, і їхнє бажання щось змінювати. Іноді буває важко донести свій погляд, бо жителі будинку різні: хтось погоджується, хтось – ні»

«Взяти участь у великому фесті, на якому художники представляють свої мурали, — це моя мрія і мета. Але на даний момент і в Україні, і, в принципі, у світі організатори таких фестивалів дуже обмежені в бюджеті й не роблять open call. Вони не збирають заявки від вільних художників, які б хотіли взяти участь, а запрошують на свій розсуд – відбирають художників самі. Як правило тих, хто давно у цій індустрії, у кого багато саме творчих робіт, хто є досить відомим. У мене робіт не так небагато — фізично не виходить робити велику кількість творчих робіт. Сім’я, дитина, робота, і я не можу робити по одному муралу на місяць, як дехто інший. На таку хвилю люди виходять, коли за це повноцінно платять, і при цьому можна працювати у своїй манері, власному стилі, і це вигідно. Мені до такого рівня треба рости»

«Чи самокритична я людина? Відносно. Не тільки митцю, а будь-кому треба бути самокритичним… В усьому треба мати міру, не заходити дуже далеко — триматися золотої середини. Є ті, хто зірку зловлять, а тоді нічого перед собою вже не помічають. Є й інші»

«Взяти участь у великому фесті, на якому художники представляють свої мурали, — це моя мрія і мета»

«Щодо мого стилю і творчих проєктів, то я нікого не слухаю. Іноді мені кажуть: «Ось там чорний фон, забагато яскравого, «мрачнєнько, череп чи кров». Я кажу: «Відчепіться! Це моє, я хочу так малювати». Людям я малюю сонечки, квіточки — так, як вони хочуть. А те, що стосується мого стилю, то хочете – їжте, не хочете – не їжте. Все!» (Сміється)

«Є межа між творчим і комерційним, але у моєму житті вона не така вже й чітка і не напружує мене так, як деяких інших художників. Наприклад, є художники, які працюють в абстрактному, нетрадиційному стилі, до якого не дуже звиклі люди, не дотичні до мистецтва. Коли я з ними розмовляю на цю тему, вони кажуть: «Я категорично не хочу видавати нічого, крім свого стилю. Все! Хочуть – малюю, ні – йду до іншого замовника». У мене так не виходить, особливо останнім часом. До мене приходять такі замовлення, які мені подобається створювати, це по-перше. По-друге, я отримую величезне задоволення і втіху від того, що я привношу власну енергетику і красу в інтер’єр людям чи в офіс, або ж додому. Я бачу, як простір змінюється, а малюнок залишається разом з моєю енергетикою, з частинкою моєї душі. Для мене це є місією»

«Нещодавно до мене звернулась жінка на восьмому місяці вагітності, яка вирішила народжувати вдома. Вона задумала у своєму будинку зробити кімнату, у якій вона народжуватиме, підготувати її енергетично – оздобити стіну мандалою. Для мене це було дуже відповідально: непроста річ малювати у кімнаті, де народиться нове життя. Треба внести таку енергетику, такий символ життя, щоб це було не просто цікаво. Хоч це й не мій стиль, але я отримала задоволення. Це для мене як подарунок»

«Місія — це те відчуття, яке завжди живе у серці. Моя місія – змінювати простір, для того, щоб він був живим і яскравим, щоб люди, котрі туди потрапляють, наповнювались чимось хорошим. І надихались нести ці відчуття далі»

«Де я побачила перший мурал? В Житомирі. Я ж тут все життя живу. (Сміється). Колись в дитинстві в селі у бабусі розмалювала хату. Я була геть мала, років десять-дванадцять. Перемалювала мультики «гуашкою» їй на стіну. Відійшла, подивилась, зрозуміла, що у мене вийшло перенести все у правильних пропорціях. Подумала: «Ну, може буду колись таким займатись»… У нас там, власне, й не село – три хати. Вже й сусідів не було, лишень моя бабуся, а вона в мене не дуже емоційна. Вона ніяк не відреагувала на мою «петриківку». Ну, намалювала дитина щось. В сім’ї у мене не дуже творче оточення, і я завжди почувалась дивною. Те, що я відчувала і планувала, зовсім не сходилось з думками моїх близьких. Особливої реакції взагалі не було. Хіба мама, яка помітила мій талант, завдяки їй я й вивчилась. Але людей творчих, котрі так, як я відчувають світ, серед близьких немає»

«Потім був архітектурний. Потрапляєш у певне середовище і думаєш, що будеш працювати архітектором, що є у цьому якийсь сенс, є бажання, можливості. Але під кінець навчання я вже зрозуміла, що точно не хочу бути архітектором. Ну точно! Дуже нудно, дуже тяжко. І коли випускалась з університету, просто захистила диплом у Львові, а на наступний день зібрала речі і уїхала. Повернулась за документами через півтора року… Останні півроку навчання я думала вже тільки про розпис стін»

«Мурал ніколи не вийде з моди — мистецтво не виходить із моди, а картини як продавались, так і продаються. Могла б напевно займатись дизайном інтер’єрів і архітектурою, якби не мурали, але зараз для мене це нудно»

«Архітектура Житомира прекрасна, але ж вона майже не збереглася, мало її залишків до нас дійшло»

«Я вивчала архітектуру Житомира. Ми «по Мокрицькому» обійшли все на архітектурній практиці. Архітектура Житомира прекрасна, але ж вона майже не збереглася, мало її залишків до нас дійшло… Хоч є старі будинки у нас, особливо в районі Бердичівської, парку, Замкової гори. Є на що подивитись, але ж або будинки вже геть розвалюються, або «зашиті» вагонкою»

«Навіть повністю зруйнованому будинку можна повернути первозданний вигляд. Я їздила в Дрезден на екскурсію, бачила, як вони відбудували храм після війни. Після розваленої по камінцях споруди лишився лишень шматочок контрфорсу, і вони повністю по цеглинці все відбудували. Таке варто робити, бо це повага до роботи майстрів, це історична пам’ять»

«Треба дивитись на загальну архітектурну композицію. Якщо взагалі все стерте до ґрунту, можливо й не варто нічого відновлювати, але якщо поряд стоять схожі архітектурні споруди, або це був акцент, який зник, звісно, варто відбудовувати. Крім того важливий духовний сенс. Наприклад, я впевнена, що Собор Паризької Богоматері теж невдовзі відновлять, бо є такі місця, споруди – символи. Вони зберігають у собі стільки енергетики, стільки спогадів…Хоч для мене це досить спірний момент, який дуже гарно демонструє пріоритети у суспільстві: люди й досі вважають за необхідне вкладати матеріальний ресурс у духовність. При цьому вкладають гроші у відновлення пам’ятників, не помічаючи при цьому гострі соціальні проблеми, котрі потрібно вирішувати»

«Моє улюблене місце – Голова Чацького і скалодром навпроти, у Денишах. Люблю Замкову Гору… Я взагалі дуже люблю Житомир, я його фанатка — наді мною навіть друзі жартують. Два мурали в Житомирі я зробила власним коштом. Взагалі багато людей, які створюють місто, роблять це власним коштом «от большой любви»

«Нам не вистачає «свіжої крові». Не вистачає притоку туристів, людей, які б ходили й ставили питання, створювали попит. Зараз поки все створюється для нас, житомирян. Але є багато людей, які приїздять і кажуть: «Так, у вас класне місто, є багато цікавого, видно прогрес». Але таких людей не помічають, і орієнтованості на них немає. Все направлено на тих, які вже у нас були, знають куди йти, на що дивитись. Але у нас немає путівників, сувеніри, брошур, щоб можна було взяти у руки й сказати: «Ось такий він, Житомир. От сюди треба піти й на оце подивитись»

«Авторське право в Україні викликає багато питань. Можна до того ставитись прискіпливо, але толку… Культура відносин у творчій галузі іноді буває низькою. Якщо говорити, наприклад, про графічний дизайн, то й досі замовники не готові купувати фото, кліпарти та ілюстрації. Вони часто транслюють думку, що раз є можливість скачати, тобто вкрасти, тому навіщо платити.. Хоч, звичайно, авторське право потрібно. Це ж інтелектуальна власність, а зараз в усьому світі інформаційно-інтелектуальна власність цінується більше, аніж матеріальна. Самі ідеї цінуються більше техніки»

«зараз в усьому світі інформаційно-інтелектуальна власність цінується більше, аніж матеріальна. Самі ідеї цінуються більше техніки»

«Жити за кордоном я не хочу. Мене влаштовує формат відрядження, бо в Житомирі комфортно жити. Тут зручно, спокійно, недорого. Мене влаштовує можливість поїхати десь попрацювати, а потім повернутись»

«Я б в Житомирі зробила цілісну реставрацію будівель, щоб ремонтувати не по одному поверху, а всю споруду в одному стилі. Ну, і проблема з «шматковим» утепленням, коли утеплюють фрагментами… А ще організацією прибудинкової території, бо місцями просто страшно буває. Я бачила в Житомирі різні двори, знаю кожний куточок Житомира. Бачила місця, де взагалі влада міста не долучається – люди самі облаштовують простір. Знаходиться хазяїн, який навколо себе людей організував, і там є все: дитячий майданчик зроблений, парканчики стоять, квіточки ростуть. У них все прекрасно! І тут буквально три метри проходиш в інший двір, а там пустка! Людина красить місце, а значить все залежить від бажання та волі людей, що створюють простір»

«Малювала на замовлення від забудовників, орендарів. Малювала на бібліотеці Ольжича — це соціальний проєкт від громадської організації «Місцеві» за ініціативи Іллі Грицанюка спільно з Максимом Вікрачуком»

«Я не люблю Львів. Можливо тому, що я там жила. Класно поїхати туди на декілька днів, походити у центрі, але жити…Я спілкувалась багато з архітекторами зі Львову, і мені здається, що ставлення житомирських архітекторів до свого міста трішки краще. Житомиряни люблять своє місто, але вони його недооцінюють. Я спілкувалась з тими, хто вже багато років живе у різних місцях. Всі стверджують, що в Житомирі жити легко, просто, комфортно, зручно. Тут же до Києва їхати годину. Хіба не зручно? Як не любити Житомир, коли до столиці година?» (Сміється)«

Моє коло спілкування – соціально активні люди, ентузіасти, які багато чого створюють у місті. Я бачу реальні зміни, що відбуваються. Але багато хто цього не бачать, бо вони до того кола активних людей не входять. Ті люди й в центр не часто вибираються, і взагалі не зацікавлені культурними подіями, зовсім у тому не варяться. Такі люди кажуть: «Ой, що там у тому Житомирі». Я завжди пропоную перерахувати наші «цікавинки»: «Раз, два, три, п’ять, десять». І у людей іноді просто щелепа відвалюється»

«Житомиряни люблять своє місто, але вони його недооцінюють»

«Житомирянам треба «відкривати віконце і виглядати назовні»: треба більше дивитись, що люди роблять, більше спілкуватись. У нас люди закриті, а треба переймати досвід і вчитись. Є у нас велика проблема: люди бояться конкуренції. Ні, ніхто не конкурент! Це колеги, це друзі, на всіх вистачить роботи й грошей! Треба дружити та створювати спільноти»

Текст записала Оксана Давиденко
Фото: Марта Яроцька

3+

Вас це може зацікавити