Facebook icon Instagram icon

Андрій Глущук: «Артист без публіки – ніщо»

#Люди 10 Грудень, 2018 Автор:

5+

Все приходить вчасно для того, хто вміє чекати. В цьому впевнений актор Житомирського облмуздрамтеатру Андрій Глущук. Саме щасливі випадки привели його свого часу на сцену як співака, а пізніше як актора. Хто ж він, насправді: герой-коханець чи останній романтик?

«З самого дитинства мріяв бути співаком. Співав все, що тільки можна. Купу пісень, що були на касетах, знав напам’ять. Коли я говорив, що стану співаком, всі з мене сміялися. Мовляв, який співак. Однак я ще тоді знав, що народжений для сцени»(Всміхається)

«Мій перший досвід як співака відбувся у сьомому класі. На новорічному вогнику мав виступати мій товариш, але він захворів, і вчителька музики, аби не зривати концертну програму, попросила мене заспівати. До речі, це була пісня Шатунова «Белые розы». Як зараз пам’ятаю: такий переляканий, увесь червоний… Проте публіка мене підтримала, і я сам відчув велике задоволення від виступу»

«На новорічному вогнику мав виступати мій товариш, але він захворів, і вчителька музики, аби не зривати концертну програму, попросила мене заспівати»

«Я закінчив факультет естрадного співу (прим.ред.-Житомирський інститут культури та мистецтв). Співав у вокальному ансамблі «Камертон», що був на базі Зарічанського будинку культури. І якось одного вечора до нас на репетицію випадково заїхала художній керівник Житомирського облмуздрамтеатру – Наталія Тімошкіна. Побачивши її, я став ще більше старатися. І недарма – вона це «помітила» та натякнула, що я можу прийти до театру працювати. Тоді я був на другому курсі інституту»

«Спочатку працював на півставки. З часом почали залучати у виставах як актора. Але не все відразу. Перший текст, точніше репліка, з’явилася через два роки роботи в театрі. До цього – у чорних гольфах, спідницях працював у масовці. Друзі, які приходили на виставу, навіть не впізнавали мене. Після казали: «Ти що теж грав у цій виставі? Ми тебе не помітили»

«Карпо у «Кайдашевій сім’ї» – моя перша велика головна роль. Зізнаюся, після цієї ролі я відчув захоплення акторською справою»

«З усіх персонажів, котрих зараз граю, найближчий – це Казанова з вистави «Заповіт цнотливого бабія». Чимось ми таки подібні з ним (Всміхається). Так, мені теж подобаються гарні жінки, подобається мандрувати та інколи писати пісні»

«З усіх персонажів, котрих зараз граю, найближчий – це Казанова… Чимось ми таки подібні з ним»

«Я полюбляю увагу до себе. Впевнений, кожен артист мріє про свою публіку. Артист без публіки – ніщо! Ми їздимо на гастролі в інші міста України, де нас люблять й завжди тепло зустрічають. Мрію, щоб наш театр виступав і за кордоном. Можливо, це виглядає трохи егоїстично, але наші вистави – одні з найкращих в країні»

«Сьогодні глядач – вибагливий, постійно потрібно дивувати, вигадувати щось нове, йти в ногу з часом, робити на сцені справжнє шоу. Нашим режисерам це вдається»

«Можливо, це виглядає трохи егоїстично, але наші вистави – одні з найкращих в країні»

«75-й театральний сезон відкрили прем’єрою «Show must go on». У психологічній драмі я граю сержанта, якого настільки дістав капітан, що він вирішує переспати з його дружиною. Врешті, мій герой закохується у цю жінку по-справжньому… У моєму житті такого поки що не було. Можливо, ще не зустрів ту дівчину, яку б зміг так покохати»

«Я вмію розмежовувати роботу та особисте. Тому навіть інтимні сцени сприймаю виключно як роботу. Не знаю, звісно, як до цього буде ставитися моя майбутня дружина (Всміхається). Але це – робота і крапка. Я думаю, що по-справжньому можна кохати лише одну людину»

«Мені здається, зараз я на порозі змін. Ще нещодавно був такий час, що я не отримував від роботи задоволення. Ходив собі на роботу, не розуміючи, що це життя, і воно проходить, і треба робити сьогодні все по максимуму, щоб ставати кращим. Я цього не робив. Зараз почав відчувати, якщо сьогодні максимально не зробимо те, що можемо, завтра такої можливості може не бути. Тому я почав більше працювати над собою. Не мріяти, а діяти!»

«Житомир – рідне місто, де я народився. Воно маленьке, затишне, немає метушні, як в столиці. І тут можна стати професіоналом своєї справи! Адже недарма кажуть: «Де народився, там і згодився»

 

Текст записала Аріна Алексєєва
Фото з архіву А. Глущука

5+

Вас це може зацікавити