Facebook icon Instagram icon

Андрій Рибак: «Головне – не зупинятися»

#Люди 23 Квітень, 2020 Автор:

8+

Гумор – невіднятна складова нашого життя. Посмішка, яку нам дарують інші, може зігрівати й надихати. Є люди, які вміють це робити. Вони вигадують різноманітні жарти, цікаві образи і вміють влаштовувати свята. Та чи легко розуміти, що смішно, а що – ні? Чи легко бути постійно веселим? Відповіді Zhytomyr.Travel шукали разом з актором і ведучим Андрієм Рибаком

«З точки зору професії, то скоріше за все, я комік. Принаймні, я схильний вважати так. Усе чим займаюсь, об’єднується в назву саме цієї професії. Можливо, це не зовсім професія, але в цілому це слово найбільш точно описує те, чим я займаюся»

«У дитинстві я мріяв стати футболістом і навіть певний час грав у футбол. Але одного разу подивився фільм «Багатенький Річі» з Маколеєм Калкіном у головній ролі і зрозумів, що набагато зручніше бути просто дуже багатим хлопчиком. Не знаю, ну, напевно дуже багатим поки що я не став. Проте нехай це буде поки що»

«Пам’ятаю, як у нас з’явився відеомагнітофон і я передивився велику кількість голлівудських бойовиків, брав на прокат касети… А ще ходив на гуртки акторської майстерності, пантоміми, це мене цікавило. Не скажу, що шкодую, що ходив туди»

«Я навчався в Житомирському ліцеї №25, і так вийшло, що саме в класі з поглибленим вивченням математики. Не знаю, чи то батьки мене туди влаштували, чи так вийшло випадково. Але я навчався і доволі непогано знав математику. Здається, навіть до восьмого класу був відмінником, у мене були всі «п’ятірки», чи «десятки», «одинадцятки», чесно кажучи, уже не пам’ятаю, яка там була система. Але коли з математики почали пропадати цифри і почали з’являтися букви, формули, косинуси, синуси, тангенси, котангенси, в голові потрібно було тримати дуже багато табличних значень, аби можна було хоч якось розв’язувати поставлені задачі, тоді я почав втрачати інтерес. На зарубіжній і українській літературі я легко запам’ятовував вірші напам’ять і розказував їх. Але от чомусь з формулами не склалося»

«У школі дуже багато жартував з різних приводів, з вчителями, на уроках, з однолітками»

«Коли я вже вступав до університету, то віддав належне тому, що навчався 11 років в математичному класі й подав документи на фізмат в ЖДУ ім. І. Франка. Окрім того, мене прийняли на факультет іноземних мов, на менеджмент. Але я обрав з цих направлень найбільш перспективне, як мені тоді здавалося: це було пов’язано з комп’ютерами, а людство невпинно розвивається. Тому думав, що це мені знадобиться, і в принципі так і є. Можливо, я не став видатним програмістом, але в цілому з комп’ютерами по житті «дружу». Мій вибір був доволі прагматичним, тим паче, дуже багато моїх однокласників також пішли на фізмат. А я не хотів дуже різко виходити із зони комфорту. І, все ж таки, залишитись в більш знайомому мені середовищі. До речі, коли я подавав документи в універ на фізмат, то там було декілька черг до різних кафедр, проте на інформатику була найменша черга. І тому я став саме в ту, коротшу»

«Я пропрацював системним адміністратором декілька років: з другої половини п’ятого курсу і півтора року після закінчення університету. Я працював за спеціальністю, паралельно займаючись КВНом, Лігою Сміху. І коли вже часу стало не вистачати, звільнився»

«Абсолютно не шкодую, а навпаки, задоволений тим, що вступив саме на інформатику, саме в цей університет. Взагалі вважаю, що не потрібно шкодувати ні про що у своєму житті: будь-який твій вибір найправильніший, виходячи з життєвого досвіду, який в тебе є на той момент… Думаю, що я говорив би так само і про будь-який інший навчальний заклад, або ситуацію, яка сталася зі мною протягом життя. Я не схильний шкодувати ні про що»

«У школі дуже багато жартував з різних приводів, з вчителями, на уроках, з однолітками. Я так самостверджувався і здобував авторитет. З плином часу зрозумів, що так можна і дівчатам подобатись, і вирішувати багато проблем, які виникають в житті. Коли вступив до університету, мене помітили й запропонували зіграти в КВН на фестивалі першокурсників. Ця ідея зацікавила мене, а коли вперше вийшов на сцену, зрозумів, що мені це дуже подобається. Й так воно закрутилося аж до сьогоднішнього моменту. Я б не сказав, що в якийсь відрізок часу свого життя зрозумів, що гумор, це те, чим я хочу займатися. Навпаки, постійно сумнівався, думав, що потрібно зайнятись чимсь більш серйозним, і навіть зараз у мене такі думки з’являються. Але думаю, що це стандартна складова будь-якої творчої людини: ти постійно сумніваєшся, аналізуєш і приходиш до якогось певного висновку. Власне, зараз я цим і займаюсь. Аналізую і приходжу до висновків, що мені це подобається. А значить буду продовжувати цим займатися»

«Моя гра в КВН відбувалася паралельно навчанню, тому батьки не робили з цього великої трагедії, хоч мама розмовляла зі мною на цю тему. Говорила: «Андрій, досить уже займатися цими «шуточками», давай роби щось серйозне. Треба братись за розум». Але я думаю це стандартна розмова гравця у КВН з батьками.Узагалі батьки були доволі лояльні. Хоч мама переживала з цього приводу і частенько, мені здається, сумнівалася в моєму виборі, але приймала його. Батьки підтримували мене морально, і це дуже допомогло. Згодом, десь на курсі третьому-четвертому, моя творча активність почала приносити певні плоди. Мене дуже любили в деканаті, бо я проводив й організовував всі концерти – був дуже соціально і творчо активним, і за це отримував доплати до стипендії. У певний момент почав виступати на корпоративах. Пам’ятаю, як на Новий рік поїхав вперше виступати, заробив десь пів стипендії за один вечір. От тоді мама зрозуміла, що я прогодую себе цим, і заспокоїлась. Ну, а зараз таких питань взагалі не виникає. Я займаюсь творчістю і заробляю цим собі на життя»

«Ліга Сміху» дала мені багато нових і корисних знайомств, цікавий досвід й певну медійність, яку легше монетизувати в грошовий еквівалент. Адже сам проєкт доволі популярний, тому багато людей хочуть бачити саме учасників цього проєкту у себе на корпоративах, хочуть приходити до них на концерти»

«Певні переживання перед виходом на сцену, перед початком якогось корпоративу чи публічного заходу, звичайно є. Але це хвилювання за результат. Я відчуваю відповідальність за реакцію публіки, тому що сприймаю свої виступи з професійної точки зору. І не просто виходжу на сцену, аби вийти. Виходжу, аби отримати певний результат, певну віддачу від глядача, від публіки, яка мене оточує. Мабуть, саме ця відповідальність, трішечки тисне перед виходом. Проте, коли виходиш на сцену і отримуєш перший же фідбек від глядача, то відразу забуваєш про все і продовжуєш робити те, що вмієш»

«Було колись бажання працювати на радіо, адже це доволі медійна сфера, хоч і не така, як телебачення, але там також можна отримати багато досвіду…І як тільки я побачив оголошення про кастинг, відразу почав діяти. Мені потрібно було записати невеличке аудіо на якусь випадкову тему. Після того, як відправив аудіо запис, мене запросили безпосередньо до студії, а згодом уже й працювати – вести шоу»

«У мене було і є багато знайомих, друзів з яких я беру приклад у різних сферах. Можна сказати, систематизую їхні дії. Наприклад, мені подобається якась їх риса, реакція, емоція, відкритість. І я намагаюсь це міксувати в собі, опрацьовувати їхні дії і знаходити для себе те, чому хотів би навчатися»

«я дуже люблю баланс і сам намагаюсь його дотримуватися»

«Будь-яка риса в людині може мене дратувати, якщо вона занадто гіперболізована або, навпаки, недостатньо виражена. Коли людина занадто любить спілкуватися, занадто відкрита і розповідає тобі про свої якісь інтимні подробиці, хоча ти його про це не запитував… Так само, коли людина занадто мовчазна, закрита, це теж навряд чи буде сильно приваблювати. Тому в цілому я дуже люблю баланс і сам намагаюсь його дотримуватися»

«Мені подобається у Києві постійний рух й можливості, котрі можна там отримати. А Житомир – через те, що тут багато моїх спогадів. Вони пов’язані більш з людьми, адже згадуючи перший поцілунок ти думаєш не про лавочку на якій сидів, а про дівчину, з якою на ній був. Житомир викликає у мене теплі спогади. В Києві їх менше»

«Зараз у мене виключно вільний час, як і в багатьох людей. Я люблю дивитися фільми, іноді граю в комп’ютерні ігри, проте зараз напевно менше, а ще займаюся спортом, принаймні займався до карантину. Біля мого дому є декілька тренажерних залів, у які ходжу після роботи. Мені це подобається – доволі непогана емоційна розрядка. Спілкуюсь з друзями, проте іноді люблю побути на самоті, подумати про щось, почитати»

«Дуже важко стало розділяти те, що смішно лише мені, а що смішно і мені й оточенню. Почуття гумору трохи атрофується, коли ти працюєш у цій сфері…Мене «веселять» люди, котрі спочатку розповідають, що слідкують за нашою командою і дуже люблять кожного учасника, а потім запитують: «Ну, а шо там в Хмельницькому? Як там взагалі?». Й уточнюють, де саме я живу в Хмельницькому, поняття не маючи, що насправді я з Житомира»

«Трапляються такі ситуації, коли тобі не дуже хочеться веселитися, або веселити інших. Але якщо це робота, якісь корпоративи чи виступи, доводиться з цим справлятися. В повсякденному житті раніше я намагався завжди бути веселим, завжди жартувати. А потім почув цікаву думку про те, що коли запрошуєш на зустріч футболіста, не очікуєш, що він прямо перед тобою почне жонглювати м’ячем, що він прийде в гетрах і в спортивній формі. Ти очікуєш побачити людину, яка може тобі про щось розказати, зокрема й про футбол. Я думаю, так само і з коміком. Загалом так можна сказати й про будь-яку іншу професію…Коли не хочеться взагалі спілкуватися і настрою жартувати немає, намагаюсь уникати людей, аби не зіпсувати їхній настрій. Але в цілому це справа часу, адже ми вчимося налаштовувати себе і розуміти, коли потрібно бути веселим, а коли ні»

«Важко зрозуміти, чи вважаю я себе успішним. Напевно я доволі багато зміг досягти за весь цей час, але мені для саморозвитку зручніше думати, що я роблю недостатньо. Не принижувати себе, а просто дотримуватися балансу. Щоб це підштовхувало робити більше і ставати кращим. Успіх для мене – це можливість виражати себе через те, чим я займаюся»

«Успіх для мене – це можливість виражати себе через те, чим я займаюся»

«Я не схильний забігати наперед. Зараз намагаюсь згадати, про що думав десять років тому: у мене не було в планах нічого з того, що я роблю зараз. Тому я просто роблю те, що мені подобається, використовуючи досвід… Далі буде видно. Як на мене, головне – не зупинятися і ставати кращими внутрішньо. Зовнішні зміни прийдуть паралельно»

Текст записала: Вікторія Данилюк
Фото з особистих архівів

8+

Вас це може зацікавити