Facebook icon Instagram icon

Андрій Собич: «Рок – це свобода»

#Люди 22 Травень, 2019 Автор:

6+

Чи знайдеться у світі людина, яка не знає, що таке «музика»? Для когось це просто мелодія в ефірі ранкового радіо, для когось – професія та засіб існування. Є і ті, для кого музика – дороговказ для прийняття рішень. До перших наш герой точно не відноситься, хоч поки що скромно називає себе музикантом-початківцем. Про життя, невіднятне від музики, фестивалі та Достоєвського від житомирянина Андрія Собича

«В музичну школу я пішов сам, але пізно – у 14 років. Батьки мене не примушували, просто було сильне бажання навчитись грі на музичному інструменті. Це було усвідомлене бажання, але я нікому про нього не розповідав, просто хотів займатись. У той час не було інтернету, You Tube, не можна було подивитись. Потрібно було йти до того, хто вмів грати, і вчитися. Хотілося за допомоги класичної гітарної музик навчитись грати щось рокове, «важке»

«У часи моєї юності касети з записами «Nirvana» передавались з рук в руки»

«Поштовх, напевно, дав батько. Він слухав Led Zeppelin, Deep Purple, The Beatles. І на цій музиці я ріс з дитинства. Тоді мені батьки давали гроші на шкільні обіди, а я їх збирав і платив за навчання у музичній школі. Так було перший рік, поки батьки не дізнались, що я займаюсь. Потім вже вони давали гроші. Тоді я вже слухав музику початку 90-х: «Pearl Jam», «Nirvana». Мені хотілося бути схожим на них, і було величезне бажання навчитись грати!»

«У часи моєї юності касети з записами «Nirvana» передавались з рук в руки. Був ЦГ (прим. ред. – Центральний гастроном), магазин «М’ясо», де збирались неформали. Без інтернету було важко, важче, але були книги. Я не знаю, звідки брались книги про різні групи, і навіть англійською мовою. Ми несли викладачам і просили перевести. Їм самим було цікаво, а ми одразу й англійську вчили тими перекладами»

«У музичній школі мене взяли одразу у другий клас, бо я вже щось вмів грати, а потім одразу перевели у четвертий. Але у четвертому класі музична школа «закінчилась», бо за весь час я тільки один раз був на уроці сольфеджіо. Тоді це було принципове рішення когось з керівництва. Мені сказали, що ходити обов’язково потрібно, але то мені ну ніяк не вдавалось. (Посміхається). Зараз, звичайно, жалкую: щоб бути професіоналом в якійсь царині, треба багато вчитись. Люди придумали ноти, музичну грамоту, і мали пройти роки й століття, щоб з’явилась та музика, яку ми слухаємо зараз. Це потрібно вивчати»

«Хто я? Музикант-початківець, мабуть. Не знаю… За освітою я спеціаліст по соціальній роботі. Це зовсім інша сфера, яка пов’язана з людьми, з психологією. У тих, хто займається такою роботою, від початку має бути щось усередині, за душею. Має бути співчуття. Звичайно, їм важко жити, особливо враховуючи оплату за таку працю. Плюс внутрішнє вигорання. Коли до особистих проблем ще додаються проблеми інших, а ти намагаєшся їх вирішити… Це дуже важко. Я пропрацював так 11 років»

«Колись я починав з телефона довіри. Телефонували люди, коли збирались розійтись з дружиною, питали, чи варто це робити. Дехто хотів вчинити самогубство… Таке не забувається»

«Ми живемо у світі, в якому не можна жити за принципом «важлива не перемога, а участь». Сьогодні треба перемагати – не друге, не третє, а перше місце. Треба обирати одну ціль, одну справу, і тільки нею займатись. Тоді можна вважатися професіоналом у своїй сфері, можна перемагати. Це нелегко – це роки праці, але по-іншому ніяк. І перемагати потрібно у першу чергу над собою»

«Планую створити свій музичний колектив… Зараз займаюсь з професіоналами, які «відновлюють» мені пальці – я десять років не грав на гітарі. Після того, як чотири-шість годин в день ти займаєшся, потім виникає перерва тривалістю у десять років, коли ти взагалі не займаєшся музикою, а потім починаєш знову – це складно»

«Треба обирати одну ціль, одну справу, і тільки нею займатись. Тоді можна вважатися професіоналом у своїй сфері»

«Десь у 2012-2013 році ми домовились і взяли звичайний тролейбус, який їздив по маршруту. Півтори години давали концерт просто у салоні, заходили люди, які їхали по справах, і слухали музику. Потім ми продовжили концерт у «Pleasantville». Було круто»

«У «Навколокультурному просторі» кожний третій четвер місяця проводяться джеми – можна брати свій інструмент, приходити і грати. Приходять різні люди: з досвідом, зовсім молоді, які навіть соромляться виходити спочатку, які жодного разу ні з ким не грали. Всі разом грають, імпровізують. І це ж цікаво, це музика, а про неї не треба говорити – треба грати. Такі джеми – це взаємодія. Досвідчені музиканти, котрі професійно ставляться до справи, теж з чогось починали. Вони не просто дають поради, а вчать запобігати певних помилок. У нас на джемах так завжди»

«Вже зараз у нас фізично існує команда, є близька п’яти пісень. Весь сенс цього проекту – почати з нуля, весь процес пройти з самого початку. У нас є ціль, на реалізацію якої піде зо два роки. За цей час маємо зробити програму, виступити, організувати сольний концерт, записати альбом і кліп, попасти в ротацію, хочеться виступити на солідному фестивалі. Це і є етапи розвитку. От сьогодні перше інтерв’ю» (Сміється)

«У Житомирі в 2008-2010 році були групи, які на сольні концерти збирали по 450-500 осіб. А в минулому році скасувався концерт «O.Torvald», тому що не набиралось потрібної кількості людей, необхідної для проведення концерту. Концерт «Бумбокс» також скасувався. «O.Torvald» на хвилі Євробачення переживали пік мегапопулярності рік тому. «Бумбокс» в Америці і Європі збирає п’ятитисячні – семитисячні зали. Роками складалося, що Житомир – «біла пляма» на туровій карті України… Вінник чи Дзідзьо привозять за собою весь звук і все світло, але не всім групам вигідно возити це з собою. Вигідніше брати у підрядника, а у нас немає такого звукопрокату, щоб поставити заявлену в рейдері апаратуру»

«Те, що Київ поруч – величезний плюс, але водночас і мінус для музичного розвитку міста. Можна піти на концерт не в житомирський драмтеатр, а доїхати за півтори години до Києва. Там буде концерт зовсім іншого рівня: інші звук і світло, інша атмосфера. На жаль, залу для рок-групи немає. Рок – це свобода, а коли на концерті в театрі підходять бабусі і просять молодь сісти на місце… Там немає фан-зони, VIP-зони. По суті, для цього мав би бути концерт-хол»

«Зараз я лише зрідка організовую концерти, тому що це займає надто багато часу. Раніше ми співпрацювали з різними гуртами: «Друга ріка», «Onuka»,«Ляпис Трубецкой», «Бута», «O.Torvald», «The Hardkiss», «Pianoбой». Займались організацією концертів, працювали в різних форматах. У 2009 році робили дводенний open-air фест «Саботаж», на який приїхало близько двадцяти груп з усієї України. Були окремі локації, поетична і художня сцени, але такий формат не прижився – не вигідно. Взагалі для організації фестивалю потрібно мати команду, в яку входить понад сто людей. Це і волонтери, и охорона, і пожежні автомобілі, плюс фудкорти. Це велика робота, але фестивалі потрібні. Зазвичай там немає сторонніх, там збираються такі, як ти… Цільова аудиторія на фестах відчуває один одного інтуїтивно. Люди збираються, щоб отримати задоволення від музики, від вечора»

«Наскільки дозволяє час, я їжджу по українським фестивалям. Там бувають різні люди, але в основному там дружня атмосфера»

«Наскільки дозволяє час, я їжджу по українським фестивалям. Там бувають різні люди, але в основному там дружня атмосфера, де неагресивні люди нормально ставляться один до одного. Це дивовижний настрій, особливо коли ти слухаєш групу, яка ще декілька років тому здавалася недосяжною. А на фестивалі люди грають від тебе за 200 метрів, і ти слухаєш їх наживо»

«Останнім часом в Україні багато заходів, куди запрошують дуже класних виконавців, крутих музикантів. На таких фестах змінюється культура людей. Коли стоять вбиральні для людей з інвалідністю, а туди не заходять інші. Бачив, як люди читали, для кого вони призначені, і йшли в іншу вбиральню. Бачив, як люди допомагають, коли комусь погано: сповіщали охорону, музикантів, які робили паузу. Поки освітлювачі шукали у середині натовпу місце, де людині стало погано, щоб показати, куди має проїхати «Швидка». Я бачив таке два роки тому на тату-фестивалі, де так врятували дівчинку. В Житомирі я організовував близька 600 концертів, і жодного разу не було бійки»

«Звичайно, вигідніше зробити фестиваль у Києві, де їх відбувається дуже багато… Іноді виконавці, імена яких на слуху, часто в Житомирі просто ночують. Вийде зробити концерт – добре, не вийде – ок. Коли на сцену виходить чотири особи, то ще мінімум чотири поза сценою: водій, освітлювач, менеджер, директор групи. Це бус людей, яких треба нагодувати, поселити та розв’язати питання, пов’язані з організацією концерту. Дехто виступає просто для підтримки іміджу. По тому ж принципу, що й великі бутікі, що мають попит у Києві, а у Житомирі відкриваються, тільки щоб підтримати марку мережі… Банально, але багато чого залежить від наявності коштів, від місцевих політик»

«Коли музикант приїздить з Європи або з Японії, гонорар у 2500-3000 євро – це нормально. Якщо ж перевести у гривні – це величезна сума. І скільки потрібно людей, щоб вони заплатили 200 грн за вхід?… Нереально в Житомирі набрати таку кількість людей. Якщо підніметься життєвий рівень, я думаю, буде більше охочих приходити на фести. НА ВДНГ у Києві скільки фестивалів проводять? І там 1500 грн за вхід – нормально, а у нас 300 грн це вже сума»

«Зараз я мало читаю – слухаю аудіо книги, але й досі не знаю письменника, який був би краще Достоєвського. Він так занурює в атмосферу, що потім з неї просто важко виходити. Він робить так, що після занурення у атмосферу героя складно усвідомлювати життя навколо. У мене, принаймні, саме так і було. От з якою порою року у вас асоціюється «Злочин і кара»? У більшості людей – з осінню. А твір починається словами: «Йшов жаркий літній місяць серпень». Завдяки автору настільки поєднуєшся з героєм, що окрім вогкості і сльоти нічого не бачиш. Це Достоєвський. Все інше так не зачіпало»

«Я обов’язково навчатиму своїх дітей музиці. Не захочуть – навчатимуться танців. А взагалі дітей потрібно вчити любові і співчуттю»

«дітей потрібно вчити любові і співчуттю»

«Мені Житомир імпонує своєю розміреністю, тишею, спокоєм. Він схожий на старого сивого лінивця, місцями брудного… Але в цілому він гарний. Хтось називав його маленькою Швейцарією – є річка, ліс… Краса»

Текст записала Оксана Давиденко
Фото: Марта Яроцька

 

 

 

6+

Вас це може зацікавити