Facebook icon Instagram icon

Анна Павлюк: «Завдяки дитині я відкрила для себе речі, які робила неправильно»

#Люди 25 Січень, 2019 Автор:

2+

Чи чули ви вислів #яжемать? Стовідсотково чули! Анна Павлюк його також чула, до того ж на свою адресу. Пропонуємо на її прикладі подивитись, чи такі вони прості, ці «яжматері», як може здатись на перший погляд. Щоденник Аніних активностей не обмежується тільки доглядовою працею, і встигає вона дуже багато. Про життя і захоплення від свідомої мами, педагогині, модераторки, артистки-аматорки та громадської активістки Ані Павлюк

«Моїй дитині два з половиною роки. Я одна з модераторок групи «Матусі та татусі Житомира». Трошки я в цій групі як вчитель: пощу корисні дописи, систематизую, слідкую за дисципліною у спілкуванні, щоб люди у запалі не ображали одне одного, а дискусії велись у конструктивному руслі»

«У сучасних батьків є переваги: доступ до адекватної інформації. Зараз ті, хто дійсно має бажання знайти інформацію, це зробить. Маленький приклад. Мені перед народженням дитини подарували «кенгурушку». Коли дитину на руки «отримала», у мене досвіду не було, знайомих з дітьми не мала та й взагалі маленьких дітей боялась. (Сміється) Така собі «дитинофобія». А новонароджене таке ще кволе, рученятами та ніжками соває. І у мене з’явились сумніви, тож я почала гуглити: як же носити дитину у «кенгурушці». Погуглила і зрозуміла, що буду носити тільки у слінгу. Шукала одне, а після обробки величезної кількості інформації знайшла зовсім інше. Зараз є така можливість, є спеціалізовані групи, а раніше – у відкритому доступі лише сумнівна «мудрість», яку передавали з вуст у вуста. Це могли бути абсолютно безглузді речі, які передавали під виглядом великої істини, що складно перевірити. Зараз можна підписатись на десяток лікарів і мати потрібну інфу»

«Зараз ті, хто дійсно має бажання знайти інформацію, це зробить»

«Завдяки дитині я відкрила для себе речі, які робила неправильно. З дитинства у мене часто були ГРЗ, які лікувались цілим «пакованом» пігулок. Самопризначені антибіотики та ще величезна кількість таблеток – це й було моє лікування. Я думала, за що всі так хвалять Комаровського? Нумо, я подивлюсь. Тоді я дізналась, що віруси антибіотиками не лікуються. І ще багато інших елементарних істин. Виявилось, що він просто найбільш відомий, але є величезна кількість лікарів, котрі пишуть шикарні доказові статті з посиланнями на дослідження. Ну чому 26 років я жила зовсім по іншій схемі?»

«Я почала багато статей читати по психології. Коли читала про супротив і фрустрацію, я думала: «Анічка, це ж про тебе!» Звичайно, читаєш заради дворічної дитини, але це ж про мене, про моїх близьких. Ми всі живемо по цих простих законах, які давно описані, але 26 років розповідаємо собі, що плакати не можна, тому що сильні люди не плачуть. А потім виявляється, що випустивши зі сльозами свою емоцію,ти її відпустиш, ти її проживеш, ти її приймеш, і тоді набагато швидше відновишся і зможеш йти вперед. І це все мені дала дитина, з’явившись на світ»

«З Юлею Кручак ми познайомились на «Червоній лампі». Потім в обох майже синхронно з’явились діти, за ними – нові теми: слінги, соплі. Вона тоді збиралась проводити другу «АрТерапію», хоч вже була з дитиною. Я їй написала, що допоможу, чим зможу. Думала, може прибирати чи ще щось простеньке доручать. А вона відповіла: «Ось тобі напрямок, займайся. Організуй людей – потрібні виступи, пов’язані з батьківством». Це було дуже несподівано, але люди швидко зібрались. Фестиваль дав мені підтвердження, що я можу комунікувати з різним людьми й різних людей організовувати. Тобто, складати пазл у гарну картинку»

«Чи я харизматична? Я себе такою не вважаю, але мені говорять, що так»

«Колись наша група називалась «Матусі Житомира», а потім ми змінили назву. Діти ж не розмножуються брунькуванням, дитина з’являється у чоловіка і жінки. І татусі також намагаються щось робити, занурюються у теми. У нас є татусі,які активно долучаються і до групи, і до виховання. Класно, що вони цікавляться своїми дітьми, а не сидять на тронах зі словами: «Я голова, годувальник, а ти міняй підгузки!» Іноді ми, мами, самі відсторонюємось,тож виходить дискримінація: ми обрані, ми матусі. Тепер група називається «Матусі та татусі»

«Раніше були поетичні вечори. Їх влаштовувала Оксана Гаджій, це були «Червоні лампи». Там бачила Оксану Науменко. Я трохи читала її твори, мені дуже подобалось те,що вона пише,і як пише, як подає. Потоваришували десь у соцмережах, після одного з приїздів Жадана, здається. Так потрапила у театр «СюрTuк»

«Я не можу сказати, що саме я люблю більше – поезію чи прозу. І про улюбленого автора теж не скажу: у кожного часу свій улюблений автор. Для якогось часу краще проза, для якогось – поезія. Просто по натхненню від одного до іншого переходиш і потроху береш»

«Колись моїм улюбленим автором був Лермонтов, без тями його в університеті любила, писала по його творчості дипломні роботи. У школі перший серйозний конфлікт з вчителькою відбувся у мене після вивчення «Герою нашого часу». У підручнику Печорин був дуже поганий хлопець, дуже поганий. А я коли читала, так за нього вболівала. Я ж розуміла, що він не просто так поганий. Впродовж всіх переставлених місцями глав він змінювався. От якби у хронологічній послідовності читати, все не так сприймається! Я відстоювала Печорина, як людину нещасну, а не як мерзотника від початку, за це отримала «двійку» й заяву: «Ти не читала!»

«Зараз багато хто не вписується у шаблони, «лишні люди». Кожен себе може відчувати зайвим у якомусь місці, значить просто треба інше місце пошукати. Я вже інакше дивлюсь на життя, мені ж вже не 18. А Лермонтов свою роль виконав – дав мені певну емоційну розрядку. З ним я страждала, за нього вболівала, катарсиси переживала. А потім ми розійшлись» (Сміється)

«Зараз багато хто не вписується у шаблони, «лишні люди».Кожен себе може відчувати зайвим у якомусь місці,значить просто треба інше місце пошукати»

«Три роки я викладала дітям літературу. Педагогічна діяльність дуже цікава, бо ти дуже багато віддаєш емоційно. Це важко. Особливо, коли ти вчитель-початківець, не маєш напрацьованої бази, кожен твір читаєш, як вперше, до кожного питання підходиш, як вперше. Готуєшся, і це у тебе займає великий шматок часу фізично. І емоційно на кожному уроці ти дуже багато віддаєш, бо така властивість вчителя – віддавати, запалювати. Якщо при цьому ти бачиш віддачу, це прекрасно, але якщо її немає… Ти розумієш, що не можеш цікаво подати матеріал, а перед тобою 30 учнів, і у кожного свої інтереси, до кожного треба шукати підхід, себе треба розділити на 30 частин і піднести у різних варіантах. Це емоційно виснажує»

«Після певного часу роботи в школі я бачила різницю в роботах учнів, бачила, як змінюються їхні думки. Була дуже цікава дівчинка у мене. Вона багато мовчала, рідко відповідала, але дуже цікаво писала. При цьому у неї був такий почерк, що я могла годину сидіти над її твором, щоб розшифрувати. Тобто спочатку йшов етап роз шифровки, а вже потім я перечитувала його заново. Я розуміла, що рік тому, коли я тільки почала працювати, вона таких шикарних речей не видавала. І взагалі, як дитина в 11 років може видавати такі цікаві речі? Але все одно емоційна віддача була далеко не завжди. Ще варто врахувати, що робота вчителя зовсім неприбуткова, м’яко кажучи. А якщо хочеш заробити, то тобі треба гарувати якусь величезну кількість годин. І тоді у тебе вже фізично не буде можливості розвиватись, та й навіть їсти приготувати чи інші якісь буденні справи встигати»

«Для мене взагалі не так було важливо, щоб діти знали матеріал, хоч це не дуже «по-вчительски». Знати, який письменник коли народився, що й коли написав чи у яке місто переїхав, чи як називається напрям літератури, у якому він працював, – це не є важливим. Значно важливіше, щоб діти співчували, переживали – емоційна складова. Події, які у книзі, – вони не справжні, але те, що ми відчуваємо, коли читаємо, – ці почуття справжні. Вони можуть суттєво змінити людину. Це по-перше. І по-друге, треба мислити критично»

«Діти звикли довіряти вчителям беззаперечно у більшості своїй. Як вчитель сказав, так вони одразу повторюють. Вони повторюють те, як написано у книжці чи підручнику. На кожен урок я вигадувала їм якусь «міні-підставу». Наприклад, говорила дітям, що цей письменник написав у книзі таке й таке, й питала: «Так?» Вони, звичайно, погоджувались. Тоді я казала, що це неправда. Спочатку такий підхід дуже збивав їх з пантелику. Потім звикли, а мене тішило, коли вони починали сперечатись, щось доводити. Власне, саме у цьому я бачила користь, а не у вивченні текстів»

«Мене життя вчило, всі вчили. Згадала, що колись у мене був сильний період спротиву, я все критикувала, мені було дуже погано, що я не можу радіти життю. А був у мене знайомий, з яким ми навіть не так багато спілкувались, але він навчив мене однієї важливої речі. Він сказав: «Якщо ти бачиш щось, що тобі не подобається, критикуєш, то ти спочатку подивись, як ти можеш зробити краще. Тоді вся твоя критика піде у конструктивне русло. Якщо ти можеш зробити краще, намагайся зробити, а якщо ні, то яке ти маєш відношення до критики взагалі?»

«Я розбила власне життя на 13 частин, орієнтуючись на людей, які були у моєму житті, і зрозуміла, що кожний з них був моїм учнем, а я у них вчилася. Можливо, були серед них ті, кого ніколи не сприймали як вчителя, але мені ця людина дала щось важливе. Я просто сіла і прописала по іменах, по періодах і зрозуміла, наскільки важливі речі вони принесли в моє життя. І я еволюціонувала з ними»

«Я була учасницею проекту «Неслабка стать». Пішла, щоб подивитись, чи це не «для відчіпного», щоб на собі перевірити, що там відбуватиметься. Думала, якщо й справді побачу щось корисне, то запропоную співпрацю. Мої очікування виправдались»

«Нещодавно малий перевернув коробку, у якій лежали журнали з моїми надрукованими текстами. На очі попав один текст, у якому жінка порівнювалась із кришталевою вазою. Я писала,що є жінки, які створені робити щасливими когось. Там була фраза на кшталт «як мені жаль жінок, знищених фемінізмом». Раніше я феміністок бачила як «бій-бабу», яка все тягне на собі і ненавидить чоловіків. Насправді фемінізм не про це. Фемінізм – це про рівність у правах і обов’язках, про відсутність дискримінації за статтю. Щоб дівчатам не казали, що вони не потягнуть технічну спеціальність. У нас на філфаці регулярно кепкували з хлопців, а їх було всього двоє на групу: «Чого це ви на філфак вступили? Нікуди більше вступити не змогли? Розуму не вистачило?» Наче це жіноча професія, це соромно. Ще років п’ять тому я заявила одній знайомій, що феміністкою не стану ніколи. А вона тоді сказала: «Ти дівчинка розумна. Підрости трохи». Нещодавно посміялись між собою з цього»

«Фемінізм є різний. Я не за те, щоб просувати суто жінок. Давайте просто ставитись до людини не як до чоловіка і до жінки, а як до людини. Кожна людина різна. І не треба з дитинства примушувати хлопчиків любити машинки, а дівчаткам не треба розповідати, що «дівчинка має бути завжди гарненькою». Просто кожна людина – це людина, і нехай всі обирають те, що їм подобається і працюють у цьому напрямку»

«Ми зараз багато говоримо про відповідальне батьківство. І це не про беззаперечну правоту, а про  усвідомлення того, що відбувається: якщо я зроблю так, матиму такі наслідки, а по-іншому, то і наслідки інші. Наприклад, ти можеш розуміти, що мультики і солодке – це не найкраще для дитини. Але у якійсь конкретній ситуації, наприклад, коли ти в дорозі і нічого іншого немає, ти можеш зайняти дитину чи дати цукерку. Зараз насправді досить багато відповідальних батьків, хоч у кожного рівень відповідальності свій. Відповідальність – це свідомість. Коли усвідомлюєш елементарний причино-наслідковий ланцюг, ти можеш вчиняти неправильно, але розумієш свою відповідальність і приймаєш її. Звичайно, свідомі батьки з усіх сил намагаються зробити так, щоб дитині було максимально добре»

«Насправді дитині не треба намагатися забезпечити ідеальний світ навколо, бо коли вони потім виходять з цього ідеального світу у наш реальний, вони думають: «Боже, куди я попав або попала»

«Насправді дитині не треба намагатися забезпечити ідеальний світ навколо»

«Моя прапрабабуся з Житомира, а я народилась у Рівному, в школу пішла знову в Житомирі. Я ще довго ностальгувала за містом дитинства. Але тепер, особливо останнім часом, я бачу, як Житомир змінюється, і деякий час тому я усвідомила, що починаю його любити, починаю якось дуже тепло до нього ставитись. Так, у нас ями, калюжі, зустрічаються хами, але є гарні місця: вулички на Михайлівській, графіті, парк… Всюди потроху змінюється місто завдяки людям, які стають дорослішими і змінюються самі»

Текст записала Оксана Давиденко
Фото: Марта Яроцька

2+

Вас це може зацікавити