Facebook icon Instagram icon

Артур Шевчук: «Зараз країні вкрай потрібні зміни, які починати треба з себе»

#Люди 21 Грудень, 2018 Автор:

10+

Не новина, що президентами не народжуються. Принаймні наш герой народився зовсім звичайним хлопцем, який дуже хотів грати у футбол та за різних обставин не зробив футбольної кар’єри. Проте ніщо не завадило йому стати президентом клубу «Імпульс» – аматорської футзальної команди. Про це спеціально для Zhytomyr.Travel розповів Артур Шевчук – людина, закохана у свою справу

«В сім’ї у мене ніхто футболом не займався і не займається. Це суто моя ініціатива, бо я за здоровий спосіб життя. Моя футбольна кар’єра завершилась, не почавшись, тому намагаюсь створити можливості грати у гарному футбольному клубі таким простим хлопцям, як я. Ну, точніше не футбольному, а футзальному, але це нічим не гірше. Це навіть краще, бо гравці розвиваються фізично й технічно. У цього виду спорту є дуже багато плюсів»

«намагаюсь створити можливості грати у гарному футбольному клубі таким простим хлопцям, як я»

«Мій улюблений футболіст? Це важке питання. (Посміхається). Але якщо розбиратись докорінно, то, мабуть, Марко Ройс – лівий атакувальний півзахисник національної збірної Німеччини та дортмундської «Боруссії. Щоб стати хорошим футболістом, потрібна залізна дисципліна, це по-перше. По-друге, обов’язково потрібна любов до футболу. І ще потрібна любов до працелюбності, бо якщо немає цих азів, то нічого не вийде взагалі»

«В мене є хобі – я пишу електронну музику. Хоч на все не вистачає часу, коли маю вільну годину-дві, сідаю, пишу музику, а потім продаю свої композиції на різних платформах. Так заробляю гроші на «Імпульс» і вже п’ять років його тягну. Мені й батьки, й родичі кажуть, що я дарма тим займаюсь, що можна було б собі машину купити чи ще щось, але якщо ти даєш людям надію, потрібно розуміти, яку відповідальність береш на себе. Коли я бачу, як у хлопців горять очі (так горіли у мене колись в дитинстві), я не можу просто так взяти й зупинитись. Це означає забрати можливість грати у клубі. Колись так не здійснилась моя дитяча мрія. Навичок у мене потрібних не було, фінансових можливостей не було, хлопців зібрати у команду я теж не мав можливості. Тоді це могла бути лише дворова команда, але не така, яку ми маємо зараз»

«Професійних досягнень у футболі наша команда поки не має, бо ми не професіонали, а аматори. Звичайно, ми плануємо розвиватись, і попереду українська аматорська ліга. Проте перші кроки ми вже зробили: у дворовому чемпіонаті ми посіли перше місце, у нас є кубок, медалі й перемога»

«Люди просяться в команду, хочуть грати. Звичайно, всіх ми взяти не можемо, але на тренування запрошуємо. Навіть якщо хлопці не грають, то тренуються, набираються досвіду»

«Дисципліна дуже потрібна, з неї ми починаємо. Гравців відбираємо не тільки по фізичних характеристиках, а й щоб по характеру підходили під команду. Бо якщо людина «не наша», робота не складається. У нас є постійний склад, є морально сформована команда – ми працюємо. Ми як сім’я. У нашої команди навіть гасло своє: «Одна сім’я – одна команда». В клубі так і є: один за одного. Якщо у когось горе, вписуються всі»

«У нашої команди навіть гасло своє: «Одна сім’я – одна команда»

«Головний авторитет у команді – це тренер. Я лише організатор, президент клубу, тому просто несу за все відповідальність. А значить і авторитарність тут теж потрібна, власне, не авторитарність, а авторитет, довіра. Без довіри нічого не складеться»

«У цьому році ми більш серйозно поставились до керівного складу команди. У нас є тренер, є прес-аташе. Ми документально оформились, щоб не існувати «на пташиних правах». А гравці – це головна моя підтримка. На підтримку держави ми особливо не розраховуємо. Завжди треба розраховувати тільки на себе, а зараз й поготів. Коли хтось щось обіцяє, варто чекати, але особливо надіятись не треба. Багато хто пропонував допомогу, але якось не складалось: то я у від’їзді, то у людей плани змінюються. Зараз я задоволений тим станом речей, які є»

«У такому спорті, як футзальний футбол, не існує фінальної зупинки – завжди є куди рости. Тільки у нас в Житомирі є чотири чемпіонати, а рівень змагань першої й другої ліги значно різниться: більше можливостей, потрібно інше фінансування. По суті, ми вже готові. У вищій лізі ще більша відповідальність, і з кожним кроком все серйозніше. Заробляти я на цьому не планую, у мене трохи інші цілі у житті, але все можливо. Побачимо»

«У спорті також існує корупція, але то мене зовсім не приваблює. Зараз країні вкрай потрібні зміни, які починати треба з себе»

«Навіть у такому аматорському вигляді можна розвиватись та йти до мети. Все залежить від рівня змагань. У нас під егідою Асоціації футзалу м. Житомира відбуваються змагання, але вони не надають можливості отримувати спортивні звання на кшталт «кандидат у майстри спорту» чи «майстер спорту». Забіжимо дуже наперед: якщо хлопці пройдуть хоч би у напівпрофесійні чемпіонати, там можна отримати звання. Перспектива є»

«Мене цікавить й жіночий футбол у вигляді футзальної команди, такі думки крутились. Але поки що я вагаюсь, бо питання у гравчинях. Як набрати, як тренувати? І чи буде то результативно? Є гарна футбольна команда у Бердичеві, але саме футзальної поки немає. Ці питання ближчі керівникові Асоціації футзалу м. Житомира, мабуть. Він тим все ж таки більше займається, але мені здається, що перспектив у цьому напрямку досить багато. При належному фінансуванні, належних умовах є куди розвиватись»

«В Житомирі зараз тільки дві хороших зали – «Динамо» і ФОК. Хоч би ще один зал, щоб було де тренуватись, проводити серйозні великі змагання навіть й міжнародного рівня. Якісь наміри у міської влади були, але по факту зали немає. Принаймні добре, що хоч наміри таки є. Не вийшло зараз, значить буде потім»

«Завданням кожної людини є освіченість. Мало бути освіченим у футболі, треба бути освіченим у житті взагалі. Якщо я футболіст, це не означає, що не треба розвиватись і здобувати знання, це не означає, що можна бути «дубом» у математиці чи біології. Якщо ми говоримо про конкретну спеціалізацію, професію, то у своїй справі кожна людина має бути асом. Агроном, механік, водій – всі мають володіти знаннями у своїй професії. Й футболіст також. До речі, й вищу освіту бажано мати, щоб мати й знання, й професію»

«По програмі обміну від агроекологічного університету я був у Данії й мав можливість спостерігати, як розвивається футбол там. Словами важко описати – потрібно бачити. Навіть у любительському футболі там все зроблено ідеально, для людей: газон викошений до міліметра, ні горбиків, все ідеально. На стадіоні у данському містечку Оденсе є професійна команда «Обі Оденсе», там здоровенний стадіон, величезна арена. Але якщо ви просто попроситесь там побити м’ячиком, вас пустять. Там грають футбольні зірки, професіонали, але кожна людина може прийти після матчу, заплатити фіксовану суму (це є правило стадіону, яке встановило керівництво) і пограти. Наскільки все для людей, розумієте?»

«Багато хто дивується, що я все роблю один. І батьки також мене не підтримують, по суті я в цьому кручуся сам. Батьки хотіли, щоб я був перекладачем. Я був близько від маминої мрії, навіть маю сертифікати зі знання польської, англійської мови, але перекладачем не став. У мене своя голова, і я вирішив цим не займатись. Коли заняття не лежить до душі, все складеться так, що тим займатись все одно не будеш. Якщо через силу робити, то все воно не природно, неначе штучно створено. А у свою роботу треба вкладати душу»

«Духовність і матеріальне забезпечення завжди на терезах. Якщо кудись перекіс – це завжди погано. Має бути між тим баланс»

«Якщо через силу робити, то все воно не природно, неначе штучно створено. А у свою роботу треба вкладати душу»

«На гроші у мене погляд філософський: це лише папір і фарба. Людина тратить свої сили, свій час на те, щоб «створити» гроші, тобто віддає тому якійсь загальний проміжок часу. Життя людини поділене на певні періоди – дитинство, підлітковий вік, зрілість, старість тощо. Давайте спробуємо у вигляді математичної рівності подивитись на гонитву за коштами, яку ми починаємо у певний відрізок свого життя. Час, затрачений на здобування грошей, дорівнює певному періоду – часу нашого життя, наприклад, періоду зрілості: поки є сили, здоров’я – ми працюємо. І я не вважаю логічним те, що ми витрачаємо час на час. Не треба кидатись на гроші, це всього лише папірці. Так, без них важко, але є важливіші речі, і завжди треба лишатись людиною»

«Звичайно, я міг послухати батьків і не стати тим, ким я є зараз. У якійсь сфері я б себе все одно реалізував, от зараз навчаюсь в університеті, матиму спеціальність «Агроном – садівник». Людина може багато чим займатись, багато до чого у неї може лежати душа, але все одно колись прийде до істини. Можливо я б і послухав батьків, але у мене з дитинства був інший характер – лідерський, я будував сам себе»

«Для того, щоб команда «Імпульс розвивалась, їздила на виїзні ігри, треба кошти. Я дуже того прагну, але, на жаль, поки що на одну поїздку зібрати 20-30 тисяч гривень мені складно. Дорога, проживання, харчування, внесок на турнір – все це потрібно, від цього нікуди не дінешся. Якби нам міг хтось допомагати, ми б більше їздили і напевно показували б інший результат, але то поки у планах»

«Я кажу, що Житомир – «місто контрастів»: день все добре, день погано. Але я його люблю, тут кожний куточок свій, кожна вулиця»

«В Житомирі я живу вже 18 років, і їхати нікуди не збираюсь. Була можливість поїхати у Київ, але тут залишаться гравці, команда. Я кажу, що Житомир – «місто контрастів»: день все добре, день погано. Але я його люблю, тут кожний куточок свій, кожна вулиця. У багатьох Житомир асоціюється тільки з морозивом і шкарпетками, з того іноді кепкують, але у нас багато інших бюджетоутворювальних підприємств, своя інфраструктура. Якщо більше дбати про звичайних людей, ніхто звідси їхати не буде»

Текст записала Оксана Давиденко
Фото: Марта Яроцька

10+

Вас це може зацікавити