Facebook icon Instagram icon

Дарина і Віктор Гущини: «Зараз наші діти – повноцінні театрали»

#Люди 4 Червень, 2019 Автор:

5+

Чи пам’ятаєте ви відчуття справжнього дива, коли іграшки оживали, починали розмовляти і рухатись? Його дарували нам у ляльковому театрі, який житомиряни знають змалечку. Саме тут актори втілюють пораду легендарного Станіславського: «Для дітей треба грати так, як і для дорослих, тільки ще краще». І подружжя Гущиних творить такі дива чи не щодня, бо «лялькарі» – їхня професія

Віктор:
«На мій дебют на сцені ніхто не чекав, ніхто не розраховував. Я тоді навчався у першому чи другому класі і прийшов на роботу до сестри, яка працювала режисером у Будинку культури в Андрушках, бо хотів побачити «залаштункове» життя. У той день на сцені програвався концерт з нагоди 8 Березня. До певного моменту все проходило дуже чудово: етюди змінювали мініатюри, після танців йшли пісні. Аж раптом магнітофон відмовився працювати, що зумовило паузу, яку треба було чимось «заліпити». Сестра на мене подивилася, взяла мене за вухо і так ми забігли в акторську. Як зараз пам’ятаю, що вона мене, хлопчика-блондина з довгим волоссям, одягла у рожеві лосини і злитий купальник, заплела мені коски і сказала: «Вітя, треба вийти на сцену і щось робити». Я вийшов на сцену і «показував» аеробіку. Після того мене почали залучати в усі заходи самодіяльності»
Дарина:
«Віктор дуже гарно читає гумористичні монологи. А ще його унікальність у тому, що він знає усі ролі. Я дотепер дивуюся: як йому це вдається? Проходять роки, а він знає навіть ролі тих вистав, які уже давно не проживаються ніким на сцені… У дитинстві я завжди любила співати і ходила з гребінцем замість мікрофону. На усіх новорічних фотках стою у костюмчику і співаю у гребінець-мікрофон. Найбільш пам’ятний подарунок у моєму житті – платівки з казками, які мені подарував тато»

«У першу годину знайомства із майбутніми однокурсниками я їм сказав, що Дарина буде моєю дружиною, що дуже їх розсмішило»

Віктор:
«Ми познайомились у 2001 році в училищі культури на першій консультації до вступних іспитів. У першу годину знайомства із майбутніми однокурсниками я їм сказав, що Дарина буде моєю дружиною, що дуже їх розсмішило. Дарина не була схожа на усіх інших дівчат… Вона відрізнялася від усіх тим, що світилася і була схожа на кучеряву С’ю, на кульбабку»
Дарина:
«У той день дівчата з хлопцями покурювали, сміялися, а я стояла поодаль від інших – була сором’язлива. Час від часу ловила погляди, які хлопці на мене кидали, але на той момент у моїй голові не було місця для них. Єдине, що відзначила під час вступної кампанії, – Віктор був одним із найсильніших абітурієнтів. Ми дуже хвилювалися, адже відбір був жорстким: нас набирала Наталія Тимошкіна (від ред. – заслужений діяч мистецтв України, художній керівник Житомирського драмтеатру). На той час деякі абітурієнти екстерном закінчували школу, а інші — рік після закінчення школи чекали, щоб потрапити до цієї творчої людини на курс. Під час відбору Наталія Миколаївна ставила дівчат у рядок і кожну просила заспівати, станцювати, показати розтяжку і навіть зуби. Я підглядала у щілинку і побачила, що коли Віктора попросили сісти на шпагат, то він і шпагат зробив, і на руках постояв. Тоді він був пофарбований, яскравий, мав довге волосся. Зустрічатися ми почали через рік після знайомства, обоє були найсильнішими студентами на курсі: я серед дівчат, Віктор – серед хлопців. Наталія Миколаївна, дізнавшись про наші стосунки, сказала, що це буде дуже цікава пара, адже в тандемі зійшлися дуже різні особистості»

Віктор:
«Ми зустрічалися майже п’ять років… Коли ми їхали до Харкова на вступні іспити, думали, що все триватиме два-три дні. А виявилось, що два тижні. Ми прийшли у гуртожиток, щоб поселитися, а нам сказали, що місць немає. Зате у гуртожитку жили китайці… Пам’ятаю, як сидів у фойє університету із чорним «босівським» пакетом, у якому помістилися усі наші речі, якими мали послуговуватися два тижні. Попросив вахтерку зателефонувати додому, а вона відповіла, що телефон не працює. Я його відремонтував і повідомив батькам про наше місцеперебування. Натомість добра вахтерка запропонувала нам пожити у класі-комірчині розміром 2х2, посеред якого стояв лише рояль. Ходити можна було лише довкола інструменту, а спати – під ним. У підвалі гуртожитку я знайшов пінопласт із упаковок і змайстрував із нього ліжко. За два тижні ми облаштували гніздечко: у нас з’явилися які-не-які шторки, столом була рояль. Вахтерка «рознесла» по гуртожитку новину про те, що тут «проживає» хлопець-електрик, і почали до мене бігати китайці: тому холодильник поремонтував, тому — ще щось. Хтось банани приносив, хтось грошами давав»
Дарина:
«Тоді ми були голодними, бо перебивалися здебільшого морською капустою і йогуртами. І коли на вступних іспитах я побачила, як якась місцева мама підгодовувала свою донькою шоколадкою, мені аж в голові закрутилося – я так її хотіла… Було тяжко, але ми не здавалися, викрутилися самі. Пам’ятаю той день, коли зателефонувала мамі з Харкова:
– Ало, мам, ми вступили у Харків.
– То ви ж мали їхати до Рівного, я ж дала тобі лише 100 грн.! Як ви там два тижні житимете?
– Вітя китайцям допомагає, вони нам банани дають»

«Наші діти передивилися усе, їх знають в усіх театрах, наші друзі-актори надсилають їм шоколадки»

Віктор:
«Зараз наші діти – повноцінні театральні експерти. Вони із задоволенням відвідують усі вистави. Соломія дивиться їх, а потім приходить в акторську і розповідає, що було не так, кому і над чим ще треба попрацювати»
Дарина:
«Наші діти передивилися усе, їх знають в усіх театрах, наші друзі-актори надсилають їм шоколадки…Було так: гастролі львівського театру, вистава «Золоторогий олень». Робота не для пересічного глядача: ексклюзивні ляльки, вогні, мовчання, специфічна гра. Наш глядач не розуміє фестивальних вистав, вони важко сприймаються маленькими глядачами. Наші ж діти вийшли і сказали: «Мамо, як то круто! Ти бачила, що в оленя немає очей, але він скакав? Він живий! Ти бачила, які у нього роги?» Вони були у захваті. Я зрозуміла, що у наших дітей є смак. Із наших вистав вони дуже люблять «Лускунчика», «Язикату Хвеську»… Тая народилася до Міжнародного дня театру, Мія – до Міжнародного жіночого дня. Вони для мене подарунки долі»

Віктор:
«І Таю, і Мію я першим узяв на руки… Я не забуду погляд лікаря, яким вона зміряла мене та Дашу, коли побачила смугляву і вузькооку чорняву новонароджену… Цей погляд супроводжувався багатозначною паузою. Я поспішив її заспокоїти, кажу: «Все нормально, у мене батько — калмик»
Дарина:
«Уже покійний народний артист України Сергій Єфремов, який свого часу очолював Українську асоціацію лялькарів, якось з Вітею готував виставу на міжнародний конкурс і попросив його показати руки. Подивившись на них, він сказав: «Це руки лялькаря»
Віктор:
«Ми отримували багато запрошень працювати за професією. У 2007, коли наша сім’я переживала етап становлення, нас нічого не тримало, ми могли віддатися волі вітру й летіти. Приїхали в Катовіце в театр «АTENEUM». Головний режисер театру запропонував нам квартиру, роботу і дуже хорошу зарплату. При цій розмові був присутній наш уже покійний директор театру ляльок Стрєльцов Віталій Дмитрович. Слухав він її, опустивши голову, думаючи, що вже втратив нас. Але ми обіцяли Віталію Дмитровичу відпрацювати в театрі протягом кількох років і не спокусились. Він вірив у нас і любив нас, як власних дітей. Ми з теплотою і вдячністю згадуємо його»

«У нас були можливості залишитися жити в різних містах, але я люблю Житомир»

Дарина:
«Мало у Житомирі театральних вистав, тому ми завжди чекаємо на гастролі наших колег. Ми любимо спілкуватися, обмінюватися досвідом, знаходитися у творчому пошуку. Наші колеги – то наша друга сім’я. У нас були можливості залишитися жити в різних містах, але я люблю Житомир. Це таке зелене, тепле місто. Я не можу пережити метро, не хочу витрачати своє життя на те, щоб так діставатися на роботу. У Житомирі я іду 15 хвилин до роботи в центр міста, повз каштани, повз людей, яких знаю, усі з тобою вітаються, діти кричать: «О, дивись, це Снігуронька!» Тут усе рідне»

Текст записала Сніжана Герасимчук
Фото: Марта Яроцька

5+

Вас це може зацікавити