Facebook icon Instagram icon

Дмитро Голумбевський: «Нам потрібно багато гарних подій, багато гарних прикладів»

#Люди 18 Лютий, 2019 Автор:

4+

Розвиток української культури – глибинне та складне питання, над яким працюють історики, філософи та навіть політики. Стратегічні плани відродження традицій, серйозні кроки до національної ідентифікації мають втілюватись сьогодні у тому інтелектуальному продукті, який створюватиме нова українська культурна еліта. У час стрімкого розвитку інновацій та технічного прогресу важко утримати баланс між автентикою й світовими трендами, але нашому співрозмовнику це вдається. Про майбутнє Житомира, найвищу нагороду «Оскар» та ідеальну команду від представника нового покоління «кіношників» Дмитра Голумбевського

«Я фільмейкер. Це визначення найкраще характеризує сукупність того, чим займаюсь. Власне, у своїй темі можу зробити все. Якщо спитають, чи можу зняти фільм, скажу «так». І почистити звук, і зробити монтаж, і вирівняти колір, й режисерську роботу зробити – все»

«На початку було моє прагнення працювати у кіно, і я навчився сам робити все»

«На початку було моє прагнення працювати у кіно, і я навчився сам робити все. Які потрібні якості? Не звертати увагу, коли тобі говорять, що нічого не вийде, не загасити себе такими словами. Зазвичай це говорять люди, які у собі не впевнені або чогось не розуміють. Їм простіше сказати, що ідея погана. Але коли змінюєш людей навколо себе, виявляється, є купа «дурних ентузіастів», які горять ідеями. Чому в Америці багато людей знімають й творять? Бо за словами свідків, там просто всі заряджені: «Давай робити, я готовий». Мабуть, це і є внутрішня свобода»

«Треба концентруватись на собі, на своїй свідомості, на тому, що ти робиш… Всі, хто чогось досяг у житті, говорять: «Сконцентруйся на тому, що для тебе важливо»… Коли я чітко виставляю для себе мету, мені легше все робити: домовлятись, вирішувати. Глобально це не так вже й складно»

«Колись я думав вступати до «Карпенка-Карого» (прим. ред. – Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого). Але надто довго тримався за Житомир – давав йому шанси. Навчався у нашому педуніверситеті за два квартали від дому. Мені було комфортно й просто, я всім знімав відео – вже тоді себе у цьому знайшов. Хоч насправді зона комфорту – це погано. У мене були друзі, знайомі, я бачив потенціал, зняв «Натхненні Житомиром», вірив, що будемо тут знімати кіно, але, зростаючи, розумів, що техніки тут немає, людей немає. Все робили друзі, а у них робота, сім’я, діти; потрібні професіонали, а вони у Києві; професіонали вартують грошей, а де ці гроші брати? І тоді виникло питання: «А що ти робиш у Житомирі?» Пора було рухатись далі. Тепер мені треба зробити щось там, щоб потім повернутись зі своїм досвідом. Мене не полишає думка, що в Житомирі можна все змінити. Заважає те, що у нас на ярлики ведуться: «Він у США отримав освіту, значить все знає»

«Зараз всі вчені у захваті: знайшовся чолов’яга, який у спідній білизні підкорив Еверест, проплив 100 метрів під льодом. Він сидить у крижаній воді дві годині – тільки голова стирчить, а у нього не змінюється температура тіла. Його питають, як він це робить, а він так просто говорить: «Це від початку – контроль дихання. Повноцінне правильне дихання й споглядання за процесом». Всі практики насправді ведуть до одного – енергія. У кожній релігії є ця енергія, я заходжу у собор чи костел і там її відчуваю. Мені близький дзогчен (прим. ред. – практична школа, відгалуження тибетського буддизму). Я просто в одну мить зрозумів, що треба себе приводити до тями й ментально, і в плані здоров’я. Завдяки практикам я навчився працювати з власними страхами»

«Я зняв два містичних трилери. Хочу впливати на людські вади: мені подобається, коли людина дивиться і розуміє щось, коли її «чіпляє». Є прекрасний режисер Девід Фінчер, він знімає захопливі та загадкові історії – загадки завжди зацікавлюють глядача. Коли ми бачимо чиїсь інсайти, розуміємо, що теж трохи такі самі. Можливо, у реальному житті цього поганого ми не допускаємо, але в головах людей воно є. Та й травмованих людей багато»

«У нас до останнього часу була ціла купа радянського минулого. Вулиці, персонажі, чиї досягнення лише у тому, що вони воювали, причому не завжди за власної волі. Люди гинули, вбивали, а на фоні цього створюється якась міфологія, дається назва вулицям. Що зі смерті може бути вибудовано? Поки ми з цього не виберемось, мені здається, нічого не буде»

«У нас до останнього часу була ціла купа радянського минулого…Поки ми з цього не виберемось, мені здається, нічого не буде»

«Житомир можна зробити батьківщиною кінематографу – міфи ж так і створюються. Щось знайшли, щось розкопали, а щось додумали – ось вам міф, на якому будується віра. Не в сенсі поклоніння, а у тому, що люди казатимуть: «А, то це він тут зробив?» І пішло-поїхало. Як у Львові: все на міфах – кожний заклад з історією. Придумали шахту з кавою, а ти заходиш туди й віриш, що каву саме так і видобувають. Чому ні? Зараз час міфів, які осучаснюються, чому б цим не користуватись? Дай Боже, щоб у Житомирі почався «кінодвіж». Це ж наш, житомирянин, ще до братів Люм’єр крок до кіно зробив – Альфред Федецький… Але для цього одного прагнення мало, треба люди, інструменти… «Один в полі» нічого не зробить. Це цілий визначений пласт роботи»

«Щоб зібрати ідеальну команду, треба просто сліпо вірити у те, чим займаєшся, мати ідею. Тобто під час вашої творчої роботи ви можете «воювати», але вищі цілі допоможуть довести почате до кінця. Команда – це такі люди, котрі питають: «Що такого крутого ми будемо сьогодні робити?» І ви разом це робите»

«Коли проект закінчується, ми збираємось і святкуємо. Після знімання говорять слова: «Всім дякуємо. Знімання закінчено». Це завжди з оплесками, всі радіють – це теж певна підзарядка»

«Свого часу мене шокував «Шантарам» (прим. ред. – роман австралійського письменника Грегорі Девіда Робертса). Якась помпезність того, що відбувалось, реальна основа історії. З’явилась мотивація в Індію їхати. Треба їхати!» (Посміхається)

«Щоб зібрати ідеальну команду, треба просто сліпо вірити у те, чим займаєшся, мати ідею»

«Ми заробітчани… А з іншого боку хочеться дійти того стану, коли у будь-який час я можу купити білет куди захочу й полетіти. А раптом я там влаштуюсь на роботу? Попрацюю і повернусь. Повинна бути можливість вибору, а коли всі накатаються, нагуляються, надивляться, можна буде повертатись сюди працювати, створювати тут»

«Я вірю, що впродовж п’яти-десяти років все буде рухатись стрімкими темпами. Люди зрозуміють, що ми або помремо, або, як у Ізраїлі, зберемось і будемо інтенсивно все робити: будувати, ремонтувати. Якщо подивитись на Михайлівську п’ять років тому і зараз… Вечором це взагалі просто казка! Хто міг мріяти про таке?»

«Одне я зрозумів: сліпої віри в успіх іноді достатньо для початку. А у нас цього немає – віри у те, що все буде добре. З ким не почнеш говорити, все одно «все погано». Насправді ми не знаємо, що через день буде, а люди навіть не намагаються дати собі шанс на два-три роки уперед – на всьому ставлять хрест»

«Мені один розумний продюсер дав пораду. Коли я щось починаю критикувати у якихось проектах, він говорить: «Пропонуй! Запропонуєш свій варіант – ти професіонал. Не запропонуєш – черговий скиглій!» Я Всесвіт не дратую, просто всюди бачу людей, яким завжди щось не так, у них всюди проблеми, все погано…Треба зрозуміти вже, що коли ти стаєш нормальною, доброю, веселою людиною, справи якось самі по собі починають «розгладжуватись»

«До мене дуже довго доходила істина, що всьому свій час – іноді треба просто по-че-ка-ти. От розумієш, що «Оскар» ти у цьому році не отримаєш. А я його дуже хочу! І є шанс, що й за п’ять років ти його не отримаєш, а можливо й за десять, але то настільки важлива, цінна й солодка річ, що ти готовий чекати. І тут ціль – навіть не «Оскар», а розуміння того, що подія відбувається не десь, не далеко. Коли хтось отримує «Оскар» або щось будує, коли щось відбувається, люди кажуть: «Все змінюється на краще». І нам потрібно багато гарних подій, багато гарних прикладів»

«Досить часто ті, хто отримують «Оскар» – просто мрійники, котрі не вірили, що це може статись, не планували. А ті, хто цілеспрямовано йде, чекає, може 20 років прочекати… Я себе ані до тих, ані до інших не зараховую: я «цілеспрямований мрійник» (Сміється)

«До мене дуже довго доходила істина, що всьому свій час – іноді треба просто по-че-ка-ти»

«Я пам’ятаю два подарунки у своєму житті. Перший – камера, яку батьки подарували десь у 2006 чи 2007 році, ще касетна. Це, власне, й був той «копняк». (Сміється) Мама татові тоді сказала: «Та вже треба йому камеру купити!» Це було після «Володаря Перснів», коли я побачив той тотальний масштаб, яке може кіно створюватись, усвідомив, що мені це подобається. Ми тоді у дворі майже кожного дня влітку знімали кіно у різних жанрах. У мене була маска з фільму «Крик», яка по всіх фільмах «подорожувала», бо була єдиним реквізитом, був штатив – «зброя», як з фільму «Термінатор». Ці фільми є, колись обов’язково їх треба оприлюднити. Це було маревне, смішне кіно, але то були перші кроки на шляху до фільмейкерства… А другий подарунок – навушники «Beats», які подарував дядько. Для мене була дуже важливою можливість закритись й слухати музику. Навушники повністю звукоізольовані, і це був найкрутіший звук, який я коли-небудь чув. Зараз у мене всі ідеї народжуються через музику, через певні музичні напрями»

«Те, ким ти стаєш, «зав’язано» на сім’ї. Навіть хвороби показують родові проблеми, які котресь покоління не вирішило. Ти маєш розкрити це, знайти й розібратись. Тоді й життя стане іншим. Якщо у тебе із твоєю сім’єю чвари, значить з твоєю жінкою будуть чвари, значить «до побачення» все нормальне життя»

«Проблема більшості людей у тому, що вони в принципі нікому не довіряють. Ти говориш з людиною, а відчуваєш закритість, обережність. Сидиш і думаєш: «Чувак! Я ж вірю у тебе, зроби це!» Якщо у людину віриш, вона заряджається величезною енергією!»

«Я безмежно радий, що у моїй професії з кожним роком ти стаєш ціннішим. Тобі не скажуть: «Цей режисер застарий». Он Клін Іствуд: йому 90, а він й досі знімає кіно. Спілбергу близька 80, а він знімає сучасні фільми для підлітків. Ці люди в тренді, вони не знають, що таке вік, вони поза цим поняттям. Тіло старіє, то й що? Тобі може й тяжче, але досвід допомагає знайти «фішки» в усьому»

«Я зрозумів, що красива людина та, котра посміхається щиро. Навіть на прикладі своєї дівчини можу про це сказати. Людина гарна, коли посміхається, бо посмішка – це завжди прикраса. Нехай це банально звучить, але я насправді у це вірю! Коли ти просиш людину посміхнутись на камеру, то картинка стає щасливішою й цікавішою. Це найперша фішка. Тим більше у кіно не завжди потрібні гарні люди – потрібні цікаві персонажі. Те, як людина вміє розсміятись, – важливий фактор. Головне – не комплексувати. Є люди, які «вигоріли»: хтось їм сказав, що у них зуби не такі або вони хрюкають, коли сміються. У мене колись знайома дівчина була, котра сміялась, як дельфін. Але всіх навколо заряджала своїм сміхом, всі починали реготати, й навколо одразу змінювалась атмосфера»

«Хвильовий, Винниченко, Коцюбинський, Параджанов – ці люди показали наближення епохи сталінізму, коли «вождь» тільки кулачки розминав. У них було власне бачення світу, і якби наша культура не знищувалась ані голодом, ані війною, мабуть, у нас був би рай на землі. Це покоління сформувало б друге, потім третє, й сьогодні вже були б повністю сформовані усталені ідеали літератури й культури. Нам, нащадкам звичайних простих людей, важко: ми не маємо того цікавого бекграунду»

«Я не будую плани, я швидше мрію»

«Я не будую плани, я швидше мрію. Бачу, що всі можливості й неможливості, погані фактори й хороші – все це просуває мене туди, де мені треба опинитись … Іноді певні речі, які мене дуже турбують, відбуваються лише для того, наприклад, щоб я прийняв остаточне рішення чи зібрав речі й улетів, а не для того, щоб я сидів і думав: «Боже, що робити, як жити?»

«Я був у Ізраїлі, Індонезії, Таїланді, ОАЕ, багатьох європейських країнах. Хочу побувати у Великобританії, США, Австралії. Це країни особливої мови, яку хочеться розуміти. Нова Зеландія – «мрія мрій», прагну побачити, де «Володаря Перснів» знімали. Ну, й Індія, звичайно»

«Я себе успішним не вважаю, але наближаюся до цього. Без гордині, просто вважаю себе у певних речах професіоналом»

«Нова Зеландія – «мрія мрій», прагну побачити, де «Володаря Перснів» знімали»

«У Житомира велике туристичне майбутнє. Насправді, це прикольно, коли історичні знахідки змінюють розуміння. Якщо зараз знайти два-три цікавих факти, поставити туристичні таблички, зовсім скоро натовпи британців, американців будуть їздити… Так воно років за п’ять – десять законсервується, як усталена річ, і все зміниться»

Текст записала Оксана Давиденко
Фото: василь Славінський

4+

Вас це може зацікавити