Facebook icon Instagram icon

Галина та Михайло Городки: «Ненасильницьке спілкування починається з усвідомлення самого себе»

#Люди 28 Лютий, 2020 Автор:

3+

…Здається, про подружжя психологів Галину та Михайла Городків можна написати досить натхненну книгу. Це може бути історія про підтримку й допомогу один для одного. Історія про любов прийняття й пошуки спільних поглядів. Хто знає, можливо, таку історію напишуть сини, можливо, вони – самі в парі, як і багато здійснених справ разом, чи хтось інший. Зате в усіх випадках це буде історія з життя про життя. І як кажуть самі Городки, життя – не ідеальне. Однак прекрасне

Галина: «Мені все настрій покращує: наша родина, наші стосунки, наші діти, друзі. Те, як я взаємодію з іншими людьми. За той час, який ми прожили, так багато ми навчилися. Так, Міш?(усміхається)»

Михайло: «Про себе не можу сказати, що я – людина надто емоційна. Я більше такий рівного складу. Ви знаєте, що в дитинстві кожна людина засвоює певні шаблони поведінки. Я виріс у такому середовищі, у котрому було не прийнято виражати свої емоції та почуття, навіть заборонялось. Мабуть, тому я й психологом став, бо треба було рятуватися. Для мене певний час залишалося актуальним питання, як бути в ресурсному стані. Безперечно, є речі, котрі мені дуже допомагають. Дуже люблю читати з дитинства. Природа. Мені дуже подобається вода. Галю, знаю, ти теж дуже любиш воду (усміхається)»

Галина: «Так, я дуже люблю воду»

Галина: «Завжди хотіла допомагати людям. Планувала вступити в медичний інститут, але дуже боялася крові… Якось дивилися фільм, у якому один із героїв працював психологом на виробництві. «Тату, це – моє», – сказала в дев’ятому чи десятому класі. Згодом я вступила в Київський університет імені Тараса Шевченка»

«Мені все настрій покращує: наша родина, наші стосунки, наші діти, друзі. Те, як я взаємодію з іншими людьми»


Михайло: «Ми в університеті познайомилися й разом навчалися. Потім створили сім’ю, у нас народився перший син. Ми точно знали, що не хочемо ніяких тоталітарних методів виховання. Шукали альтернативу в психології»

Михайло: «Ми працюємо в різних підходах, але вони перебувають в одному «руслі» від гуманістичної психології Карла Роджерса. Галина працює в емоціонально-фокусованій терапії. Я більше працюю в підході ненасильницького спілкування за Маршаллом Розенбергом. Коли я прочитав праці Маршалла, зрозумів, це точно моє, те, що мені подобається»

Галина: «Здається, що ми не закінчували навчання. Ми з Мішею постійно навчаємося, обмінюємося думками та враженнями й підтримуємо один одного, зокрема, завдяки методу ненасильницького спілкування»

Михайло: «Світ, дійсно, змінюється. Розгляньмо на прикладі підходів у вихованні дітей. Після ІІ світової війни кілька психологів, філософів затіяли важливу дискусію про жорстоке виховання дітей, зокрема, найбільше мовилося про Німеччину. Таке запитання: як освічена, культурна нація могла «впасти» у стан, щоби виконувати гітлерівські накази? Психологи доказали, що ті покоління людей виховували у звичці виконувати накази. Ця дискусія тривала кілька десятків років і вона завершилася тим, що майже в кожній країні Європи насильство щодо дітей не прийнятне. Частково ці зміни торкнулися й України, але ще не в такому обсязі»

Михайло: «Із точки зору Маршалла Розенберга, об’єднують людей потреби, а роз’єднують стратегії досягнення потреб. Наприклад, навіть у людей, які воюють одне з одним, потреби однакові. Різні – шляхи задоволення потреб. Різні бачення. А коли люди бачать тільки один-єдиний спосіб реалізації цих потреб, то це – про «звужену» свідомість, яка «підштовхує» людей до насилля»

Галина: «Якось у місті ми опинилися поряд із кількома хлопчиками. Один із них каже: «Ти знаєш, я сьогодні не хочу йти додому…» Інший відповідає: «О так, моя мама на мене хоча би кричить, а твоя битиме…» «Страшне… Я не хочу йти додому, не хочу там бути». І вони не можуть себе захистити…»

Михайло: «Із моєї точки зору, насилля виникає уже тоді, коли хтось хоче змусити іншу людину зробити щось таке, щоби добре було для одного, не враховуючи думки іншої людини, тобто не залишаючи їй вибору. «Ти маєш ходити до школи!» – часто батьки ставлять дітей перед цим фактом. «Чому?» «Тому що я так сказав (чи сказала)!» Це вже є насилля»

«Із моєї точки зору, насилля виникає уже тоді, коли хтось хоче змусити іншу людину зробити щось таке, щоби добре було для одного, не враховуючи думки іншої людини, тобто не залишаючи їй вибору»


Михайло: «Термін «агресія» чітко не визначений у психології. Брав участь у кількох дискусіях на цю тему. Психологи пропонують різні визначення, які, при цьому, можуть бути протилежні один до одного. Наприклад, у психологічному словнику можна прочитати, що агресія – це дія, яка направлена на заподіяння шкоди іншому. За визначенням Конрада Лоренца, яке вважають і досі класичним, агресія – це енергія життя. Напевно, істина– не там і не там (усміхається)…»

Галина: «Я хотіла би доповнити: якщо людина перебуває у стані апатії та знаходиться в лікарні, то їй точно не вистачає агресії як енергії. І для такої людини розгніватися – то уже велике благо, бо це перехід на більш високий рівень, початок видужування. Але для людини у звичайних умовах агресія шкодить»

Михайло: «У житті є всьому місце, із точки зору ННС (ненасильницьке спілкування. – ред.). Навіть для агресії. Але ми можемо навчитись контролювати її, направляти в мирне русло. Маршалл Розенберг показував, що злість, гнів – це специфічні емоції, вторинні. І ми можемо навчитись бачити, що лежить «під ними», що глибше. Коли людина каже «я злюся» чи «я гніваюся», це означає: тут щось приховано, зазвичай біль або страх. І злість у такому випадку – це енергія мобілізації на захист себе від чогось. Інколи це надобре, інколи – ні. Тому що, буває, ми захищаємося від міфічних загроз. Якщо на нас біжить тигр, це одна небезпечна ситуація. А якщо начальник каже котрусь фразу, можливо, навіть не на нашу адресу, але певна людина чує в ній обвинувачення себе, усе ж, це не той випадок, що з тигром. Та в людей часто організм реагує на обидві ситуації майже однаково: реагує на слова начальника, як на ситуацію з тигром. Люди втрачають самовладання. Окрім того, злість завжди має «домішку» засуджуючих думок. От просто завжди: якщо я на когось гніваюсь, можна подивитись на себе і побачити, що в мене є засуджуючі думки про цю людину. І тоді чи допоможе нам злість у взаєминах із людьми? Дуже часто – ні. І саме ННС дозволяє, завдяки чіткому розмежуванню «що я думаю?», «що я відчуваю?», «яка моя потреба?».., трансформувати емоцію. Людина проходить шлях від гніву до навіть здивування: «Ого, що зі мною відбувається!» І якщо людина прямує далі, відкривається момент розуміння, що відбувається, що інша людина каже. Можливо, мій співрозмовник чи співрозмовниця не обвинувачує мене, а насправді каже про свій біль, просто не в зовсім коректній формі. Повторю, ніхто з нас не навчений екологічно казати про свої потреби. Тому часто люди реагують на верхню частину айсберга замість того, щоби побачити, що відбувається зі мною та іншою людиною насправді. Тоді можливо знайти потрібні слова»

Галина: «Наприклад, маленький епізод із нашого життя. Ми з Мішею збираємося в дорогу. Я чищу зуби, Міша квапить мене…»

Михайло:«Я зазвичай підганяю»

Галина: «Раніше я могла би подумати: «От знову він поспішає, навіщо він це робить, усе ж нормально, ми встигнемо…» Тепер я чищу зуби й думаю: «Так, Міша хвилюється, він переживає, щоб ми були на місці вчасно». До мене прийшов такий спокій, який наче огорнув мене…»

«спілкуючись із іншою людиною, я її не оцінюю, а сприймаю, що відбувається, і знаходжуся у стані спокою, я передаю прийняття цієї людини, тому і їй буде комфортно поруч зі мною»


Михайло: «Нещодавно ми побували на тренінгу з ненасильницького спілкування, який вів Йорам Мосензон із Нідерландів. Він вважає, що ненормативна лексика прийнятна. Йорам пояснює, що так він чесно виражає себе. І він може дозволити собі лаятися. Але ж дивіться, як він лається? Не так, як на наших вулицях. Тренер не вживає епітетів на адресу котроїсь людини. Тому що в ненасильницькому спілкуванні не прийнято надавати будь-яку оцінку іншій людині. Навіть якщо скажемо «ти – хороша людина», це вже оцінка певної людини. Якщо ж казати про нас, ми зазвичай не користуємося ненормативною лексикою»

Галина: «Із погляду ненасильницького спілкування, що я можу зробити? Я можу подумати, що котримсь людям важко, їх щось турбує. Якось у Києві поверталася з тренінгу. За мною йшли молоді люди. Із їхнього мовлення було очевидно, що вони освічені, та час від часу використовували лайливі слова. Чесно кажучи, спочатку мені було неприємно це чути. Потім я зупинила себе: «Що я роблю? Я їх засуджую, не знаючи нічого про їхній біль і потреби». І тоді в мене виникло до них співчуття. Я відчула, що зі мною відбувається. Ці перехожі могли обігнати мене, але цього не робили. Йшли за мною. Вони заспокоїлися і з котрогось моменту шляху вже не лаялися»

Михайло: «Дійсно, засудження зовсім не вирішить проблеми. А чому так поводяться люди, зокрема діти, молоді люди?.. У радянському вихованні багато що «тримали» під жорстким контролем: якщо карати, то через страх те чи інше люди не робитимуть, наприклад, не лаятимуться. Це те, що ми хочемо? Чи чого ми хочемо? Я не хотів би, щоби мої діти не лаялися, бо бояться мого гніву. На мою думку, такий шлях заборон ні до чого хорошого не веде. Мої сини, між іншим, не вдаються до такої лексики. Можливо, тому, що ми з Галею так не спілкуємося. Обидва не палять. Я колись палив, років сім тому. Син запитав: чому я палю? Я не придумав жодного розумного пояснення – і покинув палити»

Галина: «Інколи молодший син запитує нас: «А де ж ваше ненасильницьке спілкування?» Він так звертається до нас часто: «я хочу, щоб ви мене вислухали», «у мене зараз потреба у зв’язку», «я потребую твоєї уваги»… Син чітко формулює свої потреби. Так, діти до такої комунікації більш сприйнятливі, як до іноземної мови, вони швидше опановують ненасильницьке спілкування. Одного разу ми гостювали у Стрию з меншим сином. Син мешканцям будинку розповідав, що мама займається психотерапією, що до моєї мами приходять люди і вони усі виходять щасливими (разом сміються)»

Галина: «Мені дуже подобається книга «Сила моменту тепер» Екгарта Толле. Автор звертає увагу на вміння перебувати зараз і тепер. Тобто, спілкуючись із іншою людиною, я її не оцінюю, а сприймаю, що відбувається, і знаходжуся у стані спокою, я передаю прийняття цієї людини, тому і їй буде комфортно поруч зі мною»

Михайло: «Справді, часто немає культури ні розуміння, висловлення, ні сприйняття емоцій. Різні причини. Ні у школі не навчали, ні книжок не було раніше достатньо. У багатьох сім’ях сформувалася «культура заборони» емоцій чи поділ на «емоції дівчаток» і «емоційні табу» для хлопчиків. Тому лише нині формується глибше розуміння емоцій»

«У багатьох сім’ях сформувалася «культура заборони» емоцій чи поділ на «емоції дівчаток» і «емоційні табу» для хлопчиків. Тому лише нині формується глибше розуміння емоцій»


Михайло: «Ненасильницьке спілкування починається з усвідомлення самого себе. Тоді завдяки самоемпатії я одержую шанс зрозуміти, що відбувається з іншою людиною. Якщо я себе не розумію, то іншу людину також не зможу зрозуміти, бо немає такого ресурсу. Але якщо з’явився такий шанс, тоді важливо сказати в екологічний спосіб, що відбувається зі мною. Тому що часто вираження емоцій «приховує» звинувачення насправді. Сказати про свою емоцію – це ще не означає висловитися екологічно. ННС пропонує не поспішати, а «просканувати», що відбувається. Спостереження за власними емоціями дозволяє трохи «зменшити» їхню інтенсивність. Так само не варто поспішати щось відповісти, як це часто буває. Важливо відокремити засуджуючі думки. Маршалл Розенберг запропонував чотири кроки. Усього чотири кроки, які можна роками вивчати. Перше – спостереження: ми вчимося описувати ситуацію без «домішок» оцінки. Другий крок – проаналізувати, що відбувається зі мною без засуджуючих думок, наприклад: «Ага, я тривожуся, чому?» Якщо я відслідковую свої думки, то можу швидше заспокоїтися й тоді з’являється палітра варіантів для прийняття рішень. Третій крок – розуміння своїх емоцій і незадоволених потреб, четвертий крок – прохання»

Галина:«Ненасильницьке спілкування – це бути у спостереженні, бути в усвідомленні»

Михайло: «Мову з оцінюванням Маршалл Розенберг назвав «мовою шакала». Цій мові не потрібно вчитися, вона властива усім людям… Зокрема, оцінювання у школі – це теж «мова шакала». Інколи я проводжу тренінги з учнями. Моя практика показує, що дисципліну можна підтримувати в інакший спосіб. Виявляється, якщо діти беруть участь у розробленні правил, їм набагато приємніше виконувати ці правила потім, наприклад, вимкнути мобілки, тихо заходити чи виходити з класу. А примус викликає опір, і це природно, особливо в дітей»

Галина: «Діти в захваті від можливостей, які відкриває ненасильницьке спілкування. Якось одна з класних керівників поділилася з нами враженнями: ті учні, які раніше не могли виразити себе в навчанні, почали працювати, діти більше об’єдналися і педагог подивилася на дітей по-іншому»

Михайло: «Чекаємо на перевидання нашої книги, яка раніше називалася «Ефективне виховання без покарань». Думаємо назвати її «Ефективне виховання без покарань і заохочень». Поясню, чому такий заголовок. Ми завжди вважали, що покарання не припустимі. Згодом зрозуміли, що заохочення теж не надто корисні. Тому що і покарання, і заохочення змушують дитину рухатися в напрямку, який вибираємо ми. Звісно, це природно, що дорослі віднаходять гіпотезу, що для дітей може бути добрим. Але це зовсім не означає, що гіпотеза дорослих достовірна. Адже сучасні діти житимуть зовсім в іншому світі, ніж ми. Коли наш старший син навчався ще у школі, тоді спеціальності, за якою він працює зараз, не навчали в українських університетах. Він – 3D-дизайнер. Тому ми можемо дітям допомагати, радити і, якщо вони готові нас вислухати та почути, можемо пропонувати їм життєві приклади»

Галина:«Менший син дуже любить писати. Дуже багато працює, пише, читає…»

Михайло:«Каже, що буде письменником»

Михайло: «У наших планах – вихід двох книг. «Виховання свободою» вийде дещо пізніше, після «Мови близьких стосунків». Наша спільна з Галею книга «Мова близьких стосунків» основана на ненасильницькому спілкуванні, але й на інших підходах психології також, зокрема, на емоціонально-фокусованій терапії, на «мові прийняття» Томаса Гордона»

«потреба в емоційному зв’язку з близькою людиною є не просто вродженою потребою, це одна з найважливіших наших потреб. Не менш важлива, ніж потреба в їжі або в розмноженні»


Михайло: «Про любов найкраще сказала Сьюзан Джонсон, авторка емоціонально-фокусованої терапії: «Любов логічна – вона код виживання людини!» Це означає, що потреба в емоційному зв’язку з близькою людиною є не просто вродженою потребою, це одна з найважливіших наших потреб. Не менш важлива, ніж потреба в їжі або в розмноженні. Надійний зв’язок із близькою людиною не є ознакою незрілості чи слабкості, як довгий час було прийнято вважати у психології. Навпаки, він дає нам силу, стійку і надійну опору для творчості. І його важливість нікуди не зникає. Якщо в дитини ключовою фігурою прив’язаності є мама (тато), так і у дорослої людини є потреба у ключовій фігурі прив’язаності. І зазвичай це партнер. Він уособлює собою безпечну та надійну базу. За словами Сьюзан Джонсон, «від колиски і до могили кожній людині потрібен хтось, хто буде турбуватись, помічати, цінувати, підбадьорювати в життєвих негараздах і тримати за руку в темряві»

Галина: «Коли я дивлюся у твої очі, я бачу, що маю з тобою зв’язок, що ти мене розумієш і що ти мене приймаєш»

Михайло: «Так»

Галина: «Так і я до тебе ставлюся. Мені важливо, що ти поруч»

Текст: Людмила Золотюк
Фото: Марта Яроцька

3+

Вас це може зацікавити