Facebook icon Instagram icon

Ігор Баранов: «Ми ж у школи прийшли не для заповнення звітів»

#Люди 2 Грудень, 2019 Автор:

2+

Чи замислювались ви над тим, якою має бути школа? Впевнені, замислювались. Для себе чи для дітей, але стовідсотково хоч раз у житті мріяли про дружній до дитини навчальний заклад, у якому здобуватимуться якісні знання, уміння та навички опановуватимуться у комфортних умовах, а наставники будуть друзями та взірцями для наслідування… Критеріїв, за якими можна охарактеризувати навчальний заклад, може бути багато, але його обличчя — це керівник. Саме від нього чи від неї значною мірою залежить, яким буде навчання. Ігор Баранов – новий очільник гуманітарної гімназії № 23 м. Житомира, і з ним команді Zhytomyr.Travel пощастило поспілкуватись про освіту, школу й взагалі про життя

Кожен із нас мріє про те, щоб його дитина навчалася у дружньому до неї закладі, щоб здобувала знання, опановувала уміння та навички у комфортних умовах, щоб її наставники були її друзями та взірцями для наслідування… Критеріїв, за якими можна охарактеризувати навчальний заклад, може бути багато, але його обличчя — це його керівник. Саме від нього чи від неї значною мірою залежить, яким буде навчання. Ігор Баранов – новий очільник гуманітарної гімназії № 23 м. Житомира, і з ним команді Zhytomyr.Travel пощастило поспілкуватись про освіту, школу та життя

«Я народився в Луганську. Переїхав, коли розпочалися військові дії. Не одразу потрапив у Житомир. Це був липень 2014 року. Коли вже обстріл дійшов до наших квартир, ми зібрали документи, валізу… Нам сказали, що є табір для переселенців у Коростишеві (санаторій «Тетерів»). Перший час ми були там. Але я не міг собі дозволити залишатися у тому місці, бо коли ми їхали з Луганська, то дружина була на шостому місяці вагітності, а в таборі були погані умови. Його почали відновлювати влітку 2014 року, а до того часу усе було закинуте, заросле. Я розумів, що бути там з новонародженою дитиною – не варіант, тому я почав шукати щось інше. Найближче до Коростишева – Житомир. Ми приїхали сюди, тут я дізнався, що в Житомирі дуже крутий перинатальний центр. Я за цей час трохи підробив, тому у мене були гроші, щоб принаймні на місяць винаймати квартиру. Пологи були не дуже легкими, через це я не міг влаштуватися на роботу, на яку треба було ходити, бо мені постійно потрібно було знаходитися вдома, щоб допомагати дружині. Я знайшов віддалену роботу – був аналітиком у компанії, яка займалася створенням ігор. З осені 2014 до осені 2015 я працював віддалено. У 2015, коли я вже міг відлучитися від сім’ї, я зателефонував у департамент. На той момент єдина вакансія інформатика була якраз тут, у 23 гімназії»

«Я народився в Луганську. Переїхав, коли розпочалися військові дії»

«У мене гарна російська, у мене гарна українська. У вас тут це відпрацьовано поколіннями, а ми ж то російськомовні. Суржиком розмовляти – нам теж незнайоме. Ми у Луганську російською розмовляли, лише документація велася українською. Але коли я їздив відпочивати у Карпати, то розмовляв українською. І мене там постійно запитували: «Ви з Дрогобича?» (сміється) На Заході я розмовляв українською, бо це питання поваги. Тут, звісно, перший час я розмовляв лише російською. Мені було складно переходити. Ввечері, коли приходив додому, у мене – російська, на роботі – українська. Я почав розуміти, що засвоюю якийсь суржик: або вдома вже складно чистою російською, або тут – чистою українською. Тому кілька років тому я прийняв рішення скрізь розмовляти лише українською»

«На проєкт «Global Teacher Prize» усі три роки мене номінували учні. Вчительського стажу у мене понад десять років, у Житомирі я вчителюю чотири із них. Я прийшов у 23 гімназію 5 листопада, а директором мене призначили 8 листопада (від ред. – Ігор Баранов очолив гімназію через чотири роки після початку свого вчительського шляху у ній)»

«Насправді проєкт «Global Teacher Prize» – він не стільки про сам конкурс, як про знайомства. Тому що практично усі сюди ідуть не за подарунками, а заради зустрічей, обговорень, адже це дійсно круто: приїздити на церемонію, йти по червоній доріжці, зустрічати колег із різних частин України. Моменти поділу досвідом, участі у виставі, цікавий фуршет – це дуже цікаво. Цьогоріч оголошення переможця відбувалося у центрі «Гулівер». Його ім’я запалювали прямо на центрі, минулого року малювали портрет переможця. Це вже ніби закритий клуб для педагогів. Ти приїздиш і бачиш ті самі «старі» обличчя, але водночас з’являються і нові. На початку зустрічі цікавимося життям один одного, проєктами. Це відпочинок від буденності, це вчительська «туса», на якій можна відпочити й поговорити з друзями, які тебе підтримують, які стежать за твоїм життям»

«У жовтні бачилися з Ігорем Хворостяним (прим. ред. – керівник старшої школи Новопечерської школи м. Києва), він каже: «Ну що там у тебе з конкурсом? Вся Україна слідкує за тобою». Зараз уже вони усі в курсі, вітають, але на привітання, на жаль, навіть немає часу відповісти. Підтримка не лише колег, а й усіх знайомих, яких я тепер маю по усій Україні, – це дуже круто. Ти бачиш, наскільки вони хвилюються… Дехто із тих, хто увійшов у десятку лідерів проєкту, теж стали директорами, вони вітають і кажуть: «Ти тепер доєднався до нас»

«Я завжди відкритий… Абсолютно спокійно кажу дітям про те, що я думаю»

«Я завжди відкритий… Абсолютно спокійно кажу дітям про те, що я думаю. Я їх готую до життя. Не кажу їм про те, що у них все буде добре, і нічого для цього робити не треба. Ми розглядаємо речі, які на них чекають після закінчення школи. Я прекрасно розумію, що їм потрібно орієнтуватися на бізнес, і ми не відкидаємо варіант, що їм потрібно буде ходити на роботу. Під час свого навчання у школі я їздив на всеукраїнські олімпіади з права. І тоді я для себе запам’ятав одну фразу: «Наші права діють, поки не порушуються права інших». Ми маємо від цього відштовхуватися. Все, що роблять діти, має бути соціально відповідальним. Бізнес має бути не тільки заради бізнесу, не передусім заради грошей. Спочатку у бізнесі – це потреби людей, а потім – гроші. Ми спілкуємо з дітьми на ті теми, які мають для них розставити якісь пріоритети. Вони розуміють, що це їм потрібно і, мабуть, від того це їм подобається. Я їм наводжу приклади. У мене є багато знайомих друзів, які (не як я, впертий), зараз на ринку ІТ заробляють дуже великі гроші, за якийсь рік своєю працею заробляють гроші на житло у Києві. Це все реально, і я вважаю, що це реально робити навіть зі шкільного віку. На моїх уроках діти опановують навички, які допоможуть їм заробляти в IT, але їх, звісно, можна накласти на будь-який напрямок, якщо є фантазія і розуміння того, що треба робити. Я більше відштовхуюсь від реалій життя, ніж від написаних методик. І спрямовую дітей на те, що все це має відбуватися в Україні»

«Різких змін не буде. Система – це така дуже потужна машина, яку треба ламати; це має виглядати, як одужання після хвороби. Звісно, що не можна назвати нашу систему освіти «хворобою» у прямому розумінні цього слова. Я не кажу, що вона геть погана. Просто треба розуміти, що все ж таки варто йти в ногу з часом, а, може, навіть, у деяких моментах – уперед. Тому зараз основна задача – ту систему, яка є, максимально зробити такою, що працює, тобто оптимізувати усі видатки, розподілити призначення, щоб вона увійшла в закономірний цикл, у неї було своє життя й не треба було бігати, взявшись за голову, і думати, що і як робити. А далі на відпрацьовану систему потроху накладати певні новації. У мене є всього два роки, але, я сподіваюся, все вдасться»

«Є три напрямки, над якими будемо працювати. Звісно, у мене в планах багато напрямків, але вголос казати про них, а потім не зробити – думаю, це неправильно. Я сказав про те, що точно буде робитися, а все інше -– уже будемо по ходу справи визначатися. Якщо це доцільно буде і ми зможемо це виконати, тоді ми будемо це робити, якщо ні – почекаємо і робитимемо щось нагальне. Перший напрямок – фінансування, яке йде до нас із міста. Зараз ми розробимо систему визначення потреб. Треба розуміти, у якому порядку слід задовольняти ті чи інші потреби. Місцеві видатки достатні, але невеликі. Тому другий напрямок – це альтернативне фінансування: грантові програми, краудфандинг, державні програми. Третій напрямок – це HR: робота з колективом, командоутворення. Це ті штуки, які використовуються в основному в бізнесі, але, я вважаю, що вони цілком можуть бути використані в інших сферах. Я не говорив про якісь плани, які я за два роки можу не виконати»

«у мене в планах багато напрямків, але вголос казати про них, а потім не зробити – думаю, це неправильно»

«Рішення взяти участь у конкурсі на посаду директора гімназії було прийняте рік тому, але воно було більш спонтанним, ніж запланованим. Вже після першого Global-a я думав про те, що треба брати участь у якихось конкурсних проєктах. У цьому році у мене все й одразу: я і в аспірантуру вступив, і директором гімназії став»

«Навіть у ті моменти, коли я йшов зі школи (були часи, коли грошей не вистачало, я брав участь у різних проєктах, деякі з них очолював), я завжди залишав за сумісництвом роботу у навчальному закладі. Свого часу мене запросила на роботу у ту школу, яку я закінчив, директорка, яка знала мої здібності. На другому курсі я працював як лаборант, а потім мені дали гурткові години, що «переросли» в основні. Можливо, мене б це не «зачепило» і я не залишився б у цій сфері, якби мої перші діти не були з початкової школи. Якір був на початківцях. З того моменту, розуміння того, що я можу якимось чином бути причетним до їхнього успіху, тримає мене. Я собі не уявляю, як можу зараз сидіти в офісі годинами над якимось кодом, не бачити світу, ні з ким не спілкуватися. Я більше, мабуть, людина публічна. Мені подобається їздити на форуми, мене вабить суддівство. За 4 роки, що я в Житомирі, я зробив більше, ніж в Луганську за все життя. Я там жив і знав, що у мене все є, мені є де жити, а тут я розумів, що мене ніхто не знає, у мене немає родичів. У мене є сім’я, і я маю з нуля все розпочати заново. Я повинен брати й робити»

«Не скажу, що я сумую за Луганськом. Були моменти неприємні, через які я назад не повернуся. Відтоді, як я виїхав, я там жодного разу не був. Деякі знайомі там ще залишилися, десь з 95% своїх друзів я розірвав свої зв’язки через усі ці поділи на «свій – чужий». І оце все залишило таку пляму: рідне місто, а люди – чужі. Їхати аби приїхати і побачити свій будинок, чи стоїть він чи ні – немає сенсу. А знову ж таки: туди приїхати, а з ким спілкуватися і про що? Тому я не скажу, що я сильно сумую і хочу назад. Навіть якщо все закінчиться, я не впевнений, що моє рішення колись зміниться»
«Судячи з того, яка у мене підтримка, друзями я можу багатьох назвати, але зараз так відкрито називати усіх друзями, а потім у комусь розчаруватися, – теж не хочеться. Я вважаю, що друзі тут у мене є, я вважаю, що їх немало»

«У мене є дочка й син. Залишилося посадити дерево і побудувати будинок (сміється). Я своїм рідним не заздрю. Вони бачать мене рідко. Іноді – у вихідні, іноді – на свята. Конкурси, поїздки, – я постійно в усьому цьому. Але я розумію, що для себе я б не робив того, що роблю зараз. Я розумію, що якщо зараз я не буду кудись рухатися і до чогось готуватися, то де, за що і як буде жити сім’я? Тому вона – мій стимул, мій важіль до прийняття рішень. Дружині теж треба багато віддати: витримати це все дуже складно. Ми розуміємо один одного. Останнім часом я намагаюся знаходити більше часу, щоб проводити його із сім’єю. Діти радіють, коли я вдома, бо це для них – свято»

«Житомир – дуже затишне місто. Коли я вперше сюди приїхав, воно здавалося мені дуже великим. А потім пройшовся пішки й зрозумів, що все місто — це півгодини – туди, півгодини – сюди. Мені більше подобаються такого плану міста, ніж ті, у яких доводиться дві години добиратися на роботу, а потім – дві години назад. І так усе життя… Спорідненість з Житомиром у мене є. Перші роки свого життя тут я займався підняттям свого статусу. Зараз більше популяризую не себе, а місто, у якому живу: куди б я не їхав, перше, що про мене знають, – це те, що я із Житомира. Ці значки я ніколи не знімаю» (прим. ред. – на піджаку в Ігоря Баранова – значок-логотип Житомира)

«куди б я не їхав, перше, що про мене знають, – це те, що я із Житомира»

«Моя порада вчителям – насамперед не забувати, для чого вони тут. Тому що іноді за бюрократичною машиною ти забуваєш, для чого ти в освіті. Ми ж у школи прийшли не для заповнення звітів, не для виставляння оцінок; нам насамперед треба запалити дітей будувати те, що знаходиться у нас за вікном»

Текст записала Сніжана Герасимчук
Фото: Марта Яроцька

2+

Вас це може зацікавити