Facebook icon Instagram icon

Інна Величко: «Ми не є музеєм, ми садиба зеленого туризму»

#Люди 19 Листопад, 2019 Автор:

3+

«Ті, хто не пам’ятають минуле, приречені проживати його заново», – писав американський філософ Джордж Сантаяна. Проте не цифри і дати дають розуміння минулого. Здійснити подорож у минуле, подивитись на життя українців років сто тому – все це можна  на власні очі побачити разом з Інною Величко, яка вже декілька років поспіль запрошує гостей до себе у «Поліську хату». До щирої господині попала у гості і команда Zhytomyr.Travel

«Я працюю у художній школі, викладаю образотворче мистецтво. Ми дуже часто подорожували, мандрували, малювали і вирішили «в складчину» купити будиночок, куди могли б приїжджати відпочивати. Особливих грошей не було, і ми вирішили шукати щось дешеве. Юрій Камишний нам порадив купити хатку у Городському. Нам сподобалося ось це місце, бо тут було дві хатинки: ось ця та ще одна поблизу, яка розвалюється. Але у них виявилося два різних господарі. Господар цієї хатинки, Василь Петрович Романюк, коли дізнався, що ми хочемо зробити, нам її не просто продав, а подарував. Він був зацікавлений у тому, щоб його спадщину підтримували, доглядали і піклувалися про неї. На світлинах його батьки – це остання родина, яка проживала тут по-справжньому. У них було семеро дітей. Після них хата була сама, доки ми не «оселилися» у ній»

«Господар цієї хатинки, Василь Петрович Романюк, коли дізнався, що ми хочемо зробити, нам її не просто продав, а подарував»

«Від колишніх господарів у цій хаті залишилося ліжко, мисник і лавка. Усе інше нам було подароване місцевими жителями. Ось цю ляльку привіз з Індії Юрій Камишний. Чим вона цікава: перевертаєш її – і вона стає шейхом. Виявляється в Україні теж є подібні ляльки: ось лялька, яка називається «дівка-баба». Отак вона молода, красива, у неї стрічка, заплетена в косах, одягнена вона в усе червоне, яскраве, але проходять роки і дівчина вже «перетворюється» на бабусю (перевертає ляльку-дівчину, яка на наших очах стає лялькою-бабусею). Така лялька існувала у двох культурах: в індійській і в українській. Багато чого спільного є в традиціях народів. І ми про це розказуємо»

«Нашому проєкту 12 років, а хатині – 120. Її колись побудував воїн, який під час служби у царя на флоті заробив багато грошей та купив землю, на якій її й звів. У часи Жовтневої революції ці господарі стали ворогами народу, були вислані. Із заможних вони перетворилися на вигнанців»

«Поліська хата» завжди радо чекає на своїх гостей. 22 листопада ми проведемо для дітей захід «Один день 1933 року». Ми проживемо один день так, як жили люди під час Голодомору. Готуватимемо страви, які готували тоді селяни. До нас приїдуть школярі із Брусилова. Захід буде проводитися і в нашій сільській школі, і у «Поліській хаті», а потім дітки об’єднаються й підуть у монастир на спільну молитву. А з грудня у нас починаються тематичні заходи до Дня Святого Миколая»

«Нашому проєкту 12 років, а хатині – 120»

«Ми не є музеєм, ми садиба зеленого туризму. Люди до нас приїжджають й відпочивають. У нас немає мотузочки, яка б свідчила про те, що тут щось не варто робити. У нас можна переночувати на ліжку, на печі. Ми проводимо екскурсії. Я сама вчителька. Можу зорганізувати, згуртувати дітей. Велика кількість відвідувачів – це туристичні фірми, які привозять туристів на наші заходи. Ми розробили тематичну програму для дорослих – соромітницькі вечорниці. Це буде спільний захід з Юрієм Камишним. Програму можна побачити на моїй сторінці у фейсбуці, і програма дуже насичена: у музеї трипільської культури ми розкажемо про трипільську жінку, поведемо наших гостей на «місця сили» в Городському, до художника в гості, пригостимо обідом (від ред. – на соромітницьких вечорницях туристам розкривають секрети щасливого шлюбу, домашньої білої магії, інтимних дошлюбних ігор в українському селі 17-19 ст., пропонують взяти участь у майстер-класах зі створення оберегу «Нерозлучники» та у кулінарному «Замовляння на кохання» тощо)»

«Якоїсь унікальної кухні у нас немає, але є варенички, деруни, борщі, кулеші – це все ми робимо. Наша мета – щоб гості поверталися. Дітей «повертаємо» іншою програмою. Є класи, які приїжджали по кілька разів, а потім святкували у нас випуск. Іноді діти, які приїжджають класом, привозять своїх батьків, іноді батьки святкують у нас Дні народження своїх дітей»

«Наша мета – щоб гості поверталися»

«Щопонеділка я вчителюю у 28 школі. На певному етапі життя треба було розставляти пріоритети й робити відповідний вибір, але повністю відмовитися від освітянського середовища я не змогла»

«Найсвіжіша ідея, яку ми хочемо втілити, і шукаємо можливості – постановка «Лісової пісні» на природі, на берегах Тетерева. Це майбутнє, плани, мрія, яку я висловлюю вголос, але, можливо, вона колись здійсниться. Є команда однодумців, які хочуть це зробити. І не заради грошей, а заради ідеї. А коли є така команда, то все має збутися»

«Наші перші партнери – місцева школа, з ними ми постійно співпрацюємо, трудимося, знаходимо спільну мову. Ми є взаємокорисними. Школа на нашій базі проводить різні заходи, методичні об’єднання, а ми залучаємо школярів до наших заходів. Нам допомагає сільська рада, яка допомогла зробити ремонт у музеї, зараз це найкращий музей про трипільську культуру на Житомирщині. Ми приносимо користь громаді»

«Моя мама також переїхала у Городське, трохи допомагає мені. Їй подобається земля. У неї тут господарство»

«Коли оновлювалася ця хатинка, я запропонувала своїм дітям із художньої школи, допомогти нам. Їм дуже сподобалася ідея»

«Коли оновлювалася ця хатинка, я запропонувала своїм дітям із художньої школи, допомогти нам. Їм дуже сподобалася ідея. А тоді був свинячий грип: школи позакривали, всі були налякані. Я думала, що батьки не відпустять дітей, але вони їх відпустили. Уся ця команда – їх було чоловік вісім – приїхала сюди. Вони тут жили днів п’ять. Діти і нам допомагали, і їсти собі варили, і мили після себе. Вони зараз, коли стали уже дорослими, згадують, як сиділи тут при гасовій лампі, бо світла не було. Тоді я переживала за те, щоб діти не померзли. І якщо чесно, перестаралася, перетопила піч (а це не батарея, яку можна виключити, й одразу стане холодно)… Дівчата спали на печі. Тієї ночі вони кілька разів вибігали в коридор, відкривали двері та поверталися назад, а вранці мені кажуть: «Ми — курочки-гриль». Вони спали в білизні, і їм хотілося вже шкіру знімати (Сміється). Після того їм тільки скажи, що «ми їдемо в Городське», і вони «так!», «ми будемо жити тут» – « так!», «город копати» – «так!»

Від редакції Якщо і вам захотілося здійснити подорож у минуле нашого народу, завітайте у с. Городське, що на Житомирщині https://goo.gl/maps/HPSia8bqQZUSF8zy5 або телефонуйте 067 723 53 82.

Текст і фото: Сніжана Герасимчук

 

3+

Вас це може зацікавити