Facebook icon Instagram icon

Історія, що оживає у спогадах

#Люди 22 Грудень, 2021 Автор:

13+

Минуле полишає у пам’яті нащадків спогади про цінності. І зовсім не завжди у душу западають матеріалізовані артефакти. Історії про любов і самовідданість, щирість й самоповагу – ось що ми сприймаємо як найбільшу цінність! Чому? Можливо саме їх бракує нам, сьогоднішнім. Ця історія – не вигадка. Це спогад, яким поділилась Ірина Вишневецька, заслужений працівник культури України, завідувачка відділу науково-експозиційної роботи Національного музею космонавтики імені Сергія Корольова

Її не стало у 1976 році, вже майже 50 років тому. Вже немає і моєї бабусі, для якої Станіслава Венедиктівна, або пані Стася, як ми її називали, була старшою подругою. Пішла моя мама, котра була поруч із нею в останні роки її життя… Лишилась пам’ять про Станіславу Венедиктівну Яскевич – жінку, яка стала для нас взірцем інтелігентності, стійкості та мужності.

Фото: Станіслава Яскевич у оточенні близьких  (у центрі)

Наше знайомство відбулось у сімдесяті. Пам’ятаю, що у моїй дитячій свідомості ніяк не вкладалося, що розкішна панянка у хутряному вбранні, зображена на старих фото, та маленька бабуся, котра говорить польською, – одна й та сама жінка. Це потім я дізналась, що батько нашої далекої родички, Венедикт Прокопович Яскевич, служив у лісництві, а у Списку Дворян Волинської губернії за 1906 рік Яскевичі значились за номером 172.


Коли ми зустрілись, пані Станіслава жила скромно – від великого будинку на вулиці Подільській, що колись належав родині Яскевичів, їй залишилась одна кімната. Але у маленькій затишній вітальні були й старовинні ікони, й картини, що привезла пані Станіслава колись із подорожей Італією. Особливо вражали мою дитячу уяву листівки кінця ХІХ-початкупочатку ХХ століть.

Спадав на очі запис у графі адресат: «Її Високоблагородію Станіславі Венедиктівні Долмат. Власний будинок, вулиця Подільська, 15 (26)». Відповідно до Табеля про ранги, у якому вказувались співвідношення між різними чинами військової, статської та придворної служб, так зверталися до цивільних чиновників від восьмого до шостого рангу та членів їхніх сімей. Мені надзвичайно подобались спогади Станіслави Венедиктівни про далекі країни, про людей, яких вона знала й любила; разом ми захоплювалися квітами та сюжетами, що були зображені на листівках. Пам’ятаю масивний дубовий стіл з величезною кількістю милих дрібничок, фотографій у рамках – відбитків життя, яке назавжди пішло від неї, але так бентежило та хвилювало мене. З того часу я вирішила, що всі старі люди добрі й мудрі.


У юні роки пані Станіслава любила музику і плекала мрії про прекрасне майбутнє. У тексті листівки від 3 квітня 1917 року до неї звертався добрий знайомий: «Вітаю Вас зі святом святого Великодня, шановна Станіслава Венедиктівна, зі святом весни як у природі, так у Вашій та моїй Батьківщині. Ми живемо у великі дні! Дай Боже сили та бадьорості Вам у Вашій великій хорошій роботі, яка, я думаю, завдяки реформам, буде більш плідною та цікавою». Але життя виявилося зовсім не таким романтичним – це були драми, а іноді й трагедії. «Реформи» зруйнували звичний побут й життя цілих родин та лягли важким тягарем насамперед на плечі жінок. У середині тридцятих, коли був репресований дядько моєї бабусі Фабіян Войтковський, Станіслава Венедиктівна взяла під свою опіку його сина Кирила, який стане кандидатом технічних наук, чи не найуспішнішим дослідником гляціології та мерзлотознавства.


Напередодні Другої світової війни моїх «розкуркулених» та дивом вцілілих бабусю й дідуся з двома маленькими доньками пані Станіслава прийняла у своїй домівці. У травні 1941 року у нашій родині з’явився син, і Другу світову вони зустріли разом – дві жінки та троє дітей. Цих дітей пані Стася любила як рідних: ховала під час бомбардувань у ямі, накриваючи подушками та своїм тендітним тілом, віддавала їм, маленьким, останній шматок хліба. Після війни вона продовжувала працювати вчителькою музики, давала приватні уроки. Печиво, яким її пригощали, вона теж приносила дітям, і тоді у рідкісні святкові дні всі разом пили чай, розмовляли та слухали біблійні історії. Одного разу напередодні Різдва пані Стасі подарували дві соснові гілки, і відчувати свято ми почали, прикрашаючи разом зелені гілки саморобними гірляндами.


Так просто й віддано маленька жінка з великим серцем щодня навчала добра, милосердю й відданості.
Що залишилось нам на згадку про світлу й мужню жінку? Стареньке фото та неоціненна віра у добро.

Текст: Ірина Вишневецька
Фото: Альона Савосіна

13+

Вас це може зацікавити