Facebook icon Instagram icon

Іванна Яцик: «Я абсолютно впевнена, що везунчиків не існує»

#Люди 31 Травень, 2021 Автор:

0

Якщо спробуєте пригадати випадкового знайомого чи знайому, з яким не бачились довгий час, будете орієнтуватись не на вік чи зовнішність – на враження. Ви пригадаєте той «післясмак», який залишається від спілкування з людиною. Іванну Яцик ви не забудете точно – вибух позитиву й мудрості залишається після зустрічі надовго. У свої 16 вона має досвід реалізованих проєктів, волонтерства та міжнародного стажування. І хоч дорослі не завжди готові сприймати дитячу мудрість, досвід Іванки цікавий і може знадобитись не лише її одноліткам

«Про волонтерство я дізналась дуже давно – все моє свідоме дитинство волонтерила моя мама. Це був рух «Янголята» громадської організації «Молодіжна фундація європейських ініціатив», які часто проводили різні акції. Спочатку я просто як дитина приходила і дивилась, що відбувається. Потім підросла і стала брати участь в акціях як повноцінна учасниця. Це ставлення до життя і прагнення змінювати світ навколо себе на краще мені прищепила мама»

«Один з досвідів волонтерства я отримала в Америці під час стажування: працювала в бібліотеці разом з своїм найкращим другом. Ми мали перевіряти книжки, і разом нам було дуже весело. Якби я робила це сама, то може все це було б не таким захопливим, але ж разом було веселіше. Тому про волонтерство у мене лише теплі спогади і найкращі враження…Волонтерством не можна займатись силоміць. Коли ти робиш щось за власним бажанням, від щирого серця, результати відчутно відрізняються… Будь-яке волонтерство важливо, і обирати треба те, що тобі до душі. Можна спробувати різні речі: сьогодні на марафоні ти роздаєш учасникам водичку, а завтра танцюєш в рамках благодійної акції. Варто просто знайти те, що близько тобі. У кожного є якась тема, яка западає в душу: маленькі діти, хворі люди або люди старшого віку. Завжди можна спробувати виправити щось або просто покращити настрій… Просто важливо розуміти для чого ти це робиш, мати власну мету. Хтось робить це для особистого задоволення – і це теж дуже добре. Якщо ти кайфуєш від процесу – це класно.Мені здається, що підліткам обов’язково потрібно спробувати себе у ролі волонтерів. Зараз молодь крута – розумна, талановита. Просто не всі вміють ще себе проявляти або не розуміють, де б могли прикласти свої таланти і вміння»

«За кордоном на момент вступу до університету цікавляться, що ти робив, аби покращити життя у своїй громаді. Іноді на це дуже звертають увагу і можуть обрати з-поміж інших, враховуючи твою активну соціальну позицію. Я вважаю, що варто і у нас вводити таку практику. Починати зі школи , давати певні рекомендації з урахуванням інтересів дітей та підлітків. Наприклад, у випускних класах годин такої соціальної практики буде менше, оскільки треба готуватись до іспитів. У середніх класах, де немає екзаменів, можна давати більше годин на соціальну чи громадську роботу, більше варіантів вибору проєктів. Це може створити хорошу атмосферу в класі, колі учні матимуть спільні інтереси і почнуть співпрацювати з тими, з ким раніше не хотіли спілкуватись, бо просто не перетинались. Волонтерство зближує»

«За кордоном на момент вступу до університету цікавляться, що ти робив, аби покращити життя у своїй громаді»

«Мені доводилось брати участь у міжнародних проектах і в Україні, і за кордоном… Це дуже допомагає вчити мову, отримувати досвід, покращувати мовні навички. Проте важливіше те, що спілкування з людьми з інших країн допомагає сприймати світ – іноді це буквально перевертає свідомість. Неважливо, звідки людина, скільки їй років, які має захоплення, але можна відчути у ній споріднену душу. Це допомагає усвідомлювати відмінність людей з інших країн, з інших куточків України і швидше знаходити спільну мову»

«Коли я була на стажуванні в Америці, мала такі ж, як у всіх проблеми: це «home seakness», коли ти сумуєш за домівкою. Спочатку, звісно ж, у всіх стан ейфорії. Ти ж в Америці – «wow!», кайфуєш. Але потім починається школа, адаптація, пошук друзів, гуртків. А потім починаються екзамени або ж виникають якісь дрібні проблеми. І ти думаєш: «Вдома було б краще». Або дізнаєшся, що мама спекла твій улюблений торт, і починаєш думати лише про дім і сумувати за рідними. Це було найтяжче, бо приходило розуміння про неможливість змінити ситуацію. З одного боку, тобі класно тут і зараз, треба ловити момент, але вечором приходиш і хочеш набрати маму, яка у цей час спить, бо в Україні ніч. Важко також було вливатись у компанію, яка вже була сформованою. Нам навіть рекомендували спочатку вливатись у chang-групи, тобто спілкуватись з тими, хто також приїхав по обміну. Я була дуже щаслива познайомитись з дівчиною з Німеччини, яка приїхала по обміну. Ми так і дружили впродовж всього часу, і лише потім почали дружити з іншими однокласниками»

«Я була не першою людиною, яка приїхала у цю школу по програмі обміну з України, тому дехто з моїх нових друзів знав про Україну досить багато. Проте я мала цілий тиждень, щоб презентувати свою Батьківщину – домовлялась з учителями, які виділяли якусь частину уроку. Хтось давав десять хвилин, а хтось цілий урок. Я приходила у школу у вишиванці, показувала підготовлені презентації, а потім всі могли задати питання. Питали про різні речі: про традиції, про страви. Моїм одноліткам дуже сподобались розповіді про свято Івана Купала, наші пісні, подобались наші вишиванки. Я активно намагалась донести, що ми гостинні, щирі. Розповідала про непрості моменти в історії України, коли потрібно було відстоювати свою волю, але ми проявляли стійкість і боролись за свою незалежність. Це було близьким для моїх слухачів та слухачок, тому що там патріотизм та активна життєва позиція виховується змалечку – це стає частиною і шкільного, і домашнього виховання»

«Я б не хотіла їхати з України назавжди, проте хотілося б подорожувати. Наприклад, обрати таку професію, яка б давала можливість заробляти на життя, але не прив’язувала до одного місця. Хочу побачити різні країни, познайомитись з різними культурами. Маю багато друзів за кордоном, з якими хочеться побачитись. Сьогодні я не маю проблем зі спілкуванням – знаю польську,німецьку,англійську, вчу чеську, іспанську та італійську, захоплювалась французькою та латиною, вчила 2 роки ці мови… Мене дуже надихають люди: якщо у мене круте оточення, я готова працювати день і ніч. Люди приносять у наше життя багато, тому хочеться ресурсного спілкування та нових зустрічей»

«Я б не хотіла їхати з України назавжди, проте хотілося б подорожувати»

«Освіта важлива. Будь-яка, хоч в університеті, хоч і самоосвіта. Хтось каже, що в університеті не отримає знань. Я можу це зрозуміти, але ж кожен сам обирає, які знання отримувати. Якщо ти приходиш на лекцію лише аби там з’явитись, звісно, нічого не отримаєш, не зрозумієш і не дізнаєшся. Інша справа, коли ти приходиш на лекцію, слухаєш, задаєш питання, уточнюєш і отримуєш відповіді…Навчання в університеті і коледжі – не лише отримання професійних навичок. Це і самодисципліна, і вміння переживати стресові ситуації – захист диплому, практику чи екзамени. Важливо розуміти, для чого ти щось робиш… Зараз рекламується варіант самоосвіти і саморозвитку. Скоріше за все, це може дати свої плоди , і університети колись вже не будуть такі актуальні. Але я вважаю, що у майбутньому вони повністю не зникнуть, бо завжди знайдуться люди, які захочуть далі й далі отримувати щось від викладачів, а не самостійно шукати інформацію. Коли ти вчишся сам, можеш загубитись у потоці інформації – не буде системності. А в університеті простіше планувати час».

«Мені пощастило – мене виховували сильною і незалежною. І в тому великий плюс. Мої батьки викладачі, але я знала, що мені ніколи нічого не скажуть за поточну оцінку «шість» чи «сім» – я знала, що у моїх інтересах, щоб потім були хороші річні оцінки. Мене за оцінки не сварять. Я ж підліток, я ж теж роблю помилки» (Сміється)

«Підтримка від батьків дуже важлива, особливо коли ти підліток. Сім’я – це найближчі люди, тому підліткам важливо розуміти свої емоції, проявляти їх, говорити про них. Варіант «про себе все вирішу» не працює: подзвони, напиши, поясни. Не можеш говорити – напиши повідомлення. Навіть емоція «я не знаю» абсолютно адекватна. Треба пояснити , що це не просто небажання давати відповідь на питання батьків, а людина дійсно не знає. Скажіть: «Я зараз подумаю, розберуся і дам відповідь пізніше»

«Інколи я не можу пояснити свої вчинки, і тоді ведуться розмови. Мама більш емоційна – може зробити яскраве зауваження, і я слухаю її. А с татом – довгі розмови. І я вже така сиджу: «Я все розумію». Це різні методи, але обидва є ефективним… Я знаю, що коли батьки роблять мені зауваження, то це робиться не задля того, щоб сказати мені, що я погана, а щоб зробити мене ліпшою. Для мене є очевидним, що для своїх батьків я найкраща у цілому світі. Вони може й не часто мені це говорять, але інколи я прокидаюсь, їду з татом у школу, і він каже: «Ну, ти ж знаєш, що ти крута?» І мені від цього легше стає. Або приходжу до мами і кажу: «У мене проектні заходи, я нервуюсь». А вона відповідає: «Чого це ти нервуєшся? Все буде добре». Мене це заспокоює»

«Я ще ніколи не навчала дорослих людей, але насправді ми всі вчимося одне від одного. Від когось ти можеш перейняти стиль розмови – жестикуляцію, слова. Від когось – стиль одягу. Ми вчимося не на помилках – на житті. І людей ми зустрічаємо не просто так, а щоб навчитись у них різних речей: слухати інших, правильно підтримувати, вміти задавати питання, щоб отримати відповідь. Ми вчимося і навчаємо одночасно. Можливо, вже є люди які чогось навчились від мене»

«Я дуже люблю наш парк. Це не конкретне місце, а парк в цілому. Там атмосферно: багато дерев, завжди гуляють з дітьми, з домашніми улюбленцями. Тепліше поруч з деревами , а не на пустій вулиці. А ще мені дуже подобаються житомирські мурали на стінах будинків, створені професіоналами або просто талановитими людьми…»

«Я і мрійниця, і прагматик водночас. Мрійниця я в тому, чого не можу контролювати. Наприклад, мрію навчитись боротися. Зараз це не є нагальною потребою, а в майбутньому – чому ні? А в питаннях, пов’язаних із ЗНО, я прагматик – до ЗНО треба готуватись. Треба мріяти, але потім прагматично реалізовувати свої мрії. У мене так сталося із бажанням потрапити в Америку: спочатку я мріяла, потім дізналась про FLEX і поступово долала кожний етап. У мене мрії і цілі йдуть поруч»

«Треба мріяти, але потім прагматично реалізовувати свої мрії»

«Я абсолютно впевнена, що везунчиків не існує. Проте якщо людина вважає себе везунчиком, згідно досліджень, так воно і буде. Тобто, обов’язково пощастить. Везунчики – це люди, котрі готові до будь-яких умов, а за цілком звичними речами вміють бачити особливе: помітять оголошення на стовпі і знайдуть роботу своєї мрії. А ті, хто везунчиком себе не вважає,просто пройде повз те оголошення, розмірковуючи про своє складне життя. Везунчики багато працюють над собою, і ця робота стосується не лише стану чи форми тіла, або ж розумових навичок. Такі люди вміють контролювати або демонструвати власні емоції, віють спілкуватись. Везунчики просто кайфують від життя, а створюють собі цей момент»

Текст записала Оксана Давиденко
Фото: Альона Савосіна

0

Вас це може зацікавити