Facebook icon Instagram icon

Катерина Яроменко: «Будь-яка рутина може приносити задоволення, якщо ти розумієш усі процеси й взаємодії»

#Люди 11 Липень, 2020 Автор:

0

Танець – це не просто вправні рухи. Справжня краса танцю в гармонії, яка відображає внутрішній стан людини. Чи легко стати танцівницею або танцівником? Відповідями на ці питання та власним досвідом із Zhytomyr.Travel поділилась хореографиня Катерина Яроменко

«Танцями займаюся стільки, скільки себе пам’ятаю. Напевно, назбирається років 19 з моїх 26. Досить багато часу я цьому присвятила, хоча й були періоди, коли пробувала малювати, вишивати, співати, але що б не ставалося, життя мене повертало саме до танців»

«що б не ставалося, життя мене повертало саме до танців»

«Мій перший досвід занять відбувся ще у дитячому садочку, де проводили уроки хореографії. Згодом, наша хореографиня зібрала невеличкий ансамбль, і ми виконували різноманітні постановки до свят. Уже після четвертого класу мама мені сказала, аби я обирала, чим хочу займатися: музикою або танцями. Я, як усі дівчатка, дуже хотіла грати на фортепіано, наче справжня принцеса. Таким бачила своє майбутнє, тому й обрала піти в музичну школу. Проте десь через три роки я вже свідомо вирішила, що хочу тільки танцювати. Тоді почала відвідувати шкільний гурток, де у вечірній час ми вивчали спортивно-бальний танець. Саме так життя привело мене до танців, і уже з восьмого класу лишилася тут на все життя»

«Точкою відліку хореографії у моєму житті є момент, коли у дев’ятому класі мене запитали, куди буду вступати, ким хочу бути. На що і відповіла: «Хореографинею». Маму це трішки насмішило, бо свідомо я займалася танцями не так довго. Проте уже після 11 класу я подавала документи на спеціальність «Хореографія», до того ж пройшла на бюджет»

«Я для себе обрала спортивно-бальний танець. Чому? Складне питання. По-перше, напевно тому, що доля сама мене завжди повертала саме до нього, хоч танцювала й народний, сучасний, класичний. По-друге, це просто невимовний кайф, коли ти танцюєш у парі й відчуваєш цю взаємодію. Коли у когось з партнерів щось не виходить, то не вийде й у пари загалом, але коли всі пазли складаються від самого мінімуму, це просто неймовірні відчуття»

«Батьки дуже пізно віддали мене на танці, тому повною мірою відчути атмосферу конкурсів, змагань не вдалося. Зараз я найбільше мрію танцювати й брати участь в конкурсах та великих турнірах»

«Про улюблений танець сказати складно. Напевно, це залежить від того, які події відбуваються у певний період життя, з цим пов’язані певні уподобання. Якщо багато інтенсивності, свят, веселощів, то це ча-ча-ча чи самба, якщо романтика, то румба й танго, якщо мені хочеться спокою – це може бути вальс або фокстрот. Дуже складно вибрати один улюблений танець, але якщо обирати між європейською програмою спортивно-бального танцю та латиноамериканською, то все ж таки я схиляюсь більше до латиноамериканської. Адже по характеру я дуже запальна, драйвова, а саме в цій програмі більше свободи й менше рамок, щоб розкритися. Мені подобається в цих рухах виражати себе»

«Про улюблений танець сказати складно. це залежить від того, які події відбуваються у певний період життя»

«Професія хореографа складена з протилежностей і взаємодій. Іноді в роботі з дітьми тобі потрібно бути більш активною, іноді більш спокійною і проявляти чудеса витримки. Іноді потрібно десь натиснути, або ж, навпаки, поступитися. Іноді необхідно включити бурхливу фантазію або ж чітку математику. Саме з таких нюансів й складається хореографія. Це професія любові й творчості»

«Серед танцівників мені дуже подобається пара, котра, на жаль, разом вже не танцює. Це Славік Крикливий та Анна Мельникова. Спільну кар’єру вони почали з показових виступів в Японії й справили враження на весь танцювальний світ. На першому конкурсному виступі в Орландо вони посіли друге місце. Вже на Чемпіонаті Європи стало особливо помітно, що в цій парі не один лідер. У них чудові фізичні можливості, шикарна техніка і така взаємодія між партнерами, що за нею можна спостерігати годинами. Мені дуже подобається бачити те, як Анна ловить найменший рух партнера, імпульс, ніби читаючи думки. Це справді надихає! Коли передивляєшся їх постановки, ніби читаєш захоплюючу книгу, але у танці. З пар, що наразі танцюють разом, хочу виділити Ріккардо Коккі та Юлію Загоруйченко. Їх танець – те, що варто самому побачити. Це не передати в словах… Як хореограф, мені дуже подобається Раду Поклітару: коли ти дивишся його постановки починаєш вдаватися в його задуми, в те, як він обігрує той чи інший рух. Шикарна хореографія, дуже красиві витончені рухи в поєднанні з філософією, яку він закладає у танець. Це просто на рівні геніального»

«Були й у мене моменти розчарування, коли я п’ять років назад працювала в державній школі. Був своєрідний конвейєр: постійно потрібно було щось придумувати, підлаштовуватися під дітей, адже ніхто не запитував, кого саме я хочу залучити в постановку, які танцювальні здібності у тієї, чи іншої дитини, хоче вона танцювати, чи ні. А ще велика кількість журналів, звітів, планів, і все це «прикрашалося» маленькою заробітною платою. Тоді бажання творити зникло. В той момент нічого не хотілося робити, тому я звільнилася і працювала на іншій роботі, яка абсолютно не була пов’язана з танцем. Це було потрібно мені, задля того, щоб «перемикнутися». І через рік я повернулась знову до того, що люблю»

«Танець – невіддільна частинка мого життя. Це моє повітря… Танець – це те, ким я є. Він викликає абсолютно різні почуття й тим, напевно, й чудовий»

«Тим, хто тільки починає танцювати раджу шукати насолоду у кожному русі, кайфувати від кожного танцю. Будь-яка рутина може приносити задоволення, якщо ти розумієш усі процеси й взаємодії, усі деталі. Коли те, що ти довго відпрацьовуєш, виходить, це неймовірно круто»

«Викладацькою діяльністю я почала займатися після четвертого курсу, тобто після отримання диплому бакалавра. Я працювала з дітками від чотирьох до дванадцяти років. Проте ще на першому курсі на прохання молодят поставила їм перший весільний танець»

«Дитячий танець обов’язково повинен відповідати віку. Якщо він сюжетний, то має бути зрозумілим дітям. Якщо це технічна постановка, рухи повинні відповідати віку. Зараз дуже часто з зовсім маленьких дівчаток роблять «манірну леді», але я вважаю, що не варто забирати дитинство. Нехай діти залишаються дітьми, доки можуть бути ними. Важливим є принцип поступовості: завжди намагаюсь, щоб весь матеріал дітки опановували сходинка за сходинкою. Так завжди легше, приємніше і простіше працювати, а дітям – навчатися. Ще є ігровий принцип, і обов’язково стараюся кожне заняття перетворити в маленьку гру, у невеличку виставу, щоб кожному з маленьких учнів було цікаво. Не забуду того, як вперше моя учениця здобула кубок на змаганнях. У мене була така гордість – більше, ніж за себе… Кожне досягнення моїх учнів – це й моє досягнення»

«Кожне досягнення моїх учнів – це й моє досягнення»

«Моє найбільше досягнення в якості постановниці – допомога в створенні композиції для офіцерського балу. Мій однокласник, який навчався у військовому училищі, розповів про цю подію і запропонував станцювати разом із ним. Я подумала, що це дуже цікавий проект, тому з радістю погодилась взяти участь. Частиною постановки був момент, де виходили кілька пар, котрі уже вміють танцювати. Звісно ж, я озвалася танцювати серед них. Усе якось так завертілось, що я познайомилася з головною хореографинею і згодом запропонувала їй власну невеличку композицію. Вона підтримала ідею, допомогла надати їй правильної форми. Мені дуже приємно, що мене почули. Це напевне стало найкращою мотивацією для того, щоб згодом стати вчителем. В результаті наше спільне творіння вийшло дуже красивим»

«Як би там не було, але особисто для мене найбільшим досягненням є кожен мій учень й учениця, в якого я вклала частинку себе»

Текст: Вікторія Данилюк
Фото з особистого архіву К. Яроменко

0

Вас це може зацікавити