Facebook icon Instagram icon

Максим Мамацашвілі: «Зараз ніхто не намагається вразити інтелектом»

#Люди 24 Листопад, 2020 Автор:

3+

Кожна вистава театру «СЮРTUK» – подія. І хоч учасники й учасниці спільноти не є акторами за професією, дійство, що вони створюють на сцені, завжди глибоке й неординарне. Якщо досі не були на їхніх виставах, обов’язково слідкуйте за анонсами і не пропустіть подію – байдужими не залишитесь. За короткий вечір разом з героями проживете не одне життя і підете з роздумами… Кожний актор і кожна акторка театру – єдині й неповторні, оскільки всі разом занурюють глядачів у Сенс. Максим Мамацашвілі – єдиний професійний актор в аматорській трупі театру «СЮРTUK». Роздумами про Житомир і сенси, про минуле й майбутнє він поділився з Zhytomyr.Travel

«Так, я закінчив ВГІК (прим. ред. – Всесоюзний Державний інститут кінематографії), але повернувся в Житомир… Так зійшлись зірки. Я задоволений і цим пишаюсь. Я пишаюся своїм містом, бо я зустрічав людей, які не знали, де народилися Корольов і Ріхтер, про що написані «Діти підземелля»… Я великий патріот Житомира. Коли до мене приїздять друзі, у теплу пору ми йдемо у парк. Якщо йдемо у гідропарк, розповідаю їм про археологічні знахідки, про скіфські поселення, про те,що люди жили тут здавна. Можна було б і на католицьке кладовище сходити, але боюся, можуть не так зрозуміти… Колись у глибокому дитинстві ми скарби там шукали»

«Поступив у навчальний заклад, де було 500 абітурієнтів на одне місце, сам, не платив нікому ніяких грошей. Просто пройшов всі вступні іспити, всі тури»

«Хлопець з Житомира, який вступив на акторський факультет ВГІКу, у майстерню Йосифа Райхельгауза з власним театром на Трубній площі, – це було навіть для моїх викладачів занадто. Поступив у навчальний заклад, де було 500 абітурієнтів на одне місце, сам, не платив нікому ніяких грошей. Просто пройшов всі вступні іспити, всі тури»

«Колись жагу до читання мені прищепив саме тато: підпихав мені потрібні книжки у потрібному віці. Я читав «Тома Сойера», Бєляєва, потім Ремарка, Гіляровського… Чехов був завжди. Закінчилось це тим, що я отримував зарплатню, йшов у книгарню. І тримаючи у руках стос книг, розумів, що потрібно щось лишити, бо до наступної зарплати потрібно буде щось їсти»

«Дивно виявилось: моя мати з міста Клин, а батько з Тбілісі. Якось так вийшло, що я місцевий. Тато був сиротою, дитиною репресованих. А мій начебто дідусь був головним режисером Тбіліського театру кіноактора,і я навіть був у нього вдома..»

«Колись в Житомирі було багато старих будинків. Я з дитинства їх пам’ятаю… Було це все, але, на жаль,чомусь не зберегли. Не знаю, яка у тому причина. У Бердичеві був нещодавно, заблукав на стару вуличку, і так прикро стало… Чому у нас не реставрують будинки, вулиці? Можуть же…»

«Колись в Житомирі було багато старих будинків. Я з дитинства їх пам’ятаю…»

«Не люблю свинство. Коли мені під ноги кидають недопалки чи пляшки. Хто це робить? Очільники держави? Ні, ті, хто потім сам потім на ці брудні місця повертається. Коли я йду вранці на роботу, бачу багато бруду, що лишився з вечора, дивуюсь. Є багато смітників, у чому проблема? Чому люди не можуть все це знести у смітники? Не розумію…»

«Небезпечно те, що у людей відсутнє критичне мислення, особливо по відношенню до себе. У декого критичних думок не виникає в принципі… Я вивчав колись «заборонений предмет», який у Радянському Союзі майже не вивчали – історія звичаїв. Враховуючи те, що я вступив у виш, який хотів, мені дуже подобалось вчитись, і я старанно відвідував усі лекції. Викладачкою була дуже розумна жінка. На протязі двох років я сам відвідував лекції. Вони були по суботах о 9 ранку. Ми наодинці пили каву і спілкувались. Від моєї викладачки я дізнався про такого цікавого письменника, як Мілорад Павич, й перечитав його майже усі його твори. Був ще один подібній предмет – історія і теорія релігії. Викладач був смішним до неможливості – капловухий та шепелявий. Зазвичай дивитись без сміху на його серйозну промовистість було просто нестерпно, особливо коли людина входила у стан підвищеної емоційності. Але говорив він надто серйозні речі. Про релігію та мораль, про десять заповідей – звичайну людську мораль. Про те, що мислячий атеїст значно ближчий до Бога, ніж мерзотник, котрий б’є уклін і ставить пудові свічки…»

«Свого часу моя дружина мене просто копняками загнала в театр-студію «СЮРTUK». Я зв’язався з другом, який дав мені контакти, і ось вже другий рік я там. Не брав участь лише в одному спектаклі…»

«Свого часу моя дружина мене просто копняками загнала в театр-студію «СЮРTUK»

«Реалізм у нас цинічний настільки, наскільки це можливо. Мені цікаво те, що робить Оксана (прим. ред. – Оксана Науменко, режисерка-постановниця театру «СЮРTUK»). Подобається те, що вона робить, як вона це робить. Я вболіваю за кожне слово, всюди вставляю свої п’ять копійок і, як дитина, радію всередині себе, що це приймається, що допомагаю комусь. Все, що робиться у нас в театрі, абсолютно соціально. Зараз за відсутності нормального кіновиробництва, театрального виробництва все зводиться до заробляння коштів. Для душі у нас мало чого: пляшка пива, Тік-Ток чи Інста…»

«Я постійно читаю. Читаю Желязни, Стругацьких, але хто зараз про них знає? Люди Чехова не знають… Зараз ніхто не намагається вразити інтелектом»

«Наш театр повністю тримається на ініціативі людей, які прагнуть розвитку. Я, за великим рахунком, там єдиний професійний актор. Так, я готовий допомагати, чим можу – ставити рухи, мову. Звичайно, добре було б, якби можна було зорганізувати курси, де можна ділитись досвідом… Всі зносять в театр те, що може знадобитись у роботі. Оксана Науменко, наша режисерка, – той ще Плюшкін. Колись на репетиції у неї вдома я весь час намагався привітатись з нафарбованою особою у якійсь там шляпі, з мундштуком в руках. Виявилось, що це манекен, а виглядала ну зовсім як жива людина. А що? У постановках дуже потрібна річ»

«Є такий акторський прийом. Я спостерігав його і у «зубрів», й в акторів початківців: є сцена, і є кордон. Звичайне життя за цим кордоном: ти можеш жити, як завгодно, але за кордоном, на сцені, маєш забути про все. Якщо у тебе щось сталось, тобі допоможуть звичайно, проте коли вийдеш на сцену, неважливим має стати все, що відбувається в житті. Ну, звичайно, якісь непересічні, головні в житті людини речі, – то інше. Мені колись вбили в голову, що у невиході актора на сцену може бути лише одна причина – смерть. І на жаль, колись я бачив такі моменти…»

«В чому основний театральний принцип? Тут і зараз. Все! »

«В чому основний театральний принцип? Тут і зараз. Все! Колись я ходив на спектакль, де головну роль грала моя викладачка. Вийшла така тітонька з горщиком в руках – наче й нічого особливого. На той час вона мала по двадцять вистав на місяць, а це дуже й дуже багато – величезне нервове напруження… І от вона тільки вийшла на сцену, а я вже розумію, для чого вона вийшла, куди вона йде, що вона хоче сказати. Я її чую, бачу, відчуваю»

«Актор – це ремесло. Ну, може крапелька таланту, а взагалі це ремесло, причому гидке, намішане… Для мене, наприклад, важкість цього ремесла у неможливості запізнення. Не можна запізнюватись на репетиції: запізнився – забирають роль. Колись у мене були знімання два дні в рекламі за містом, у справжньому палаці. А приїздив звідти у дві години ночі, потім знову їхав на сьому ранку. Потім було два знімальних дні з шостої ранку. Добре, що хоч знімальний майданчик був поруч із гуртожитком. От я прийшов, мені «намалювали» пику, а в кадр я потрапив о пів на першу ночі. І весь час я був у костюмі і у гримі. А це не почухатись, не потерти носа, з якого тече рікою. Але тим не менш ти маєш вийти в образі»

«Актор – це ремесло. Ну, може крапелька таланту, а взагалі це ремесло… Для мене важкість цього ремесла у неможливості запізнення»

«Театр і кіно – різні речі… У ВГІКу готують лише «кіношних» акторів. Нам, нашій групі, повезло: у нас був театральний режисер. Він говорив: «Розумієте, в театрі ви можете «розігнатись». Там певний рух, коли входите в образ поступово. А в кіно інакше: тут одна сцена в ліжку, а через десять хвилин сцена, де ти комусь ріжеш горлянку. І ти мусиш вже мусиш входити зарядженим, з певною енергією, якою або вибухнеш сам, або порвеш інших. Театр і кіно – абсолютно різні речі»

«Театр, мені здається, буде завжди. Можливо видозміниться, як у книзі «451 по Фаренгейту». Пам’ятаєте, як герой приходив додому, а його сім’я дивилась якусь дикість на стіні ? Там театральної зали як такої не існувало. Власне, зараз вже у нас будь-яке шоу – це театр, постанова»

«Геніальні люди напевно не замислюються над соціальною складовою. Хоча… Напевно, і Шварц колись, і Булгаков добре розуміли, що вони роблять, і той самий Чехов, якого я обожнюю. Тому що описувати життя з гумором важко. Театр – абсолютно соціальна річ. Я розумію людей, які приходять на вистави театру «СЮРTUK». Вони приходять, щоб отримати щось нове… Не себе показати, а отримати… Всі актори хочуть творчості»

«Я розумію людей, які приходять на вистави театру «СЮРTUK». Вони приходять, щоб отримати щось нове…»

«Соціум поступово відвертається від мистецтва. Я люблю кіно у будь-яких проявах, окрім серіалів. Навіть мрію зняти свій фільм, маю певні напрацювання, але я не знаю, скільки це коштуватиме. Вважаю, що чим проект здається простішим, тим складніше його втілити. Спрощувати дуже складно…Колись мав передивитись те, що було в інститутській програмі: Хічкок, Трюфо, Бергман, Тарковський, Фріц Ланг, Жан Віго. Зараз із задоволенням дивлюсь лауреатів Канського фестивалю, «Оскара»… Але Довженко, Параджанов, Миколайчук, Биков – геніальні українські режисери. Що ми зробили після того, як пішов останній з цих геніїв?..»

«Після певних подій в житті у мене змінився вектор сприйняття: мені нескладно сприймати практично все. Мені дуже подобаються слова Бориса Гребєнщикова: «Я не виправдав ваших сподівань? Ну, вибачте, це ж були ваші сподівання. Я тут ні до чого». Проте є речі, з якими не можна миритись. Я розумію, що не припинять наші люди плювати собі під ноги та кидати недопалки. Нікуди не подінеться безкультур’я, бо у когось це постійний стан душі. І наявність статків у людини не говорить про наявність у неї виховання. Тому хоч би як не жалкував я з цього приводу, нічого не зміню. Але це моє місто, моя батьківщина, і я все одно засмучуюсь саме від того, що не можу нічого змінити. Якщо самі люди не хочуть змінюватись на краще, що ти їм зробиш? Вбивати, топити у річці, як кошенят? А сенс? Хоч і миритись з цим не можна» «Можливо зараз ми отримуємо відголоски «совка», бо з нас вибивали інакшість. Якщо ти «біла ворона» – на тобі по дзьобу. Тоді багато чого було заборонено»

«Мене складно у чомусь переконати. Я можу повірити у якійсь момент, але для того, щоб я пішов за кимось, маю повірити в ідею. От «СЮРTUK» – це ідея. Тут цікаво, я можу бути самим собою, клеїти дурня чи говорити про щось серйозне. І навіть лаятись»

«Хочу жити, як в театрі: тут і зараз»

«Чого б я хотів? Є дитяча мрія: хотів би політати на реактивному літаку, але то дитяча мрія. А взагалі я хочу жити тут і зараз. У мене є руки, ноги; поруч сплять кохані люди – дружина і маленький Міхо; можна випити вранці міцний чай ти йти на роботу і повертатись з роботи до них. Хочу жити, як в театрі: тут і зараз»

Текст записала Оксана Давиденко
Фото: Марта Яроцька

3+

Вас це може зацікавити