Facebook icon Instagram icon

Марія Масловська: «Мені хотілося б, щоб усі були щасливі»

#Люди 17 Грудень, 2018 Автор:

4+

Українські традиції, звичаї та обряди збереглись завдяки тим, хто зміг крізь довгі роки пронести любов до батьківщини та передати її нащадкам. З маленьких історій складається велика нація. Про зв’язок з минулим, про музей, створений з сімейних реліквій, та про зворушливу любов до людей з Zhytomyr.Travel щиро ділилась викладачка Житомирського державного університету Марія Масловська

«Я народилась в родині Володимира Довгого, який носив козацьке прізвище. Він безмежно любив цю землю, навчив мене розуміти, що я є українка. Ще маленькою мене брали за руку й вели на великі свята – Різдво, Великдень, Зелені свята – в церкву. Моя бабуся співала на криласі. Потім у школі мені дорікали, що я ходжу у церкву, бо так не повинні робити жовтенята, піонери та комсомольці, але ми все одно не відрікалися від Бога. Згодом бабуня хрестили мого сина в хаті. Минаючи усілякі перешкоди, ми робили усе те, що повинна робити людина на цій землі: бути прив’язаною до неї пуповиною, вірити у Всевишнього, дотримуватися рідних традицій та звичаїв. Мені було дуже легко читати такі дисципліни, як «Українознавство», «Фольклор», «Етнографію», бо я те все бачила вдома. Бачила і знала, що треба робити на Святвечір, на Багату кутю, як прикрашати хату на зелені свята. Я щиро вдячна Богу, що народилася в родині, у якій цього всього й мене навчили»

«Мені було дуже легко читати такі дисципліни, як «Українознавство», «Фольклор», «Етнографію», бо я те все бачила вдома»

«Любов до усього українського або є, або її немає. Вона дається із кров’ю матері. Коли я йду вулицею й бачу, що мама йде зі своїм малюком, розмовляє до нього українською мовою і розповідає про те, що ось кленовий листочок, він жовто-багряний; зима прийшла – кинула той листочок на землю, але прийде весна, й він знову з’явиться на дереві. І те, як мама промовляє ці слова прекрасною українською мовою, і те, як дитина їх ловить, оповідає мені, що з цієї дитини виросте українець. Або коли я заходжу у тролейбус і чую, як молодий чоловік щось шепоче на вушко своїй коханій українською мовою, то у моїй душі одразу піднімається хвиля тепла»

«Як добре, що сьогодні ті, хто живе на цій землі, розуміють: для того, щоб зберегти державу та націю, треба нести генетичний код. Якщо він є у наших душах та серцях – ми з часом побудуємо таку країну, у якій житимуть національно свідомі громадяни. Люди будують майбутнє своєї держави. Найважливіші складові держави – мова, здоров’я нації та освіта. Здорова нація будує здорову Україну. Якщо не буде якісної освіти – люди не розумітимуть, наскільки важливо зберегти мову та плекати національну ідею. Ті, хто з великих цього світу сьогодні розуміє, що є три кити, на яких тримається сила нації та сила держави, є мудрими людьми»

«Найважливіше, що є у цьому світі – це родина. Дитячий садочок, школа лише доповнюють родинне виховання. Я завдячую своїй родині за любов до українства, яка живе у моїй душі»

«Я закінчила Бердичівський педагогічний коледж, потім вчилася в університеті імені Горького (сьогодні – Драгоманова). Свого часу я працювала у дитячому садочку, школі, й у мене завжди був свій куточок українства. Як можна на пальцях показувати, який в українців прапор, яка вишиванка? Це наше багатство. Якщо ти вступаєш до японського ВНЗ, ти повинен знати понад 100 народних пісень, а коли уже йдеш з ВНЗ, то маєш вивчити 300. Проекзаменуй будь-якого українця – стільки не буде знати. Хоча якщо зібрати твори різних фольклорних жанрів докупи: і казки, і пісні, і приказки, – то, можливо, у моєму арсеналі 200 й збереться, пісень із них – понад 50. У моїй родині вишивали – співали, писали писанки – співали. Мама й бабуня співали, шили, вишивали, в’язали, гаптували, – цього всього навчили мене з дитинства, а я понесла це у життя»

«У музеї старожитностей, який я заснувала в університеті, половина моєї Нехворощі»

«У музеї старожитностей, який я заснувала в університеті, половина моєї Нехворощі. Тут є навіть хустка моєї прабабуні. Я привезла сюди й маленькі хустки, й більші. З цього почалося зародження музею, й зупинки тому немає. Я дякую студентам, бо вони підтримали моє захоплення. Ми сьогодні маємо щастя запрошувати до музею людей з інших країн. До нас приїжджали вже і чехи, й канадці, й американці, й поляки, й англійці, й шведи та швейцарці. Я щаслива: є що їм показати. Україна – багата країна. У нас різні регіони, кожен з них має свою особливу вишивку, писанку. Не усі жінки уміли малювати, але вони відтворювали на своїх полотнах іриси, півонії, рожі такими, якими вони їх бачили. У моїй колекції понад 500 рушників, і жодного немає схожого. Кожна сорочка, вишита жінкою, була унікальною. Це вже згодом совдепівське виховання привчило нас бути однаковими. Виходиш на сцену – і маєш бути, як усі. А колись жінка на Великдень одягала одну сорочку, на Зелені свята – іншу, заміж виходила – в третій. Були похоронні сорочки, в яких жінки ходили лише на похорони. Були сорочки, у яких жінки ходили лише у церкву. З семи років дівчаток починали вчити вишивати, а хлопчиків привчали до «чоловічої» праці. Слово «традиція» – велике слово. Кожна родина передавала від мами до доньки знання і навички, і так було із покоління в покоління»

«Слово «традиція» – велике слово. Кожна родина передавала від мами до доньки знання і навички, і так було із покоління в покоління»

«У моїй колекції є вишиванки ХІХ століття. Найдавніші сорочки вишивалися на конопляному полотні або виробах із льону. Українська жінка намагалася прикрасити навіть нічні сорочки»

«У нас була спеціальність «Українознавство», де я студентів вчила вишивати, працювати з бісером, з природним матеріалом, виготовляти вироби із тіста. Сьогодні живе школа писанкарства, на якій я вчу усіх охочих писати писанки, учасниками якої були ви зі своїми дітьми. (Посміхається). Наступного року знову будемо писати – наперед кажу. І я рада, що мені є кому передати мистецтво писанки. Справжня писанка пишеться лише живою. Її не варять. Зараз навчилися «видувати» вміст, щоб мати змогу якомога довше зберегти писанку, яка виконує функцію оберегу. У музеї є писанки, яким понад 20 років»

«З початку грудня молодь вже збиралася на вечорницях й вчила колядки. Такі грудневі свята, як Катерини, Сави, Варвари, Андрія, Наума, Миколи називають «миколаївськими святами». Найважливіше із них – свято Миколая. На щастя, я відкривала музей саме у цей день. І щороку 19 грудня – день відкритих дверей у нашому музеї»

«Є така легенда, що Боженько відправив на землю двох своїх учнів, Миколу і Касіяна, щоб вони подивилися, як живуть люди. Вони одягли свої білі шати й пішли на землю. По дорозі Микола бачив, що у житті людей багато неприємностей. Повз нього йшла бабуся, вона послизнулася і впала у калюжу. Миколай підняв її, обтріпав, вона пішла далі. Згодом він побачив, як чоловік віз дрова, але віз перевернувся, й дрова порозсипалися. Миколай, звісно, допоміг чоловікові поскладати їх. Він зробив іще багато хороших справ. Коли вони повернулися і стали перед Богом, їх Боженько запитав: «Миколаю, чому у тебе такий брудний одяг?» Миколай розповів про те, чим займався на землі. Біля нього у білесенькому чистесенькому одязі стояв Касіян. Бог подивився і зрозумів, що Миколай – то той святий, який завжди піклуватиметься про людей і сказав: «Миколаю, тебе шануватимуть люди: за твою доброту, за твою порядність, за те, що ти небайдужий до їхньої долі». Тому Миколая святкують 2 рази на рік: 19 грудня і 22 травня. «А ти, Касіяне, байдужий до людських бід, а тому тебе згадуватимуть один раз у 4 роки – 29 лютого, у високосний рік»

«Миколай сам хороший, а тому за хороші справи мацюпушкам руками й душею мами приносить вузлики та кладе їх під подушечку. Я радію тому, що сьогодні Миколай приходить в українські оселі, приносить доброту і радість нашим маленьким українцям»

«щороку 19 грудня – день відкритих дверей у нашому музеї»

«У різдвяні святки входить три великих свята: Різдво Христове, Меланки, Водохреща. Найголовніші атрибути цих свят пов’язані із сонцем. Дуже багато християнських свят зберегло у собі язичницькі елементи. Наші пращури на Різдво святкували День народження Сонця й спеціально до цього свята випікали книш. У нашій родині бабуня чарочкою або стаканом видушували такий кружечок, а потім випікали хліб, схожий на паску. Бабуся не знала навіщо. Це я вже згодом дізналася, що він символізує. На ці свята готували кутю – поминальну страву. А ще ставився дідух (дідів дух), який виготовляла кожна господиня з жита, пшениці, ячменю. В’язали стільки букетиків, скільки у родині померло людей. Ми сідали за стіл з першою зіркою і починали вечерю з того, що запрошували душі померлих. Вважалося, що у ці святі вечори усі рідні повинні були збиратися разом у хаті. Негоже було кудись ходити, бо вважалося, що цілий рік блудитимеш. Не можна було позичати гроші. Вважалося, що зберігання та передача традицій приносить у родину щастя та добробут»

«Я вже того віку, коли у мене немає бабуні, немає мами, але я хочу поїхати на Різдво у село, щоб почути, як з дзвіночками ідуть наші мацюпенькі українці колядувати. І коли під вікном звучить: «Дозвольте колядувати», у мене щемить й болить серденько – я радію з того. Вони ідуть й несуть Боже благословення до кожної оселі. Колядками та щедрівками ми несемо позитив, бо ми ними бажаємо людям щастя, добробуту та усього іншого. Колись колядки поділялися на хлопчачі, дівочі, мисливські, військові, казково-фантастичні, хліборобські. Сьогодні вже залишилися хліборобські та християнські, інші види – віджили. Хоча, я думаю, військові можуть повернутися, бо багато наших хлопців служить на Сході»

«Студентство – це унікальне явище у моєму житті. Студенти дають мені наснагу, молодість, право не старіти, йти в ногу, хапати на льоту»

«Не можу сказати, що я занадто закохана у Житомир, але я та пташка, яка не гадить у своє гніздо. Мені до сьогодні сниться стежка, якою я ходила до школи, до сьогодні сниться мамина хата, до сьогодні бачу маму біля хати та на подвір’ї. До сьогодні бачу мамині квітки. У мене є така поезія «Моя колиско, Нехворощ моя», бо народилася я у Нехворощі Андрушівського району Житомирської області. І ця колиска мене тримає. Тим більше, що я народилася вдома, бо мама не встигла за роботою… І там закопаний мій пуп, а той пуп прив’язує тебе довічно до того місця, де ти народився»

«Студентство – це унікальне явище у моєму житті. Студенти дають мені наснагу, молодість, право не старіти, йти в ногу, хапати на льоту. Якби мене спитали, що мене тримає біля студентів, я б відповіла: «Любов до них». Великий Сковорода сказав: «Хто не любить тварин – не любить людей». А я люблю комашку, собачку, кицечку і людей, а з них студентів – найсильніше»

«Коли я йду в церкву, то ставлю п’ять свічок. Перша свічка – за мене, друга – за сина, третя – за родину й знайомих, четверта – за студентів, п’ята – за Україну. Про це знають усі мої студенти, бо я це роблю, відколи працюю в університеті»

«Хата будується не зразу… Зараз нам, українцям важко, але ми крок за кроком йдемо до своєї мети. Якщо не ми, то наші діти, наші онуки будуть щасливими на цій землі… Бо по-іншому бути не може»

«Мені до сьогодні сниться стежка, якою я ходила до школи, до сьогодні сниться мамина хата, до сьогодні бачу маму біля хати та на подвір’ї»

«Якось мені подзвонила жінка і попросила розповісти, як і з чим йти в свати – син одружитися хоче. Я їй усе розказала. Через деякий час знову дзвонить: «Син одружився. Дружина вагітна. Що треба, щоб убезпечити маму і дитятко?» Я їй знову розповіла. Проходить час, вона знову передзвонює: «Маріє Володимирівно, народилася мацюпушка, дівчинка, як їй вибрати ім’я?» Я дала пораду. Коли вона востаннє подзвонила, то сказала: «Маріє Володимирівно, я би так хотіла з Вами зустрітися». Вона мене розпитувала про хрестини, а потім почала сипати побажаннями: «Щоб Ви були здоровою, щоб у Вас були здорові онуки». Я розплакалася і кажу: «На біду, у мене немає внуків. У мене син нежонатий». Я їй сказала, що я не тому заплакала, бо у мене доля склалася не так, як би мені того хотілося.  Я заплакала від того, що у людей складається так, як воно має бути… Мені хотілося б, щоб усі були щасливі»

Текст записала Сніжана Герасимчук
Фото: Марта Яроцька

4+

Вас це може зацікавити