Facebook icon Instagram icon

Марія Пономаренко: «Коли б мені було легко жити на світі, то письменниці справді б не було»

#Люди 11 Листопад, 2019 Автор:

7+

«Ми всі родом з дитинства», – писав Антуан де Сент-Екзюпері. Хтось про це пам’ятає, а хтось вже давно стер теплі спогади про бабусині казки та захопливі розповіді. Часто спроба поринути в дитинство дає можливість знайти себе, відновитись… Варто лише пригадати казку! Про те, як народжуються твори, Zhytomyr.Travel розповіла житомирська казкарка Марія Пономаренко, авторка понад п’ятдесяти збірок, казок, віршів, п’єс, вистав, на книжках якої зростали покоління українок і українців

«Сестри розповідали казки, бо мама не мала часу – вона ходила у колгосп на роботу. Було своє господарство і дуже багато клопотів, а казки… Знаєте, не до казок було, хоча мама їх знала і любила. Вона була дуже досвідчена жінка, і нам трьом була дана вища освіта. Мама весь час казала: «Треба вчитися, вчитися й вчитися». Старша на 12 років сестра закінчила наш педагогічний університет – вчилась на філолога, а друга сестра все життя мріяла стати журналісткою. Мені вона настільки забила голову цією журналістикою, що я більше ні про що не думала. Математика – це не моє, мені ближче гуманітарні науки»

«Мама весь час казала: «Треба вчитися, вчитися й вчитися»


«Мені дуже подобається виступати перед усіма. Уявіть собі: прихожу я, таке чудо, черепаха Тортіла, і починаю розповідати казки. Ну, уявіть собі, що коли я кажу, що в мене понад 300 віршів про котів? Нормальна людина цього не зробить й не напише, але де ви бачили нормального письменника? (Сміється) Письменник ніколи не може бути нормальною людиною. Єдине, що треба завжди пам’ятати: кожен письменник геніальний, і все це дано від Бога»

«Письменники, які пишуть для дорослих, вважають свою літературу, набагато потрібнішою. Але я їм кажу «Хлопці! Хто розумів би вашу поезію, коли б дитина не вивчила оці віршики?» І щоб писати віршики, потрібно мати одну визначальну характеристику: залишитися в дитинстві, інакше нічого не вийде, хоч трісни. Дитячу психологію треба знати, і навіть сьогодні, коли діти зовсім інші. Зараз, коли я розмовляю зі своєю внучкою, мені здається, ніби я спілкуюсь з інопланетянкою. Вона дуже схожа на мене. Їй 14 років, але вона сучасна, більш розкута. У нас цього не було – я пасла корову, поки заміж не вийшла, через те й перечитала «мох і болото». Я всю класику перечитала, а що ще було біля корови робити? Бог знав, де мені народитися, бо якби не той яр і пасовище, я б не стала письменницею. Поки пасеш корів, дивишся на сонечко, на жучків, слідкуєш за цим всім. Я до сих пір пам’ятаю той камінець посеред нашої річки. Отак в мене і з’явився цілий цикл казок»

«Колись мої казки звучали по республіканському радіо, а мені присилали листи мішками»


«Я пішла працювати на льонокомбінат. По-перше, там нас вчили, і три роки в старших класах школи ми вчилися на льонокомбінаті, працювали з тканинами. Льонокомбінат – це унікальне явище, я його ніколи не забуду»

«У мене навіть не було в чому їхати поступати після 11-го класу. Одна сестра тоді якраз вийшла заміж, а друга закінчила технологічний інститут і отримала направлення в Луганськ. Але все в Божих руках, тому що, хто знає, чи я б поступила тоді. На наступний рік почула об’яву, що Київський державний університет приймає набір на 12 осіб: заступники редакторів районних газет, кореспонденти, які не мають освіти. І так вийшло, що взяли таких дівчат, як я. До речі, я сиділа там за одним столом з Василем Скуратівським, який «Берегиню» написав…»

«Я вивчилася, а на льонокомбінаті редакція відкрилася. Я ледь від щастя не луснула! Ви уявіть собі: 6500 жінок, а я випускала «Подружку» – сопливі матеріали. Це сторіночка в нашому «Текстильнику «Полісся». Вони так чекали цю «Подружку», ви собі не уявляєте. Випускали ми її двічі на місяць, у нас був редактор, а я була редактором радіо»

«Ми прийшли працювати молодими дівчатами, повиходили заміж, народили дітей, а зараз у нас онуки. І коли ми тепер з тими жінками зустрічаємося – це щастя. Це самі близькі люди, що є на світі»

«Від того, де ти працюєш залежить дуже багато»


«Від того, де ти працюєш залежить дуже багато. Якби зі мною так не «цяцькались» на льонокомбінаті, то, мабуть нічого й не вийшло б. Писати прозу дуже важко. Я дуже лінива була, і сісти за прозу – це «щось з чимось». Правда, казочки в мене перші були, і вони стали класикою. Мені директор льонокомбінату якось каже: «Ось, слухав твої вірші по радіо, ти так один рядок «запорола», дивись мені» (Сміється)

«Друкувалась я в «Жінці», платили за статтю на тему моралі 35 карбованців – це була половина зарплати прибиральниці, а не так просто. На четвертому курсі в мене народилися близнята, і через рік я поїхала в університет. Приїхала, попросила «бігунок», пояснила, що так склалося, а декан мені зі сміхом: «Ну давай, здавай». За місяць я здала 24 екзамени і заліки! Уявіть, як у мене був підвішений язик. Я стільки літератури тоді перечитала, що знань було достатньо, а все інше – справа техніки»

«Потрапити в дитячу літературу допоміг випадок. Пішла я на базар, побачила дівчинку, яка продавала цілий кошик пролісків, а тоді це заборонялося. Як міліція їй дозволила? Вона стояла з кошиком, а ці проліски такі гарні! Як я могла пройти повз? Прихожу, кажу: «Як тебе звати?». А вона: «Надійка». Кажу: «А тобі не шкода було рвати ці квіточки?». Вона на мене подивилась і нічого не відповіла. Я їхала додому і думала: «Як же можна написати так для дітей, щоб вони знали, що квіти рвати не можна?»


«Я написала свою найпершу казочку, яка називалась «Подарунок». Цю казочку надрукували, дуже мене похвалили, і раптом сталась дуже цікава метаморфоза. Я ж до цього не написала жодного вірша, мене не тягнуло зовсім до поезії, і раптом посипалися вірші. Я надіслала перші свої вірші у «Веселку», і тоді надрукували дві книжечки й без усякого блату»

«У багатьох сьогодні є літературні агенти, які допомагають друкуватися, а я сама собі агент. В мене немає потреби у ньому. І чим я буду платити літературному агенту?»

«В Словаччині, Чехії, Канаді мої вірші друкувалися тільки українською, але це було ще при радянській владі… За друк дитячої казки у Польщі пропонують за гонорар 45 доларів. Мій син працював у податковій і сказав: «Мамо, з тебе здеруть більше, ще й будеш клопіт мати». Я відмовляюсь від цього всього… Друкуюсь в «Журавлику», і він іде в Канаду. Нещодавно в Австралію полетіли мої книжки»

«Чула, що мене називають Астрід Ліндгрен. Я трошки не підхожу до цього, бо Астрід Ліндгрен в 90 років ще лазила по деревах. Посадіть мене на дерево, всі гілки обламаю» (Сміється)

«Знаменитою я себе ні грама не відчуваю, про це й мови немає. Ніколи не відчувала, бо я людина, котра вірить у Бога. Коли кудись приходиш, сідай на останнє місце. Якщо тебе попросять пересісти на перше – це повага. А якщо ти сядеш на перше, а тобі скажуть сідати назад – це вже сором»

«Знаменитою я себе ні грама не відчуваю, про це й мови немає»


«До мене часто підходять в тролейбусі і кажуть: «А я ще в дитячому садочку читала ваші книжечки». І тоді я себе відчуваю справжньою черепахою Тортілою»

«Я пишу тільки на теми християнської моралі. Дуже поважаю Джоан Роулінг за те, що вона голодувала, боролася за те, щоб її друкували, але все ж досягла свого. Але її «Гаррі Поттера» я не сприймаю. Одну книгу прочитала і вважаю, що вся ця містика нам зовсім не треба. Що означає, що чарівною паличкою можна зробити все? Все можна зробити лише важкою працею, більше нічим! Це взагалі жах – на когось сподіватися! Краще робити самому. У нас такий народ, називає себе бідним, але де ж він бідний? Усі ходять ситі, одягнені всі добре, і тільки ходять й ниють. А сказати «Дякую?». Як жили наші батьки? Як взагалі раніше жили? Отам були бідні, голодні, а зараз що? Стільки сьогодні є часу і можливостей, чому це не використовують?»


«Мені подобається отець Богдан – дуже цікава особистість з харизмою. Ми з жіночками мого віку часто ходимо спілкуватися з батюшками біля «Космосу» на Польовій, де церква будується. Ми так ніжно одне одного любимо! А що нам ще треба в цьому віці? Любов, повага, і коли ти дійсно живеш кимось»

«Я живу своїми дітьми в першу чергу, хоча я їм дуже багато не додала. Коли думаю, скільки я могла зробити й скільки не зробила, мені стає дуже боляче. Тепер я вже розумію ці помилки, знаю, як треба було вчиняти, проте так у більшості людей. Немає старих, які б в своєму віці не думали про помилки й минуле»

«Коли б мені було легко жити на світі, то письменниці справді б не було, тому що я карабкалась, як би важко мені не було»

«До лампочки ця мода й нав’язування! Талант сам проявиться, але знаєте, де найбільше талантів? На кладовищі, тому що вони вмерли разом з людьми. Господь кожному дав стільки талантів, що б ми його шукали і розвивали. Коли моя онука пішла на малювання, я пішла з нею, а на третій день я вже почала малювати. Як замалювала – значення немає, але ті, кому я дарую свої картини, називають їх «Феншуй». Ну, «Феншуй», то «Феншуй». (Сміється) Щоб мені хтось сказав, що я колись буду малювати, я б дуже здивувалася»

«У мене вже було дві виставки. Мене ще й похвалили, але знаєте, хвалити можна безкінечно, а от коли сам розумієш, бачиш й оцінюєш свої роботи, то це інша справа»

«Чи я сильна? Думаю, що ні, але, мабуть – так»

«Якщо вже думаєш, що ти дуже великий геній – пропащє діло»


«Мої читанки мають національну премію Лесі Українки. Я єдина авторка в Житомирі, що має дві найвищі державні премії за дитячу літературу. Знаєте, я дуже люблю Лесю Українку – вона ж народилася на Житомирщині. І сьогодні бути тою, хто має таку премію, і представляти Житомирщину – до мене ще нікого такого не було»

«Ви думаєте, я люблю свої твори? Написала щось, здається, що це «саме воно», але потім на наступний день перечитала і все – вже не подобається. Якщо вже думаєш, що ти дуже великий геній – пропащє діло»

Текст записала Оксана Давиденко
Фото: Марта Яроцька

7+

Вас це може зацікавити