Facebook icon Instagram icon

Надія Павлик: «Життя для мене – це казка, яку сама для себе створюю»

#Люди 18 Січень, 2020 Автор:

6+

Час поділитися частинкою спостережень, міркувань і… запитань в інтерв’ю з Надією на Zhytomyr.Travel. Про життя та його закони, дива та справжні мрії, книги та бібліотеки, освіту та розвиток, чесність і гідність, науку як подорож й улюблені місцини в Житомирі розповідає Надія Павлик, дослідниця неформальної освіти, докторка педагогічних наук, доцентка кафедри соціальних технологій Житомирського державного університету імені Івана Франка

«Із дитинства живу в бібліотеках. Багато разів ставала кращим читачем року. У мій формуляр постійно доклеювали й доклеювали сторінки. Це завжди було приємно. Вважаю й досі, що книги навколо людини створюють іншу атмосферу»

«У підлітковому віці книги мене рятували. Я могла читати з ранку до ночі не відриваючись. Уже в дорослому віці, коли я читала роботи з психології, зрозуміла, що книга – це спосіб задовольнити потребу у спілкуванні, відкрити нові світи. Читати – це жити в іншому вимірі»

«У підлітковому віці книги мене рятували. Я могла читати з ранку до ночі не відриваючись»

«Я й досі прихильниця казок. Колекціоную дитячі книги «А-ба-ба-га-ла-ма-га». Переклади цього видавництва, зокрема, «Снігова Королева» змінили насправді моє ставлення до української мови. Я із російськомовної родини. Народилася в Архангельській області»

«Моя мама – бібліотекарка. Тому малювати у книгах, загортати сторіночку, залишати книгу розкладеною заборонено (сміється). Книга – як хліб і молоко, основи, котрі потрібно шанувати. Удома – теж завжди велика бібліотека»

«Насправді я багато в що та кого вірю. Віра в Бога. Віра в Людину. Вірю в те, що Бог один. Маю надзвичайний досвід. У Казані відвідала великий мусульманський храм. На його стінах записано 100 імен Бога арабською мовою. Після екскурсії я задумалася: як може бути в Бога сто імен?.. Вірю в те, що є Бог, Слово, Людина – і вони взаємопов’язані між собою. Моя картина світу – це про Всесвіт і Людину»

«Нещодавно відвідала дуже цікавий семінар про творчість Джона Толкіна. Мені запам’яталися його слова, спробую переказати: людина через казку створює для себе світ, у якому живе. Життя для мене – це казка, яку сама для себе створюю. Для своєї казки придумую дійових осіб, труднощі, які потрібно подолати, нагороду наприкінці, точніше – отой момент винагороди, наприклад, за чесність… Оце моє життя. Але я розумію, що в кожного ця казка інша, кожен сам собі автор. Тому немає універсального визначення, що таке життя»

«Закони в житті є й вони діють. По-перше, мрії, цілі завжди збуваються. Просто ми, люди, часто плутаємо бажання, які йдуть від серця, тобто справжні, із тими, які набуті ззовні. Бажання ззовні можуть не збуватися. А ті мрії, які для нас конче важливі, є душевними, ті обов’язково збуваються. Другий закон: люди знаходять те, що шукають. Казковий закон, який працює. Той, хто шукає зраду, той знайде зраду. Той, хто шукає любов, знаходить любов. Третій закон відомий багатьом. «Закон бумеранга». І ще один дуже важливий закон. У жодній казці герой не перемагає сам, йому потрібна підтримка. Четвертий закон, можливо, найважливіший: казкові істоти стають героями не через власні цілі, амбіції та прагнення. Але через намагання допомогти іншим»

«Важливо написати всі свої бажання. А потім уявити, що ти будеш почувати, коли вони справдилися. У наших бажаннях ми будемо почуватися гармонійно, коли вони здійснюються. Варто викреслити всі ті, які не приносять нам цю гармонію, радість. Ми іноді будуємо неправильні логічні ланцюжки, що є причиною, а що є наслідком. Нам здається, якщо нам отримати оцю річ N, то ми станемо щасливими, вільними, закоханими. Але можна навпаки: спочатку стати щасливим, вільним, закоханим і потім отримати річ N, дуже легко вона приходить сама»

«Диво стається, коли не очікуєш. Або навпаки. Маєш сподівання на «дні душі», але думаєш, що багато всього проти, а диво таки приходить. У мене була мрія стажуватися за кордоном. Я писала безліч заявок і мені приходили відмови. Я вже перестала в це вірити… Через 2-3 місяці мені надійшли кілька підтверджень щодо навчання в науково-дослідних центрах за кордоном. Для мене це було дивом. Бо вже не мала тієї упевненості «я зможу», «я сильна», «я розумна»… Натомість я почала вивчати англійську. І в цей момент я отримала запрошення»

«Тааак, мене люди постійно дивують. По-різному дивують. Часом такого здивування не очікую. Нещодавно я керувала практикою студентів І курсу. І нашим завданням було працювати з людьми з інвалідністю. Я знаю, що така співпраця дуже непроста. Навіть не всі дорослі фахівці готові до цього… І яким було моє здивування, коли я помітила, як молоді, на стилі, красиві люди вільно увійшли в цю комунікацію, вони знайшли спільну мову, без бар’єрів настільки легко, що мої побоювання розвіялися»

«Я люблю людей, які чимось захоплені. Розумію, що іноді важко знайти в собі ту іскру, котра насправді запалює. І для того, щоби її віднайти, і потрібні 10 років учнівського життя, 5 років студентського, про які багато хто розповідає, що освіта не потрібна. Освіта потрібна, щоби знайти, де болить, а де горить. Завжди я захоплююся людьми, які знаходять ось цю відправну точку, навколо якої будують своє життя. У таких людей можна вчитися. Також мене надихають люди, які вірять у Казку, Диво та Людей»

«Не всі знання застосовуються прямо. Те, що ми відрізняємо іменник від прикметника або вміємо розрахувати детермінант рівняння, зрозуміло, що часто ми це практично не використовуємо. Але рівень нашого мислення інший, якісно інший. Люди завдяки знанням ростуть: емоційно, інтелектуально, комунікативно. Й ось таке зростання дуже потрібне та важливе»

«Люди завдяки знанням ростуть: емоційно, інтелектуально, комунікативно. Й ось таке зростання дуже потрібне та важливе»

«Спочатку я закінчила фізико-математичний факультет. І завдяки такій освіті логічне й абстрактне мислення для мене працює у плюс, наприклад, у науковій роботі, допомагає узагальнювати, шукати оті X, яких не вистачає тощо. Як на мене, будь-який тип мислення, яким людина оволодіває у процесі навчання, потім неодмінно спрацює в житті»

«Мені вкрай подобається аналогія про людей-«гребінців». Раніше затребувані були люди з однією освітою, на котрій усе трималося. Наприклад, закінчував інститут, ставав агрономом чи педагогом – і знав, що до кінця життя будеш працювати у певній професії. Потім прийшло покоління «П-люди», приміром, агроном, який знає англійську. Класно вже бути не просто педагогом, а креативним педагогом. Сьогодні людина – як гребінець. Чим більше в тебе основ, тим більше можливостей для реалізації»

«Неформальна освіта надає ось ту команду, із якою можна досягти чогось, іти по життю. Навіть якщо ти відвідала 10 семінарів, але зустріла таку одну людину, «сірого вовка», із яким можна йти далі по життю, – це значне досягнення. Неформальна освіта допомагає зустріти друзів у дорослому віці»

«У будь-якій діяльності, перед початком якої ми не визначили цілей, ризикуємо почуватися виснаженими, переживати «емоційне вигорання»

«Не варто перетворювати відвідування освітніх заходів у певну професію, «туризм». Важливо шукати свої сенси у цьому процесі. І перерви теж мають значення. Я свідомо беру такі перерви»

«Ефективніше я навчаюся у процесі живого спілкування з людьми. Не можу вчитися через вебінари, онлайн-конференції… У такому випадку мені краще почитати книги. Зате, коли я приходжу на реальні події, оффлайнові, я «ловлю» відчуття»

«Найбільше, що мене турбує, що медіа та громадськість повністю принижують цінність освіти… Натомість хорошої історії про вчителів майже немає. Освіта нічого не гарантує щодо благ у подальшому, але згадуємо про людей-«гребінців». Усі люди, які чогось досягнули, постійно навчаються. Навчаються не лише тому, щоби бути «на хвилі». Вони дбають про свій рівень розвитку. Шляхи можуть бути різноманітні: навчання в університеті, спілкування з однодумцями, онлайн-курси… Для руху вперед потрібна освіта, вона – як «паливо»

«Неформальна освіта показує успішний кейс для держави, її освітньої політики. Знецінення освіти «робить» із людей виконавців, масу, це обмежує людину, по суті, ставить її у «стійло». Взаємодія різних видів освіти – це можливість сформувати суспільство розумних людей, які критично мислять; толерантних, які здатні комунікувати. Освіта – це передусім комунікація. А це вже абсолютна інша точка зору»

«Основний «корінь зла» у педагогічному середовищі – це емоційне вигорання. У педагогіку багато фахівців приходять достатньо натхненними, а за кілька років здаються… Якщо зберігається ще запал, це ранить, починаєш закриватися. Як чоботар без чоботів, так і педагог без спілкування, психолог без розуміння… Я бачу вихід у чесних комунікаціях, проговорюванні, але педагогічні колективи до цього не готові, бо часто учасники цих колективів наділи маски. Так легше: легше вижити і захиститися в умовах, коли твоя професія знецінена, коли працюєш наче «під прицілом», матеріально незахищений»

«Усі відчувають, що так жити не можна. Але люди бояться бути зраненими і вони про це мовчать. Коли намагаєшся про це говорити, це означає спробувати змінити дещо»

«Так-так, неформальна освіта може допомогти «втримати» та зберегти своє право на гідність, тому що ти поважаєш себе, коли розвиваєшся. Бо ти маєш сферу, у котрій можеш себе реалізовувати, бути таким, яким є насправді, поза документами»

«Ще один фактор, який мене лякає, – жорстка стратифікація в українському суспільстві. Мешканці великих міст заробляють достатньо і здатні своїм дітям забезпечити якісну освіту – доступ до інформації, освітні подорожі, навчання у професіоналів… А як у віддалених, маленьких селах, у яких люди матеріально не забезпечені або територіально виключені?! У таких людей, відповідно, мінімальний або відсутній доступ до будь-яких освітніх послуг… Тому я боюся того, що через 20 років наше суспільство буде вкрай стратифіковане саме через такі обмеження. Це не означає, що люди без достатніх можливостей не здатні зламати ситуацію. Здатні. Але потрібно більше зусиль, на десять кроків більше. Поки «середня маса» кричить, що освіта нікому не потрібна, високі статуси навчають своїх дітей»

«Лідерство й освіта для мене надто не пов’язані. Для того, щоби бути лідером, достатньо прийняти таке рішення і відповідальність за наслідки. Розуміння та відчуття цієї відповідальності спонукатиме навчатися, щоби здобути таких знань чи такого досвіду. Лідерство, на мою думку, сьогодні українському суспільству не притаманне. Лідер потрібен команді. А в суспільстві індивідуалістів запит на лідера не виникає, тому що кожен бере на себе обмежений «шматочок» відповідальності. Не можна «плутати» формального керівника та лідера. Лідер – це той, за ким ідуть, який здатний «заряджати». Формальний керівник – той, хто вимагає. Якщо не здатний організувати колектив, сам береться все робити. Або навпаки, роботу «скидає» на колектив»

«Думаю, що основна роль у реформуванні освіти належить менеджерам освіти, які здатні побудувати стратегію розвитку свого закладу, які здатні в перспективі бачити результат. Тоді вони зможуть налагоджувати спілкування без масок»

«Загугліть і почитайте реальні результати дослідження PISA з першоджерел. Я це зробила. Заголовки багатьох українських медійних ресурсів вийшли такими, що 36 % школярів не досягають базового рівня знань із математики. Насправді якщо подивитися статистику, результати з математики найвищі для нас. Тобто в нас проблема не з математикою, а з читанням. Коли працюєш із реальними даними, то я бачу, що інші країни відстають або переважають на кілька відсотків. Це середній показник. Важливо ще враховувати економічний розвиток держав»

«Дуже хотіла вступити в аспірантуру на математичну спеціальність. У мене не було можливостей навчатися в Києві. На той момент я вирішила, що це не моє і що потрібно йти назустріч досяжним можливостям. Але ви пам’ятаєте про диво? Через півроку я призабула про цю історію й тоді мені зателефонувала завідувач відділу аспірантури й запитала: «Де ви ходите? Вас зарахували до аспірантури з педагогіки!» (сміється). Я ще так подумала: «Що я там буду робити?» І пішла… відмовлятися. Попрохала підтримати та піти зі мною подружку на зустріч до керівника, якій зібралася повідомити про відмову. Натомість подружка представила мене керівнику як нову аспірантку. Мені після цих слів було соромно сказати про свою відмову. Отже, твоє може приходити в іншій сфері. Якщо тобі відмовили навчатися в Північній Америці, але запропонували стажуватися в Південній, чому ні?»

«Ми не стаємо іншими, а відкриваємо себе, пізнаємо себе»

«Одного разу я взяла участь у тренінгу від громадського об’єднання «Інша освіта» й Асоціації фахівців соціальної сфери. І це той момент в моєму житті, коли я вперше почула поняття «неформальна освіта». Після того я поїхала на стажування в Ізраїль, де неформальна освіта реально працює. Наприклад, там вивчають історію Голокосту через всі сфери знання. За десятьма картинами відомого єврейського художника ти можеш бачити та переживати його життя, тільки споглядаючи його полотна. Ти відчуваєш, що людина малювала до гонінь, що в концентраційному таборі та після звільнення. І таке порівняння кількох картин із кожного етапу митця вже тобі розповідає про життєвий шлях людини. Це і є неформальна освіта – використовувати максимально багато інструментів. Я надихнулася і мені захотілося, щоби в Україні відбувалося схоже навчання. Але й досі в українському суспільстві немає ще такого запиту»

«Моя наукова подорож мені бачиться на круїзному лайнері, який прибуває в різні країни, порти, реальності. Але де би ти не була, завжди повертаєшся на борт уже іншою. Дякую всім близьким, рідним, друзям і колегам, які були, продовжують бути зі мною в цій подорожі та на борту цього лайнера»

«Ми не стаємо іншими, а відкриваємо себе, пізнаємо себе. Я не впевнена, що люди змінюються. Нам для того, щоби зрозуміти, хто я, потрібна рефлексія. Але для багатьох людей це не є потребою»

«Еволюція відбувається і в навчанні. Наші батьки навчалися з книжок. Ми вже навчалися за ксерокопіями та сидячи в читальних залах. Книги батьків уже стали не такими актуальними, ми читали та копіювали журнальні статті. Сьогодні діти навчаються з телефонів, для них дивним є ксерокс. Через, напевно, п’ять-десять років не буде потреби перечитувати тексти – будуть учитися думати»

«Я не футуролог, але, мені здається, популярними будуть ті науковці, які першими вийшли в інтернет-середовище. Сучасному науковцю постійно доводиться шукати баланс між глибиною «занурення» у процес пізнання та можливостями презентації своїх напрацювань. Багато зараз таких суперечностей виникає. Але якщо ми почнемо їх обговорювати й вирішувати, сучасна українська наука буде здатною зробити крок уперед»

«Науковці в соцмережах із часом перетворюються на педагогічний колектив. Замість того, щоби підтримувати один одного, починаємо критикувати, звинувачувати. На жаль, українські науковці не хочуть зростати разом… І це демотивує»

«Стратифікації може зазнати й наука. Наука великого міста й меншого…»

«Скрізь, як в Україні, так і в світі важлива особистість у науці – люди, яким справді цікава наука й котрі роблять дослідження не за рейтинги та бонуси. Вони «копаються» у фактах, намагаються їх систематизувати саме тому, що їм це безмежно цікаво. Як зробити так, щоби такі люди стали лідерами чи відомими… Вічна дилема: між публічними людьми та науковцями, які люблять писати в тиші»

«Мене подорожі наснажують. А також зміна соціальних статусів. Не бути по всьому життю вчителькою, а бути десь учнем, другом… Допомагають мені також йога, малювання, писання у «Клубі Анонімних Авторів»

«Статус докторки наук для себе ще не прийняла. Ще поки проходжу стадію розчарування… Очікування від інших, напевно, зростають, а я не змінилася, така сама, як була півроку тому чи рік… Я себе тішу тим, що цей шлях проходила для себе»

«Бути собою – відчувати себе в потрібному місці, з потрібними людьми, відчувати себе щасливими. Щастя – основний індикатор «бути собою» для мене. Для того, щоби бути собою, потрібно мало насправді. Однак потрібна потреба бути собою. У більшості з нас вона нівельована. Часто хочемо бути кимось, як хтось»

«Справжній виклик для мене – це знайти баланс між освітою, роботою і вільним часом. Між толерантністю, відвертістю, любов’ю до інших і збереженням своєї цілісності. Баланс: як не бути ні агресором, ні жертвою? Як подорожувати й любити країну, місто, райончик, у яких ти живеш…»

«Останнього разу, повернувшись в Україну, я була дуже засмучена. Помітно, як брудно, особливо у спальних кварталах. Бруд – як метафора нашого психологічного буття. Найгірше те, що з часом люди бруд не помічають. Стає звичним, тому страшним. Люди чекають, що хтось інший, ЖЕК, ОСББ чи волонтери, це змінить. Але ніщо не зміниться, якщо не буде змін у більшості»

«У Житомирі люблю Гідропарк. Дуже люблю Михайлівську церкву. Відкрила для себе пішохідну доріжку вздовж річки Кам’янки…»

«Була нещодавно на Малікова. До хрещениці приходив Миколай (усміхається). Здивувалася, який парк там збудовано, спортивні майданчики, місця для відпочинку, інтернет-бібліотека. Виявляється, можна брати участь у житті мікрорайону й отримувати задоволення, що ти живеш тут»

«Виявляється, можна брати участь у житті мікрорайону й отримувати задоволення, що ти живеш тут»

«Я не завжди любила Житомир. Якийсь час він мені здавався провінційним містом, де нічого не змінюється. Потім, як навчалася і щодня ходила на пари через Бульвар, я полюбила місто. Тоді Житомир видався мені дуже красивим. Сьогодні де-не-де є ініціативи та красиві місця в Житомирі, які хочеться відвідати. Колись їхня кількість буде такою, що покриє все місто»

Щиро вдячні колективу Обласної бібліотеки для дітей (Житомир, Пушкінська, 36) за порозуміння та книжкову співпрацю у процесі підготовки цього матеріалу!

Текст: Людмила Золотюк
Фото: Марта Яроцька

6+

Вас це може зацікавити