Facebook icon Instagram icon

Наталія Красильникова : «Я прагну, щоб люди відчули документалістику на смак»

#Люди 19 Серпень, 2019 Автор:

5+

Світ кіно безмежний: кінозірки, червона доріжка, світова слава… Але зазвичай все це асоціюється у людей лише з ігровим кіно, а за документальними стрічками ще за часів СРСР міцно закріпилась репутація нудного «епічного полотна на теми, важливі для суспільства». Розвіювати міфи навколо документалістики вже четвертий рік поспіль успішно вдається Наталії Красильниковій, натхненниці та організаторці фестивалю Lampa.dос. Про улюблену справу, шлях у професію та українське кіно Zhytomyr.Travel розповіла Наталія Красильнікова, документалістка з житомирським корінням

«Назва фестивалю Lampa.dос. Це тому, що з лампи, як пристрою, кіно технологічно почалося. Взагалі лампа – девайс, який несе світло. І саме світло хотілося нести»

«Зараз, напевно, я не можу себе зараховувати до кінорежисерів, оскільки крайній фільм, який зняла, – це фільм 2015 року. Проте, це надзвичайно важлива відправна точка, бо саме після нього я почала робити фестиваль Lampa.doc. Зараз мені фізично не вистачає часу і сил, бо знімати документальне кіно дуже ресурсно. На разі, я кваліфікую себе більше як організаторка культурних заходів, ніж режисерка. Відчуваю себе у цій ролі доволі комфортно. І вважаю, що на даний момент як голова Lampa.doc  для суспільства я більш важлива, ніж як режисерка»

«У мене журналістська освіта – закінчила Київський Національний університет ім. Тараса Шевченка. Коли писала дипломну роботу, обрала тему «Докудрама». Почала власне дослідження, захопилась кіно і зрозуміла, що мені більше подобається саме ним займатись. Далі вступила в університет ім. Карпенка-Карого на спеціальність «режисер документального кіно». У процесі навчання, зрозуміла, що і цього мені не зовсім вистачає, хоч у мене на курсі були надзвичайні майстри. Але були й свої нюанси… Я безмежно люблю своїх майстрів, вдячна, що вони виховували в нас людяність і етичне ставлення, але з точки зору професійного розвитку мені дечого не вистачало, тому у певний момент я вирішила почати навчання у кіношколі Анджея Вайди у Варшаві. В результаті, двічі отримувала стипендію польського уряду для творчої молоді «GAUDE POLONIA», і це дало можливість закінчити начальний процес і зняти на професійному рівні дебютну роботу»

«на даний момент як голова Lampa.doc  для суспільства я більш важлива, ніж як режисерка»

«У кіношколі Анджея Вайди цікавий спосіб навчання, бо вже при вступі треба мати якийсь бекграунд. Там не навчають стояти за камерою чи записувати звук – ти маєш приїхати і вже щось вміти, мати певні навички. Процес навчання складається з коротких сесій по три-чотири дні раз на місяць, куди ти приїздиш і показуєш відзнятий матеріал. З тобою працюють майстри, що допомагають зрозуміти певні моменти, сфокусуватись на них. Навчальний процес також цікавий тим, що виховує розуміння і відчуття конкуренції у її позитивному сенсі. На курс відбирають близько 12 осіб, які мають завдання на перший семестр – відзняти трихвилинний етюд на визначену тему. За результатами відзнятого етюду та написаної заявки на 25-хвилинний фільм у наступний тур потрапляє лише частина студентів. Проходження у другий тур – це можливість отримати невеличке фінансування на свій фільм, чого в практиці української кіношколи апріорі немає»

«Коли тебе обирають у другий тур на навчання, немає обмеження, як у наших кіношколах: дедлайни, екзамени. Тобто у нас ти маєш до якоїсь конкретної дати зняти кіно і показати його на екзамені. А там інакше: ти будеш знімати кіно стільки, скільки потрібно. Тільки ти регулюєш знімальний процес, оскільки все може йти по-різному: герой не розкривається, обставини змінюються, фільм трансформується. І це абсолютно нормально – це особливості й різниця документалістики та журналістики й публіцистики. У документалістів є час»

«У нас дуже різний глядач. Цього року дизайнерська група, яка займалась ребрендингом, вирішила провести аналітичне дослідження і вивести образ нашої цільової аудиторія в образі однієї конкретної людини? Чим вона захоплюється? Який її віковий ценз? Вивели за певною методикою збірний образ пані Олі, якій 30-35 років, у неї дитина або дві, вона дуже активна містянка і громадянка. Така «завлєкалочка». Я з таким формулюванням частково згодна, частково ні. Аудиторія у нас дуже різнопланова, і можливо тому, що заходи проходять у різних регіонах України, а у кожного регіону свій герой»

«Сучасна українська документалістика не пов’язана із «радянщиною». Зараз багато молодих і нових імен, які застали радянські часи можливо лише датою свого народження і не відчули на собі того впливу. Аліса Коваленко, Надя Парфан – молоді режисерки, яким близько тридцяти років. Молоде покоління знімає про те, що хочеться знімати, що болить особисто їм. Особливість і унікальність документалістики – переосмислення дійсності і художній погляд на неї. Тут надзвичайно важливі думка й позиція режисера, що він чи вона відчувають, яким чином ставляться до героя. Чесно кажучи, коли я на фестивалях дивлюсь фільми і не відчуваю ставлення до героя, мені кіно перестає бути цікавим і я не розумію, навіщо його дивлюсь. Бо найбільш важливим є погляд режисера. Саме такою була одна з попередніх робіт Аліси Коваленко, яку дуже добре сприйняла світова спільнота. Прем’єра стрічки відбулась на IDFA (прим. ред. – Міжнародний фестиваль документального кіно у Амстердамі). Фільм мав назву «Аліса в країні війни». Авторка сама з камерою їздила в АТО, і це був її особистий погляд на ситуацію, яка відбувалась тоді»

«На фестивалі Lampa.doc за чотири роки існування не було фільму, який би прямо розповідав про війну. У минулому році був фільм, який стосувався посттравматичного синдрому. Гарне кіно молодої української режисерки Аліни Горлової, яке я побачила випадково на закритті фестивалю Docudays UA. Вийшло так, що я хотіла переглянути інший фільм і прийшла раніше. Тоді подумала: «Ну добре, подивлюсь і цей». І була вражена. Мене втягнуло з перших кадрів, бо це дуже атмосферне кіно, яке дає можливість зрозуміти, що саме людина переживає, коли знаходиться у тому стані. Кіно про одну конкретну героїню, про одну конкретну людину, яка намагається вийти з посттравматичного стану. Кіно дуже сильне. І от власне тому воно й попало на фестиваль, оскільки важливо було показати, з чим можуть стикнутись українці й українські сім’ї, коли повертаються їхні рідні з війни»

«… зараз думаю, що поки зарано знімати фільми про війну. Фіксувати дійсність, архівувати її – так, проте ми ще не є в стані переосмислення дійсності… Окрім того, чомусь зараз багато фільмів, зроблених неякісно, а це може завдати більшої шкоди, аніж користі»

«Спочатку, коли фестиваль як захід тільки стартував, у мене було завдання розповісти й показати, що документалістика – це не пропаганда, не нудне, сумне кіно, яким воно було у радянські часи, не кіно про зайчиків і кроликів в стилі National Geographic, і не кіно про наукові експерименти, чим займається науково-популярне кіно. Документалістика в першу чергу про Людину»

«у мене було завдання розповісти й показати, що документалістика – це не пропаганда, не нудне, сумне кіно»

«Чому подібні проєкти важливі у довгостроковій перспективі? Чотири роки – це ще не настільки багато, але однак зараз я вже бачу деякі зміни. Для мене прекрасним прикладом є Запоріжжя. Здавалося б, індустріальне місто, не настільки велика кількість культурних заходів, але у нас там дуже хороша аудиторія, дуже тепла. Заходи у Запоріжжі відбувались на острові Хортиця. Це своєрідна локація, оскільки після 17-00 громадський транспорт туди не ходить. І з точки зору соціального феномену відсутність транспорту зіграла на нашу користь. У минулі два роки я просила людей, які приїздили власними автівками, забирати людей, якщо вони мали вільні місця. У цьому році люди самі так робили, так само, як і допомагали зі стільцями. Із цим постійно проблема: завжди важко знайти стільці та людей, які будуть їх носити. У Запоріжжі люди самі знають, що треба піти і взяти стільці, а після показу занести»

«В Житомирі глядачі менш емоційні. Я не знаю, з чим пов’язана ця «емоційна шкала», але найменш емоційні глядачі на Волині, що мене дуже дивувало… От там, де в інших містах регіт, у них тиша. Я вже думала, що не те кіно привезли або щось не так з файлами…»

«Фільми на фестиваль не подаються, ми не оголошуємо колл (прим. ред. – конкурсний відбір). Стрічки я відбираю самостійно. Іноді пишу безпосередньо режисерам. Щодо цього я чую іноді різні речі, мовляв, чому немає конкурсу. По-перше, це залишає мені свободу у зміні тематики. Якщо був би оголошений колл, то люди висилали б те, що вони вважають за потрібне. А так я, знаючи тему, свідомо шукаю фільми на подібну тематику»

«У програмі цього року наймолодшим серед авторів є Тадеуш Кабіч, польській режисер. Його фільм про Варшавський замок та його музейних працівників. Тадеушу 26 років, він тільки закінчив кіновиш. Є серед авторів й метри польської документалістики – Павел Лозінський. Він представник кіносім’ї: його батько Марцель Лозінській свого часу отримав премію «Оскар» за документальний фільм «89 міліметрів від Європи». Є подружжя – Ельвіра Нєвєра і Пьотр Росоловський, автори фільму про Абхазію. Це визнані режисери, які свого часу також отримали «Оскара» за документальну стрічку «Кролик по-берлінські». Їм трошки за сорок. Цим Lampa.dос унікальна. Можливо, це спосіб показати, наскільки різною може бути документалістика і ті, хто її робить»

«В плані хронометражу документальні стрічки бувають дуже різними. Хтось думає, що «короткий метр» –це замальовка, кіноетюд. Ні! Короткометражка може бути повноцінним авторським висловом, завершенною роботою. І за 20 хвилин можна розповісти цілісну історію. У минулі роки у нас була абсолютно виняткова стрічка Зосі Ковалевської «Зв’язки», яка тривала 18 хвилин… Це історія про те, наскільки іноді важливо і цінно просто сказати «пробач»

«Ще одна задача фестивалю – боротьба зі стереотипами й міфами. Звичайно, ми закладали й соціальну місію. Плюс спроба популяризації внутрішнього туризму, тому що у кожному місті обиралася якась історично або культурно значуща локація… Документалістика – унікальний контент, який дає можливість побудови діалогу. Це кіно зрозуміле і в 16, і у 80 років»

«Звичайно, у мене є мрії. Знаєте, іноді це бувають цілковито побутові й здавалося б зовсім прості речі. У мене вже не перший рік є бажання купити стільці. (Сміється) Серйозно! Хочеться просто мати 150 гарних складаних стільців. Звичайно, це тягне за собою деякі побутові проблеми: потрібно місце, де вони мають зберігатись, причеп, який би їх возив, але… Отака проста мрія!»

«Звичайно, у мене є мрії…»

«Якогось улюбленого фільму у мене немає. Фільми, як і книги: не вони кожного року змінюються, а твоє ставлення до них, бо ти пропускаєш все через себе, через призму свого сприйняття. А ми змінюємось – щосекунди, щохвилини стаємо іншими. Відповідно, й кіно у наших очах змінюється»

«Іноді наступають періоди, особливо після активного відвідування кінофестів, коли я починаю у спілкуванні зі своїми рідними оперувати «кіношною» лексикою і говорити: «А ти знаєш, як у тому-то кіно люди розв’язували ці питання?». Це ж документалістика – там реальні історії реальних людей»

«Декілька років мого дитинства пройшли в Житомирі у бабусі й дідуся. На жаль, я мало що пам’ятаю, якісь уривки, але дуже яскраві і теплі… Приміром, як кожні вихідні дідусь водив мене на атракціони. Це дуже-дуже світлі спогади. Житомир для мене – це місто дитинства…»

«Мені хочеться, щоб житомиряни жили у гармонії з собою, зі своїм містом, зі світом»

«Мені хочеться, щоб житомиряни жили у гармонії з собою, зі своїм містом, зі світом. Щодо кінофестивалю, то я прагну, щоб люди відчули документалістику на смак; комфорт і атмосферу цього кіно; людей, які будуть поруч»

Текст записала Оксана Давиденко
Фото: Марта Яроцька

5+

Вас це може зацікавити