Facebook icon Instagram icon

Наталя та Данило Зелінські: «Можливості – це не завжди про матеріальне»

#Люди 19 Квітень, 2019 Автор:

3+

«Єдине щастя в житті – це постійне прагнення руху вперед», – написав колись Еміль Золя, але прагнути й рухатись – дві різні речі. Дехто припиняє розвиток, марнуючи шанси, але є інші: вони знаходять можливості всупереч будь-яким перешкодам. Наприклад, як наші герої, які постійно просуваються вперед, не зважаючи ні на що

Данило Зелінськийстудент 1 курсу факультету екології та права Житомирського національного агроекологічного університету, призер чемпіонатів України, Європи і світу з пара-карате

«Мені дуже пощастило з одногрупниками та викладачами: вони створюють всі можливі комфортні умови для мого навчання. У школі мені також було добре, всі намагалися мені допомагати. Мені взагалі щастить – зустрічаю багато хороших людей. Я з усіма одногрупниками товаришую, але з хлопцями ми одразу знайшли спільну мову»

«Мені взагалі щастить – зустрічаю багато хороших людей»

«Звичайно, я хвилююсь перед екзаменами, але намагаюсь опанувати себе. Якщо хвилюватись – нічого доброго з того не вийде. Можливо, мені допомагає те, що я займаюсь спортом. Тренери порадили гарний метод позбавлятись хвилювання – впорядковувати свої думки. Тоді майже перестаєш хвилюватись. Звичайно, не завжди виходить, але я намагаюсь»

«Рішення займатись спортом – моя ідея, моя ініціатива. Це мав бути саме бойовий вид спорту. Якось побачив виступи по телебаченню, сподобалось і з’явилась така мрія»

«Пам’ятаю своє перше заняття карате: мене дуже добре зустріли, познайомили зі спортсменами клубу. Зі мною всі спілкуються на рівних, мене не жаліють. Вимоги, як і до кожного спортсмена, можливо ще й більші, бо я представляю нашу країну на міжнародному рівні, а це дуже відповідально. Перед змаганнями я зазвичай тренуюсь тричі на тиждень, у звичайному режимі – двічі на тиждень. Нещодавно були дуже відповідальні змагання, перед якими були організовані спортивні збори у Львові. Ми опановували нові техніки і працювали над покращанням чинних результатів»

«Мені подобається карате, і в іншому виді спорту я себе не бачу. Мені пропонували займатись армреслінгом. Ще заохочували спробувати себе у такому виді спорту, як боча – це, до речі паралімпійський вид спорту»

«Нещодавно відбулись змагання в Києві, на яких я став переможцем. А ще взяв участь в Чемпіонаті Європи з пара-карате в Іспанії. Мені дуже там сподобалось. Перш за все я звернув увагу на доступність. Якщо порівняти з Україною, то у нас звичайно є покращання, але не всюди  можна дістатись. А там ти можеш елементарно їздити у громадському транспорті, спокійно будь-куди можеш пересуватись: підіймачі, пандуси – без питань. Повна доступність!»

«Я люблю читати. Найбільше цікавлять наукові статті, різні види енциклопедій»

«Ми жили в місті, де народився Сервантес – автор всесвітньовідомого твору про Дон Кіхота. Це аристократичне місто, і мені надзвичайно сподобалась неквапливість іспанців»

«Я люблю читати. Найбільше цікавлять наукові статті, різні види енциклопедій, а взагалі я цікавлюсь політикою»

«Нам дуже допомагає бабуся. Вона забезпечує тили» (Сміється)

«На свято подарував мамі квіти – мімози. А ще сказав їй, як я її люблю!»

«Щодо майбутнього, то далеко вперед я не заглядаю і довгострокових планів не будую. Хочу просуватись по життю поступово. Зараз у мене головна ціль – закінчити університет, потім – знайти гарну роботу. Мрія у мене з розряду фантастики – піти в політику, але не полишати спорт. Найближча мрія – взяти участь в Паралімпійських іграх»

Наталя Зелінська– мама Данила

«Поки що карате не входить у список тих видів спорту, які включені до змагань на паралімпійських іграх. На чемпіонатах Європи і світу, де ми були нещодавно, Даня виявився єдиним, хто виступав з діагнозом ДЦП, з-поміж представників країн-учасниць. Були люди з травмами хребта або з ампутованим кінцівками, але їм значно легше пересуватись на візку. Вони впевненіше почуваються і під час змагань, і в житті. Переможниця Чемпіонату Європи цього року в категорії «Жінки на візках» – в минулому членкиня збірної команди Іспанії з карате, військова. Зараз у неї травма колін, і вона пересувається на візку. На Чемпіонаті світу у тій категорії, яку представляв Даня, було 18 чоловіків. Переможцем став представник Єгипту, у якого пошкоджені кінцівки, але він може ходити. Візок у нього – допоміжний засіб пересування, а у нас – основний. Отже, це не дуже справедливо… Але на даний час це передбачено правилами змагань. Міжнародна федерація карате до наступного Чемпіонату світу в Дубаї планує переглянути розподіл категорій в залежності від ступеня та особливостей захворювання»

«На чемпіонатах Європи і світу, де ми були нещодавно, Даня виявився єдиним, хто виступав з діагнозом ДЦП»

«Легко нам нічого ніколи не давалося, але завдяки оточенню, тим людям, які навколо нас, ми багато чого маємо. В першу чергу – це величезна моральна підтримка. Хоч, звичайно, це й підтримка матеріальна, бо люди бачать, що ми не викидаємо нічого на вітер – все вкладається у розвиток та спортивні досягнення»

«На карате ми взагалі попали випадково. У школу, де навчався Даня, прийшла Анна Яцкова, президент клубу «Додзе», та запропонувала дітям займатися карате, а ще сказала, що з дітками, котрі мають інвалідність, вони також займаються. Я просто підійшла і запитала : «У мене син на візку. Як ви бачите нас у цьому виді спорту?» Тоді навіть на думку не спадало, що нас візьмуть займатись. Не знала, що в інших країнах світу люди на візках вже займаються карате, не розуміла, яким чином це взагалі відбувається. Тренер запропонувала спробувати. Даня відтоді і до сьогодні – єдиний в Україні спортсмен з пара-карате, який виступає в категорії «Чоловіки на кріслах-колісних (КАТА)»

«Даня правильно говорить: «Я не особливий, я такий, як всі. Просто дайте мені можливість себе реалізувати»

«Ми живемо за принципом: «Якщо ми про себе не заявимо, чогось самі не досягнемо, нам ніхто на тарілочці нічого не принесе». І якщо зараз щось маємо, то це результат нашої праці, за яку отримуємо вдячність або нагороду»

«Дуже багато нам дала школа. Саме завдяки ставленню, яке формувалось у школі, вихованню у християнських цінностях Даня не зациклюється на своїй інвалідності, у нього немає комплексів. Він вільно спілкується з однолітками, які не мають проблем зі здоров’ям. В Житомирському національному агроекологічному університеті, де зараз навчається Даня, потроху звикають до такого спілкування. Бувають кумедні ситуації, коли викликають до дошки, говорять: «Виходьте». Даня жартує: «Я не виходжу, я їду». Або пропонують присісти на місце, а Даня говорить: «Я вже сиджу». Викладачі дивуються, що він може на цю тему жартувати. Таким чином ми пристосовуємось до життя, коли змінити нічого не можемо»

«Даня правильно говорить: «Я не особливий, я такий, як всі. Просто дайте мені можливість себе реалізувати»

«Ми живемо в тих умовах, які є, але ж, звичайно, хочеться більше доступності. Останнім часом, звичайно, стало краще, особливо в університеті всі йдуть назустріч: змінюють розклад, побудували пандус. Але перешкодою насамперед є людська свідомість. Іноді зустрічаємось з такими проявами, про які розповідати не хочеться»

«В Європі зовсім по-іншому ставляться до інтеграції людей з інвалідністю. Колись довелося бути на семінарі в Італії, і ми бачили, як там навчаються діти: всі разом відвідують школу, навчаються незалежно від стадії важкості захворювання. Так само стоять питання й у спорті: існує І-карате, тобто «Іnclusive Karate Federation». Завдяки цьому нам пощастило побувати на змаганнях у Львові, Угорщині, Іспанії»

«Інклюзивна освіта однозначно потрібна. Даня перший в Житомирській області з тих, хто пересуваючись за допомогою візка, пішов у звичайну школу. На той час, коли ми були першокласниками, нас нікуди не хотіли брати – всі пропонували домашнє навчання. За цієї причини ми у свій час і в садочок не потрапили. Але Даня був розвинутий, комунікабельний, йому було потрібно спілкування. Моя однокурсниця по Коростишівському педучилищу взяла на себе відповідальність і сказала: «Давай спробуємо». Так Даня опинився в україно-італійській школі «Всесвіт», і ніякого домашнього навчання з першого по одинадцятий клас! Ми не пропустили жодного уроку, за виключенням випадків, коли були простудні захворювання. Звичайно, треба диференціювати дітей в залежності від важкості захворювання, але освіта має бути інклюзивною»

«Не знаю, чи я сильна жінка. Всі говорять, що так (Посміхається). Фізичних сил докладати треба багато, але іноді буває дуже складно морально. При цьому мені не можна давати волю емоціям: Даня все відчуває. Якщо бачить, що я чимось засмучена, переживаю, у нього погіршується настрій, він буде вибачатись за все, питати, чи я його люблю, чи мені важко, чи може він допомогти. Він і бабусю жаліє, розуміє, що їй ще важче. У нас і бабуся теж сильна, бо варто лишень сказати, що втомилась, Даня намагається робити все сам або більш обережно, а від того іноді гірше виходить. Тому і бабуся мусить бути сильною»

«Про нас доволі часто пишуть, показують по телебаченню, але ми досить спокійно до цього ставимось. Ми показуємо людям, що не треба сидіти в чотирьох стінах, не треба боятися ані дорослим, ані дітям. Можливості – це не завжди про матеріальне. Насамперед – це бажання. Якщо є бажання, можна добитися всього: ми хотіли попасти у школу – попали, хотіли займатись спортом – займаємось, хотіли здобувати вищу освіту – здобуваємо. При цьому я лише допомагаю, рішення і бажання – від Дані. Ми всі просто допомагаємо здійснювати мрію, досягати мети»

«Я практично не відпочиваю. Фізично відпочити – це реально, а ось морально – практично ніколи, бо весь час заважають думки. Нам дуже б хотілося разом відпочити, але відсутні можливості – багато місць для людей на колясках недоступні. Відпочинок для нас – поки що нездійсненна мрія. Щороку передивляємось сайти, думали хоча би про Одесу, але окрім матеріальних питань існує питання доступності. Всюди пишуть на сайтах про наявність широкого пляжу, а нам не широкий потрібен! Нам потрібні дерев’яні доріжки, щоб дістатись води. Коли Даня був маленький, було дещо простіше, а тепер ще одне питання додалося – роздягальні: я з ним не зайду в чоловічу, а Даня зі мною – у жіночу. На роздягальнях все й закінчується»

«Ми показуємо людям, що не треба сидіти в чотирьох стінах, не треба боятися ані дорослим, ані дітям»

«В Іспанії, у Мадриді, в містечках Алькала-де-Енарес та Гвадалахарі, в яких ми були на змаганнях, всі види муніципального транспорту обладнані або підіймачами, або пандусами, чи то автобус, чи то будь-яке таксі. Там навіть не допускають, що у людини на візку можуть бути перешкоди чи перепони. А від міста Сан-Себастьян ми взагалі були шоковані: там ліфти, навіть якщо є тільки дві сходинки. Це мрія!»

Текст записала Оксана Давиденко
Фото: Анастасія Липова

3+

Вас це може зацікавити