Століття, що минуло, видалось бентежним та багатим на доленосні події. Війни, голод та економічні катаклізми змінювали карту Європи, зникали старі та з’являлися нові держави, виборюючи власну незалежність. Ті буремні часи залишили по собі пам’ять – іноді страшну, а нерідко – й героїчну. На Житомирщині народились, жили і працювали багато видатних особистостей, але знаємо ми лише небагатьох. Ця розповідь про славетну житомирянку Тамару Вікторовську, яка усе своє життя присвятила боротьбі за незалежність України

1896 року у сім’ї житомирського викладача Василя Григоровича Вікторовського народилася донька. Викладачі у той час, хоч і не були надто багатими, проте люди їх шанували. Василь Вікторовський, батько дівчинки, викладав у декількох навчальних закладах Житомира, мати її була з багатолітнього роду священників.

Фото ліворуч: Василь Вікторовський. Фото праворуч: Житомир наприкінці ХІХ ст.

Цілком зрозуміло, що у такій родині багато уваги приділяли навчанню, і середню освіту Тамара здобувала у Житомирі – спочатку у жіночій Маріїнській гімназії, а потім у приватній жіночій гімназії Овсянникової. Подальше навчання дівчини проходило у Києві на природничому відділі фізико-математичного факультету вищих жіночих курсів. Зауважимо, що ці курси давали освіту, яка відповідала університетській програмі. Та й з викладачами їй дуже пощастило: педагогіку й методику викладав у неї Тимофій Григорович Лубенець, відомий як автор першої української «Читанки», виданої 1883 р. під псевдонімом Хуторний (перевидана у1917 році).

Фото ліворуч: обкладинка українського букваря. Фото праворуч: Т. Лубенець

Для нас цікавим є й той факт, що певний час він мешкав у Житомирі, у будинку по вулиці Пушкінській. Цей будинок пам’ятає багатьох видатних людей, які бували у Житомирі: доктор медицини Володимир Підвисоцький, архітектор Андрій Білогруд.
Життя студентства завжди багате на події. Навчаючись на вищих жіночих курсах, Тамара Вікторовська співала у студентському хорі, який організував славетний хормейстер Олександр Кошиць, а також відвідувала український клуб «Родина».

Фото ліворуч: Олександр Кошиць. Фото праворуч: програма першого концерту хорової капели під керівництвом О.Кошиця

Тут вона мала нагоду поспілкуватися з відомими поетами Миколою Вороним та Олександром Олесем (батьком видатного житомирянина Олега Ольжича), вченим – літературознавцем Сергієм Єфремовим, мовознавцем Андрієм Ніковським та іншими видатними українськими інтелектуалами. Дівчина любила театр, і при нагоді з задоволенням відвідувала вистави.

Фото з вистави «Весілля Фігаро». Київ, 1920 рік

Проте настали революційні часи, стара імперія почала розвалюватись, а життя багатьох людей змінилось назавжди. Утворення Української Центральної Ради у березні 1917 році Тамара Вікторовська сприйняла з великим піднесенням. Дівчина з родини житомирських інтелігентів, представниця прогресивного студентства писала у своїх спогадах про ті часи: «Де поділося розмірене студентське життя: лекції, …, іспити, праця в лабораторії, вечірки, театр? Це все таке нецікаве тепер і зовсім неважне. Із перших днів революції якось зовсім непомітно для самої себе я увійшла в групу української активної молоді, яка завжди була напоготові для виконання найрізноманітніших доручень і завдань…».
Але турботливі батьки не поділяли оптимізму дочки й наполягли, щоби вона повернулася до Житомира. В рідному місті Тамара Вікторовська знайшла роботу – влаштувалася в Інформаційне бюро губернського відділу Генерального Секретаріату, а паралельно працювала секретарем відділу позашкільної освіти в губернському комісаріаті освіти. Проте її діяльна натура прагла більш активного життя. Разом із Володимиром Гнатюком, Василем Кравченком, Миколою Хомичевським (відомим пізніше як перекладач Борис Тен) дівчина брала участь у роботі відновленого товариства «Просвіта». Участь у роботі організації також брав і її батько. Разом із Володимиром Гнатюком, Василем Кравченком і Євгеном Ненадкевичем займалися укладенням «Короткого русько-українського словника».

Житомир. 1920 рік

Особливим фактом у біографії Вікторовської є те, що невдовзі саме з її власної ініціативи в Житомирі була створена організація «Союз українок». Прогресивну молодь у ті часи єднала любов до України, бажання служити українському народу. Коли у Житомирі на початку 1919 р. було засновано військову юнацьку школу, Тамара познайомилася з її засновником, полковником Всеволодом Петрівом, з яким одружилась навесні 1920 року.

Фото Всеволода Петріва

Але жити спокійним сімейним життям тоді було надзвичайно важко – у країні панувала запекла військо-політична боротьба. Наприкінці 1920 р. Тамара Петрів (Вікторовська) разом із чоловіком поїхала спочатку до Польщі, а 1923 р. – до Праги, де згуртувалася велика кількість української творчої і наукової інтелігенції. Там за підтримки чеського уряду створювали українські вищі навчальні заклади. В одному з них – педагогічному інституті ім. Михайла Драгоманова – чоловік Тамари Василівни, Всеволод Петрів, почав викладати предмет «Історія українського війська».

Фото посвідчення студента університету ім. М. Драгоманова (м. Прага)

Тамара Вікторовська у цей час одержувала ще одну вищу освіту в Українській господарчій академії, здобуваючи фах інженера-економіста. І, звичайно, брала активну участь у громадській діяльності: увійшла до складу управи «Союзу українок», підтримувала діяльність Пласту, опікувалася юнацьким гуртком дівчат «Червона калина», співала у хорі, який створила Платонида Щуровська-Росіневич.

Фото виступів Української республіканської капели у Празі. 1919 рік

У 1938 році чоловікові Тамари Вікторовської запропонували викладати у Хустській гімназії. Цілком ймовірно, що це поєдналось з його бажанням допомогти Карпатській Україні у її становленні. Проте з приходом угорських військ Всеволода Петріва було арештовано й кинуто до в’язниці. Тамара Петрів (Вікторовська) доклала багато зусиль, щоби визволити чоловіка. І це їй вдалося.
Навіть у найскладніші часи подружжя продовжувало відстоювати ідеали вільної й незалежної України. У повоєнний час подружжя брало активну участь у діяльності Української національної ради, підтримуючи уряд УНР в екзилі (прим.ред. – у вигнанні) Коли було утворено Український національно-державний союз, Тамара Петрів (Вікторовська) стала його секретарем. У цей важкий час родина жила у таборі для переміщених осіб, де були погані побутові умовах, нерідко голодували. Саме від голодного виснаження у 1948 році у м. Регенсбург помер Всеволод Петрів.

Фото ліворуч: могила В. Петріва на цвинтарі Augsburg Nordfriedhof. Фото праворуч: сучасний вигляд м. Регенсбург (Баварія)

Після смерті завдяки допомозі Євгена Бачинського, українського політичного і церковного діяча, журналіста, дипломата, Тамара Петрів (Вікторовська) разом із сином Святославом переїхала до США. У своєму листі до Бачинського, написаному невдовзі після втрати близької людини, вона писала: «Мені 52 роки вже, правда, але я крім свого нежитьового фаху інженера-економіста знаю декілько цілком практичних фахів, як крій й шиття, друкування на машині, закінчила курс плекання домашньої птиці й кроликів й курс сестер-жалібниць. За наше тяжке емігрантське життя приходилось багато працювати, й я ніякої праці не боялась і не боюсь». В Америці вона продовжувала активну роботу – у 1950 році очолила відділ Українського національно-державного союзу в Бостоні, багато уваги приділяла роботі з молоддю.

Фото журналу «Юнак», у якому було опубліковано оповідання Т. Петрів.

На той час головою цього союзу став Микола Лівицький, дружина якого теж родом із Житомирщини. Далеко за океаном, закінчилося у 1968 році життя Тамари Петрів (Вікторовської), славетної житомирянки, великої патріотки України.

Фото примірника газети «Свобода» (США) з некрологом Т. Петрів

На одній з сторінок українського щоденного видання «Свобода» було надруковано невеличкий некролог, у якому свою скорботу висловили рідні й друзі.

Текст: к.і.н., докторант ННСГБ НААН України Геннадій Махорін
Фото з відкритих джерел