Facebook icon Instagram icon

Оксана Гаджій: «Коли людина не любить свою роботу, це видно»

#Люди 12 Серпень, 2019 Автор:

4+

Поезія – тонка матерія, але вона здатна впливати на мільйони людей: підносити настрій, створювати атмосферу, агітувати чи просто давати розуміння важливих речей. Найвлучніше про призначення людини, котра пов’язала власне життя з поезією, сказав Махатма Ганді: «Поет – це той, у кого є сила пробуджувати добро, приховане у людських грудях». Про роль поезії в житі людини команда Zhytomyr.Travel запитала у житомирянки Оксани Гаджій, поетки, дизайнерки, арт-директорки – людини, яка прагне зробити світ красивішим

«В дитинстві, років з п’яти-шести, я вважала, що от виросту і стану письменницею – от обов’язково, ну взагалі у мене немає іншого вибору (Сміється). У мене батьки – програмісти, вони спочатку спокійно реагували: «хочеш і хочеш». Потім, коли я вступала на редактору, мене страшенно переконували, щоб я йшла на програмування, «і взагалі це набагато більш перспективно». І хоча я в дуже непоганих стосунках з технологіями, але я сказала: «Ні, я робитиму, що я хочу – і все»

«Десь з більшою, а десь з меншою активністю я завжди була дотична до літератури. У мене були перші смішні й наївні дитячі публікації у дев’ять та тринадцять років у житомирських газетах. Це все було звичайно тоді для мене супер-мега важливо. І з цим розумінням я завжди росла. Тобто, якщо мене зараз мене запитати (навіть якщо я не писала рік, ніде не публікувалась або ні з ким не бачилась), все одно моєю основою, тим, чим я по життю є, буде поезія. Все інше… Дизайн – це ремесло, і я люблю це теж, бо це пов’язано з моїм намаганням покращувати естетику у загальному сенсі. Але поезія – це те, що визначає ким я є»

«поезія – це те, що визначає ким я є»

«Останнім часом я в Житомирі 50 на 50: живу і працюю у Києві, а в Житомирі другу половину тижня. Окрім того, що я займаюсь поезією, працюю у видавництві «Наш формат» арт-директоркою — оформлюю книжки. Я навчалась в ЖДУ (прим. ред. – Житомирський державний університет ім. Івана Франка) на філолога-редактора. У якійсь момент усвідомила, що попри зацікавленість до предмета, мала багато педагогіки і всього такого, що мені було зовсім не близько. Я усвідомлювала, що можу роки витратити даремно, тому у якійсь момент прийняла рішення вступити на факультет реклами й PR. Оскільки у Житомирі такої спеціальності не було, я поїхала в Київ на навчання. І відтоді я то там, то тут»

«Як і будь-якій речі, яка приносить задоволення, так і творчості треба приділяти час умисно. Можна говорити, що немає часу, і при цьому витрачати три-чотири години в день на телевізор або на соцмережі. Якщо контролювати свій час свідомо, то його достатньо»

«Я дуже прагматична. Стереотипне уявлення про творчих людей як таких, що відірвані від буденного життя, воно і правильне, й не зовсім. Моя посада пов’язана з творчою роботою, але вимагає дуже багато організованості: працюю з двадцятьма різними фрілансерами-дизайнерами. Для того, щоб вони все робили вчасно, щоб все всім подобалось, потрібні організаторські здібності, і вони у мене є. Це ніяк не заважає творчості, навпаки допомагає»

«Поезія дуже залежить від натхнення, але якщо ми говоримо про речі, котрі вимагають посидючості, — про дизайн, образотворче мистецтво чи написання романів — це передбачає дуже велику організованість. Треба кожного дня себе змушувати працювати. Вірш можна написати за годину: сіла, написала і чекаєш наступного натхнення. Але загалом творчість – це робота, і треба розуміти, що до неї треба підходити організовано»

«Поштовхом для натхнення зазвичай стає якійсь емоційний момент: емоційний підйом або навпаки спад, спричинені чим завгодно. Як у будь-якої звичайної нормальної людини може зіпсуватись або покращитись настрій — гормони або щось інше!… Стається щось – хороше чи погане: може інша людина тобі щось сказала, а ти «прокручуєш» потім ці слова в голові. Будь-яка творчість – це така собі психотерапія, просто дехто «прокручує» ці думки дуже довго і зациклюється, впадає в депресію, а хтось трансформує у мистецтво»

«Поезію часто вважають «нікому не потрібною». І це дуже класно. Художник Луїджі Серафіні (автор «Codex Seraphinianus» — енциклопедії вигаданого світу) в одному з інтерв’ю сказав, що не вважає себе художником. Він вважає себе поетом, тому що поезія – останнє з мистецтв, яке не підпорядковується грошам. Тобто є дуже велика спокуса, особливо у кіно чи у художньому мистецтві, коли з’являється визнання, піти на поводу у мас. Коли багато людей починають купувати створені картини чи ходити на зняті фільми, то вони вимагають від цього художника чи режисера чогось простішого, зазвичай повторюваності… І тоді творчість зупиняється. А поезія масам не потрібна, вона потрібна вузькій кількості людей, і тому вона не може зупинити творчий розвиток автора. Дійсно, можна «спопситися», піти у пісенну лірику, але у більшості випадків, через брак споживача, який диктує правила, поезія залишається самою у собі, а тому розвивається дуже стрімко. Розвивається не завдяки любові людей, а всупереч їй»

«поезія залишається самою у собі, а тому розвивається дуже стрімко. Розвивається не завдяки любові людей, а всупереч їй»

«У будь-якому випадку поезія відбиває соціальні проблеми: як і будь-яке мистецтво, вона є мистецтвом доби, і на поета, який творить, впливають зовнішні фактори. Митець знаходиться в контексті подій, які відбуваються, він їх переживає. Поети, художники, люди, які залучені до мистецтва, дуже часто соціально активні. Ми знаємо в історичному контексті, що усім розстрілам, переслідуванням у першу чергу піддавались митці, науковці та громадські активісти… Інша річ у тім, що бути ідеологічною, як в радянські часи, насаджувати ідеї, виховувати, поезія не має… Я думаю, що це неправильно»

«Дуже і дуже буде звучати пафосно, але справою мого життя є виховання естетичного смаку. Нехай навіть якщо вплину на розуміння прекрасного в однієї людини – це буде супер. Значить я все робила недарма. Саме тому я займаюсь літературою, арт-дирекшеном. Це різні речі, але вони працюють на одне й те саме: щоб люди могли відрізнити хороше від поганого, у тому числі хороший дизайн книжки від поганого. У нас є дуже велика проблема з тим, що ми в основному в оточенні некрасивих речей; людей, які не напружуються щодо того, як вони виглядають; дизайну, зроблений «на вчора»… Нас оточує не поезія, а рекламні слогани. І це все дуже-дуже впливає на людей: не просто не розвинений естетичний смак, вони взагалі не готові сприймати мистецтво як таке. Очевидно, що для сприйняття модерного, а тим більш постмодерного мистецтва потрібна підготовка. Класичну музику теж не всі розуміють і люблять. Так, вона приємна для вуха, але щоб отримувати від неї задоволення, треба хоча б трошки знати, що відбувається… Якщо люди не звикли читати класичну літературу, більш реалістичну, наприклад, Толстого, то потім вони не зможуть отримувати задоволення і від Кафки. В першу чергу треба навчити сприймати простіші речі, а тоді вже складніші й складніші»

«Досить часто буває, що викладачі самі не розуміють постмодерну, не розуміють ані сучасного мистецтва, ані літератури в широкому сенсі. А якщо ти цього не любиш, то не можеш переконати інших у тому, що це класно. Коли людина не любить свою роботу, це видно, це відчувається, і діти не можуть полюбити те, що їм подається як погане»

«Мені пощастило: я навчалась у хорошій школі – житомирській гуманітарній гімназії № 23, і у мене приємні спогади про навчання. У нас був дуже класний підхід, особливо в старших класах, – університетський. Нас ніхто ні до чого не змушував, багато долучали до співпраці, а не просто вимагали тупого вивчення чи зазубрювання інформації. Іноді було помітно, що чогось викладачі не розуміють, щось їм подобається більше, а щось менше, — і це нормально, якщо цього не нав’язують. Для викладача чи взагалі того, хто працює з людьми, а особливо з дітьми, найгірша риса — це мати забагато своєї думки. Якщо багато читаєш, вивчаєш, вважаєш себе експертом і можеш давати оцінки, ти обов’язково будеш їх нав’язувати. І на цьому етапі творчість учнів вбивається. В ідеалі навчанням має бути спільне читання творів, ознайомлення і висловлення думок. Якщо вчителю щось може не подобатись, — це класно. Можна розповідати, чому не подобається, але це не означає, що це має не подобатись всім. Відкритість до того, що у дітей можуть бути інші (іноді навіть більш правильні) думки, а не лише твої і неправильні, взагалі для нашої системи неприйнятно. І ці речі вбивають. Особливо коли вони стосуються таких тонких тем, як мистецтво. Якщо викладач вважає, що Пікассо – це «некрасіво», то всі учні будуть вважати так. Тут не йдеться про те, що можна чогось не розуміти — просто нав’язується своя думка. Наприклад: «Він напивався і малював ось це. Ну, ви маєте про це знати, але я вважаю, що це непотріб. І ви теж так думайте»

«В ідеалі навчанням має бути спільне читання творів, ознайомлення і висловлення думок»

«Наша викладачка дуже непогано розбиралась в античному мистецтві, і мені настільки було у кайф те, що ми вивчали, що для здачі випускних іспитів я обрала світову культуру і філософію…. Нас привчали думати. Коли ми розбирали поняття культури, як загалом воно виникло, вона не казала нам, щось на кшталт «люди хотіли, щоб була культура», «хотіли залишити щось після себе». Вона реально дуже довго підводила до думки, аж поки до когось не дійшло, що людина створює культуру тоді, коли вона усвідомлює власну смертність. І для десятикласників усвідомлення виникнення і походження культури, її нерозривний зв’язок з поняттями життя і смерті, — це було ну дуже крутим відкриттям! Ця думка не нав’язувалась, вона у діалозі, у дискусії формувалася. Ми доходили до таких складних речей самі»

«Житомирська поетична школа» як термін виділяється. Є дуже багато сучасних поетів, які з Житомира походять. Власне, коли у «Порталі» була презентація «Антології молодої української поезії», яку випускала «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», так співпало, що з достатньо невеликої кількості учасників цієї антології (їх було десь близька 70, точно не пам’ятаю), чоловік сім було з Житомира. Це реально багато. По-перше, це певний збіг, тому що стилі доволі різні, хоч ясно, що це все модерна поезія. Але є і те, що ми всі походимо з одних літературних організацій, які раніше існували в Житомирі. В кінці 90-х – на початку 2000-х (до 2010 може року) були потужні організації «НЕАБИЩО» і «Оксія», які були спрямовані саме на авангардну, модерну літературу. В них було дуже багато навчальної складової. Я входила в «Оксію» ще зі школи, і це було не просто «зустрітись-потусити». Кожного четверга ми зустрічались і читали вірші, які за цей час написали, або щось нове. Обговорювали до деталей, типу «у цьому місці класний образ, а у тому – погана рима». І для молодих поетів, а особливо для школярів, це було суперкорисно. Та організація для розуміння сучасної літератури дала мені набагато більше, ніж школа (хоч у школі викладали класно), у тому числі тому, що все розбиралося і пояснювалося на прикладах … І тому житомирська школа поетична і сформувалась. Зараз молодших людей, помітних у поетичному середовищі Житомира, я не бачу. Це спричинено тим, що такі організації не працюють, а вони дуже потрібні»

«Нам в Житомирі не вистачає місця, куди можна було б «загнати» усіх творчих людей, щоб вони там між собою перезнайомились, почали щось робити, а потім туди залучали інших й інших людей, і таким чином навчались… Насправді такого багато якраз у Європі – це різні мистецькі осередки, резиденції. В Україні, здається, така для митців була лише одна. Вона створювалась на «Gogol Fest», і це було якраз те, що треба: закинутий завод, на який «зганялися» представники різного виду мистецтв. Це і театрали, і кіномитці, і фотографи, і літератори, і музиканти. На перетині цих видів мистецтв вони робили різні речі — дуже класно «попрокачувались»

«…Житомиру не вистачає високої планки. І це набагато складніша штука, ніж місце. Теоретично легше виділити одну якусь «заброшку» або одне приміщення у домі культури – просто давати людям ключі, щоб вони туди приходили творити. Але висока планка, висока вимога аудиторії – її немає. І через це ми бачимо недостатньо якісні роботи, посередньої якості фестивалі або програми, які організовуються, тому що «і так схавається», бо те, що є — це «краще, ніж нічого»… І ця штука найбільш небезпечна, тому що це зупиняє розвиток. Це знову ж таки спричинено тим, що середовище у нас недостатньо красиве: білборди, вимоги до сервісу, немає книгарень. І люди поводяться відповідно середовищу…Поки не буде дуже високої вимоги до заходів, до програм, які організовуються, розвитку не буде»

«Для будь-якого активіста, у якого є велика або маленька ідея щось зробити в Житомирі,  я думаю, є два болючих питання: гроші і мотивація, які дуже сильно між собою пов’язані… Гроші – це насправді дуже ефемерна річ, але знайти їх завжди можна, якщо докласти зусиль. А у нас так: мені треба запросити якійсь гурт, який просить 5 000 гонорару, і на оренду апаратури потрібно 15 000 грн. Тобто, потрібно 20 000 гривень, і я прихожу у міськраду. А там кажуть: «Ми можемо дати тільки 10 000». І тоді ми резюмуємо: «У нас нічого не вийде». От і все, приблизно на цьому закінчується. Добре, коли місто допомагає, але це не єдине джерело. Усі забувають, що гроші є також в бізнесі, в грантах, в фондах – вони існують і їх можна знайти, якщо будуть горіти очі хоча б у однієї людини, яка буде їх збирати. На жаль, питання мотивації завжди більш гостро стоїть. Існує думка, що в Житомирі нічого не можна зробити, бо грошей немає. Гроші є, немає мотивації і людей, які зможуть переконати, що вони реально потрібні»

«Гроші – це насправді дуже ефемерна річ, але знайти їх завжди можна, якщо докласти зусиль»

«Думка про те, що художник має бути голодним – дуже поширена брехня. Художник не має бути голодним, як раз навпаки…Піраміду Маслоу ніхто не скасовував, і поки у нас не задоволені нижчі потреби, ми не можемо задовольняти вищі. Чим більше є можливостей для того, щоб не думати про побутові речі, тим вищим є культурний рівень. Ніхто не буде читати книжку, малювати картину, якщо немає за що поїсти, купити фарб. Зараз я не відчуваю, щоб у Житомирі була проблема з роботою. Робота тут є, а люди, які хочуть працювати, – це інше питання. Мені здається, що зараз більше вакансій, ніж спеціалістів»

«У мене є мрія, що я відкрию в Житомирі літературний бар. Дуже сподіваюсь, що колись на Михайлівській (замість одного з секонд-хендів) буде умовна книгарня, де можна буде випити кави або вина, або ще чогось, послухати джаз і виступити. Можна буде приходити, нічого не замовляючи, просто щоб тусити. Я б дуже хотіла це зробити, але очевидно, що якщо це буде місце, в якому можна потусуватись, воно буде збитковим. І по-любому для цього треба буде мати купу грошей або дуже багато ентузіазму. Я про це дуже часто думаю, у мене навіть були ідеї, як воно може виглядати, називатись, я навіть продумувала інтер’єр. Не знаю, чи це колись відбудеться – одна я просто це все не потягну, навіть в організаційному плані. Я просто не знаю, як працює цей бізнес, але хотіла б саме такий умовний бар-книгарню»

«Для того, щоб тут щось змінити, треба дуже штовхати, докладаючи багато сил»

«Я люблю і в Житомирі знаходитись, і у Києві. Житомир розслабляє і наповнює, Київ – сильно виснажує. Він вимагає швидкості, миттєвого реагування, розвитку. Житомир нічого не вимагає, хіба щоб ти відпочивав… Але якщо у тебе є якісь вимоги до себе, амбіції чи намагання щось змінити, то Житомир рухається дуже повільно, і цей повільний темп працює проти міста. Для того, щоб тут щось змінити, треба дуже штовхати, докладаючи багато сил і отримуючи від цього міліметрові зміни»

Текст записала Оксана Давиденко
Фото: Марта Яроцька

 

 

 

 

 

4+

Вас це може зацікавити