Facebook icon Instagram icon

Оксана Науменко: «У житті має бути присутнім те, що підтримує, від чого «хочеться хотіти»

#Люди 20 Січень, 2019 Автор:

5+

Англійська акторка Гленда Джексон говорила: «Театр – все одно, що музей: «Ми туди не ходимо, але приємно знати, що десь він є». Хтось саме так і живе, а от Оксана Науменко перетворила власну любов до театру у цілком повноцінний самодіяльний театр під назвою «СюрTuк». Про власні захоплення, досвід та погляди на життя вона ділилась з Zhytomyr.Travel

«За освітою я вчитель «широкого профілю». (Сміється). Російська мова, зарубіжна література і англійська. Так, працювала у школі. Коли я перетинала поріг школи, починала говорити українською, але коли виловлювалась емоційно, то переходила на російську. Коли говорили вдома про вищу освіту, мама спитала: «Що цікаво?». А я цікавилась літературою, тому й вчитель зарубіжної літератури, але ж з англійською. Я тоді вже розуміла, що заробляти зможу англійською, а не літературою. Такий вийшов компроміс»

«Я епоху застою не пам’ятаю. Колись я не була дуже активною, тому мій «застій» органічно переплітався із загальною атмосферою (Сміється). Тоді у моєму житті ще не було театру»

«Тоді у моєму житті ще не було театру»

«Ми часто збирали поетичні вечори, які з часом почали видаватись нудними. Саме тому й почали експериментувати. Десь з 2000-х робили поетичні вистави. Колись, пам’ятаю, робили виставу на вірші Володимира Зубкова і Світлани Павлової, це житомирські поети класики. Ще тоді мені було цікаво: як з класичних віршів можна зробити не класичну виставу? Були у мене якісь персонажі, сцена розділена по діагоналі. Це ще було у Будинку офіцерів. Їхні вірші – спогади, а самі вони на сцені – з одного боку молоді, з іншого – зрілі. Вийшло непогано: діалоги, страждання, мрії. Вірші про кохання… А які вірші – така й вистава. Для мене цікавим було те, що завдання було досить складним»

«Дуже багато цікавих віршів, які тебе торкають, але мені цікавими були саме житомирські. Тоді це було принципове питання. Я народилась в Угорщині, жила десять років у Казахстані, на Байконурі, ще у якихось там військових містечках, в Чернігові, який став для мене більш рідним містом. Довго приростала до Житомира і не могла пустити коріння. Ну, може вік у мене такий був. А може, я у смутні часи приїхала, й тому люди здавались такими колючими. Згодом для мене автоматично стало важливим ставити саме житомирських авторів – використовувати треба той матеріал, що навколо тебе»

«Я сама пишу вірші, можливо тому просто вірші – це для мене нудно. Просто вірші я сама для себе можу почитати. (Сміється) У мене немає якихось амбіцій, я не прагну виходити на сцену. У мене є бажання періодично поділитись. От коли у нас з’явилась «Антена», я начебто народилась заново, тому що азарт у мене вже пройшов. Азарт виникав у ті часи, коли дуже важко було людей підняти, хоч вони були такі талановиті! Тоді ми робили на той часі для Житомира цікаві речі, але зробити те, що я бачила – поєднати контемп, перфоманс та пантоміму – я не могла, тому що потрібні були танцівники, музиканти, художники. А їх не так легко «витягнути», особливо коли не дуже подобається «напрягати» . А ось коли зустрічаєш людину – а вона тебе вже надихає по-справжньому. А ось деяких поетів хочеться «струснути»

«Пам’ятаю, колись зробили ми у Будинку культури виставу «Грані кохання». Ідея була така: ми читаємо не свої вірші, а вірші всіх поетів у межах Житомира й області. І все вийшло! Пам’ятаю, тоді зібралось нас близько 40 осіб. Й україномовні, й російськомовні. Ми доєднали клуб «Оксія», вони хвилин на 15-20 зробили уривок вистави по Хармсу. Всі надихнулись! Це були не просто читання в іншій подачі. Це було різні жанри: пародія на серйозний вірш і навпаки – серйозні речі з пародії; хтось написав пісню; хтось подавав у драматичній формі або з хореографією. Було дуже цікаво, й люди почали рухатись. Я думала: «Як добре! Їм сподобалось, і вони будуть тепер це завше робити. А я буду ходити, дивитись й радіти». Але на тому все заглохло»

«Завжди була проблема: людина, яка пише дуже гарні вірші, вкрай рідко може подати ці вірші. Люди були або дуже закриті, але їх хотілося слухати і слухати, або занадто активні, але їх було дуже «забагато». До речі, найтяжче навити людину не прозу читати, а саме вірші. І читати так, неначе ти ведеш бесіду, хочеш щось розповісти на кшталт «мені зараз добре» або ж «мені зараз зле». Це надзвичайно складно, хоч лоботомію роби! Включається «школа, урок літератури й дошка!»

«Ми навчаємо і навчаємося в процесі підготовки до спектаклів. Від спектаклю до спектаклю у кожного росте планка щодо себе і до продукту взагалі. У нас дуже весело на репетиціях (Сміється). Ні, іноді сумно або навіть болісно»

«Ми не ставимо за мету «змінювати суспільство», це не є нашим надзавданням. Але якщо хтось відчуває, що своєю поезією може щось сказати у соціальному сенсі, то звичайно треба говорити. Поезія – це посилання того, що маєш зсередини. Якщо тебе щось «торкає», а тим більше не відпускає, то ти маєш про це говорити. І не важливо, потрібно це зараз чи ні. Це в першу чергу важливо для тебе, а якщо важливо для тебе, значить для чогось це потрібно обов’язково (мабуть, я все ж таки романтик). Коли людина про себе пише, вона про соціальні проблеми не думає, і про те, як текст буде сприйматися іншими, також. І це добре. По своїй суті поезія повинна бути не замовною. А справжнє, безперечно, впливає. Ти зачепив когось своєю поезію – вже маєш вплив. Вплинуло – і людина пішла на роботу на деякий час іншою людиною. А роботи бувають різні! А ті люди вплинули на інших людей і так далі Те, що дійсно справжнє, воно завжди впливає, й у соціальному плані також. Звичайно, поезія й живопис не виправляють, але вони здатні «зняти наліт» з душі, як зі старого чайника»

«я можу щось сама робити й сказати: «О, приєднуйтесь, будемо робити разом»

«Так смішно: у ті далекі часи мене сприймали мало не «головною феміністкою» міста Житомир, тільки я сама про це не знала. У мене така поезія, що коли я читала її, всі думали, що у мене «зуб» на чоловіків. Наприклад, щось таке: «Протяни, любимый, руку. Отрублю ее по локоть». На мене, кажуть, рівнялись, поки я у цей час сиділа вдома й вишивала хрестиком й готувала їсти» (Сміється)

«У мене ніколи не було такої свідомої цілі – закликати когось до чогось. У мене немає навіть такої позиції, яку я б могла запропонувати, не кажучи вже про те, щоб нав’язати. Тобто, я можу щось сама робити й сказати: «О, приєднуйтесь, будемо робити разом»

«Мене, мабуть, ніколи не утискали, але якби я відчувала, що утискають, я б протистояла й боролася за власні права… Я не працюю у тих сферах, де жінки отримують меншу заробітну платню, ніж чоловіки, або її не беруть на роботу, тому що вона жінка. Я зустрічалась з тим, що жінку у 40 років не брали на роботу, бо вона «стара», або тому, що вона «товста», хоч вона не моделлю йшла працювати. І це дуже разючі питання сьогодні. У нас намагаються нав’язати шаблони в усьому: мода, вага, поведінка. У нас є нав’язування безособовості, коли людей не видно ані за гаджетами, ані за однаковим зачісками. І це дуже сумно, про це треба говорити, але не мовою заклинань і чергового нав’язування»

«Без усього можна обійтись, якщо є можливість одне замінити іншим. Головне – у житті має бути присутнім те, що підтримує, від чого «хочеться хотіти». При чому це може бути все, що завгодно: людина, хобі, а комусь везе – робота така у нього»

«От розумієте, тут така проблема. Я не режисерка, не організаторка і взагалі не амбітна людина… Все, що я робила, я дуже хотіла робити й навіть не помічала, що я «роблю»

«Спочатку ми проводили «квартирники» у мене, потім, коли у квартирі не вміщувались, – в літературному музеї, потім обласній бібліотеці, в інших залах. Ми не замислюючись, розширились, вийшли на певний рівень, а тепер розуміємо, що з цим треба щось робити. Ми навіть стикнулись з такими питаннями, що коли нам дали цю прекрасну залу безкоштовно, нам треба її «визвучити», а для цього потрібна техніка – а це вже великі гроші (один портал три тисячі коштує). У будь-якому разі треба виходити на той рівень, щоб опанувати те, у що ми вже влізли. Тобто, або кидати, або працювати далі. Тому мені зараз терміново потрібна людина, котра принаймні у власній голові могла б сформулювати такі амбіції, які наш театр просуватимуть… Зараз головне – не просто отримати статус «народний театр», а отримати елементарні кошти, щоб можна було купувати ту ж саму апаратуру»

«За своє життя я накопичила таку величезну кількість людей зі своїм цікавим світом, котрі надихають мене ідеями. Ми працюємо у техниці такого своєрідного «печворку» – лоскутного килимка. Є ідея, навколо якої ми працюємо, і кожний чи кожна, хто працює, може «накидати» власних ідей. Якщо це слушно, не виходить за межі загальної концепції,  ми з задоволенням беремо у роботу»

«Житомир для мене – це люди, а люди –  моє натхнення»

«Житомир для мене – це люди, а люди –  моє натхнення»

Текст записала Оксана Давиденко
Фото: Марта Яроцька

5+

Вас це може зацікавити