Facebook icon Instagram icon

Олег Доценко: «Друг – це той, хто допоможе, прикриє, витягне з-під обстрілу…»

#Люди 13 Жовтень, 2019 Автор:

2+

День Захисника України – особливе свято, і наш герой має до нього безпосереднє відношення. Якби ми зустрілись випадково, то ніколи б не подумали, що цей абсолютно звичайний на перший погляд хлопець з робітничої родини є легендарним кіборгом. Напередодні свята ми говорили з Олегом Доценком про його теперішнє життя, про друзів та плани. І звичайно згадували військовий досвід, який мають справжні захисники України

«Ще коли я не поїхав в АТО, стояв у формі в очікуванні знайомої, мені один-єдиний хлопець підійшов і потиснув руку. Я спитав: «За що? Я нікуди ще не їздив, тільки на полігоні підготовку пройшов». Він відповів: «Нічого. Дякую тобі». Зараз не всі розуміють, чому все це важливо. Особливо молодь. Мені здається, їм по барабану, що десь йде війна і хтось воює. Може хіба коли їхні друзі там або родичі, а іншим, здається, якось так»

«Ще коли я не поїхав в АТО, стояв у формі в очікуванні знайомої, мені один-єдиний хлопець підійшов і потиснув руку»

«Я не знаю, чи пішов би знову. Хіба може… Не знаю, я не звик ховатись. Тоді, раніше, прийшла повістка – пішов, але це було тоді»

«Спочатку було дуже страшно. Перший день особливо. Точніше, першу ніч, коли нас привезли і ми почали вивантажуватись, а почався обстріл. Там добре знали, що «новеньких» привезли, треба ж було полякати. Ми швидко повистрибували, речі поскидали й в аеропорт. А там темно, йдеш навпомацки, не знаєш що де. На пости пересувались «вагончиками» – клали руку на плече тому, хто йшов попереду. Перші дні, коли ще не розумієш звідки стріляють, куди дивитись, – страшно»

«Я нещодавно був у реабілітаційному центрі, лікувався. Знаєте, бронежилети й ті навантаження даються взнаки. Хоч лише буде 30 (Сміється)… Старим я себе не відчуваю, бо якщо про старість думати, то таким і будеш… Там у нас був Батя, йому десь за 50, але нічого, з нами нормально воював. Окуляри, коли треба, вдягав, казав, що погано бачить, проте нічого, нормально з нами на позиції виходив»

«До АТО були ті, хто свято у фонтанах відзначали, але після АТО я таких не бачив. Зараз інакше. Відзначають на кладовищі, потім поминають хлопців своїх і все»

«Я жодного разу не був за кордоном, хотілося б у майбутньому подорожувати. Я б і по Україні поїздив, у Львів хотів поїхати, але якось ніяк не зберуся… Може і попрацював би, але там теж як попадеш. Комусь добре, а у когось не дуже виходить…»

«Строкову службу проходив у нашій 95-й бригаді. Коли перед АТО прийшов до військомату, мене спитали: «Де службу проходив? О, 95 бригада, нам такі треба». Хоч я коли служив, то ми там все більше по нарядах стояли»

«В АТО ми просто свята відзначали – стіл накрили і все, і навіть відчуття свята не було. Свято – це коли з друзями, знайомим, коли весело… До речі, я свої 25 на полігоні святкував. І не вірилось, що на війну їдемо, все думалось, що це навчання… Ми на строковій відпрацьовували ситуації, готувались, і для нас тоді було все «хіхі-хаха» – ніхто ж не знав, що так буде. А потім, коли на БТР їхали, темно, мороз, холод, ще й стріляють десь. І зовсім незрозуміло, куди саме стріляють: в нас – не в нас. От тоді було страшно»

«Новий 2015 рік святкували у казармі, коли виїхали з Донецького аеропорту. Тільки під ялинку нам нічого не клали. Головне, що живі приїхали»

«Я жодного разу не був за кордоном, хотілося б у майбутньому подорожувати»

«На честь Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова потім назвали наш батальйон. Іван Іванович був там до останнього, там і лишився… Одразу після нового року у січні 2015, вже в останні дні оборони аеропорту, майже всю нашу роту відправили у відпустку. Залишились хлопці, але небагато – в наряди ходити. А потім у якусь ніч терміново підняли батальйон по тривозі й відправили в аеропорт на посилення. Виходить, що завдяки відпустці ми лишилися живі, а хлопці назавжди там…»

«Коли ми тільки заїжджали у Піски чи в аеропорт, нам кожному на телефон приходила СМС-ка з повідомленням приблизно такого змісту: «Їдь звідси. Чого ти сюди приїхав?» Не знаю, чого прагнули, мабуть, хотіли деморалізувати»

«Без підтримки там взагалі неможливо було, навіть якщо хтось один тебе підтримує – вже добре. Дехто впевнений, що якщо випили разом, то вже друзі, а там все не так. Друг – це той, хто допоможе, прикриє, витягне з-під обстрілу, якщо треба. Там цінується вірність й відданість»

«А ще дитячі листи й малюнки, ми там їх собі клеїли на стіну. Ті малюнки різні були, на них діти що завгодно малювали, хтось малював янголів. У мене, як у всіх, була своя іконка, але одного такого янголятка я поклав під бронежилет, у кишеню»

«Реакція у людей в стресових ситуаціях різна. Коли в перший день приїхали в аеропорт, нас розподілили по змінах. Ми полягали спати, поставили собі будильники. А як почали стріляти, попросинались і такі: «О, це вже не навчання»… А були й ті, кому потрібний був адреналін, активна дія, хоч дурниць вони не робили. І я не знаю, чи це добре: один такий мій знайомий після повернення місяць сидів вдома і не виходив на вулицю»

«Якось їхав на маршрутці, нас зайшло четверо, і всі УБД (прим. ред. – учасники бойових дій). Показали посвідчення, а водій говорить: «Ну, хлопці, мені ж сім’ю годувати треба. Ви б заплатили». Що казати? Затіватись не хочеться, бо то вже спокійної розмови не буде. А водії різні, іноді досить наглі. «Чого ви лізете», «а чого ти УБД», «вас таких багато» чи «у мене вже є атовець», «я тебе туди не посилав» – все що завгодно говорять. Це ображає, бо якби не ми, тут би ніхто спокійно не їздив… Я ж ні у кого нічого не прошу, просто хочеться нормального ставлення»

«Тут люди відпочивають, на дискотеки ходять. Коли приїхав з війни, теж до цього суперечливо ставився. Спочатку було незвично: спокійно, без пострілів. Я реагував на різкі звуки: їде машина, щось хлопне, а я сіпався. Казали, що хлопці навіть падали на землю, коли діти кидали петарди, бо думали, що починається обстріл… Там до обстрілів звикаєш; стрьомно, коли тиша, – значить щось буде. Це тут тиша – це добре»

«Спочатку було незвично: спокійно, без пострілів»

«Найцінніша нагорода для мене – це медаль «За Донецький аеропорт» … Я не знаю, чи колись розповідатиму про це своїм майбутнім дітям. Може хіба коли виростуть, покажу фото, скажу: «Ось, тато колись воював». А так… Навіщо розповідати?»

«Мама постійно дивилась новини, коли я був в АТО. Коли нас направляли в аеропорт, у всіх новинах говорили про обстріли та його захист. Але мамі я сказав, що їду просто на блокпост, що тижня два не буде зв’язку. Вона просила дзвонити, писати, але я сказав, що не зможу. Просто щоб її не нервувати, бо тоді всі говорили тільки про аеропорт»

«Характер у мене непростий: якщо треба посперечатись – я можу» (Сміється)

«Найцінніша нагорода для мене – це медаль «За Донецький аеропорт»

«Класно, що зараз є безкоштовні реабілітаційні центри для атовців. Це потрібно… Я особисто ніколи до психолога не звертався – почуваюся нормально. Хоч і психологи є різні: дізнаються, що ти атовець і починають робити з тебе «психа». (Сміється) Але є такі, кому треба психологи, бо нормально – нормально, а потім… Особливо, коли вип’ють, «несе». Всі різні»

«Раніше я малював, ну, як малював – змальовував: вибирав у вільний час малюнок, дивився і зображував. Кажуть, добре виходило. Мабуть, тому, що дід мій малював, навіть портрет бабусі він створив; батько теж гарно малював. І у мене виходило»

Від редакції 15 жовтня Олег Доценко святкуватиме тридцятиріччя. Ми абсолютно впевнені, що все найяскравіше у нашого героя ще попереду. А сьогодні з величезною повагою і щирою вдячністю команда Zhytomyr.Travel вітає всіх захисників й захисниць України. Ми шануємо ваш подвиг!

Текст записала Оксана Давиденко
Фото: Марта Яроцька

2+

Вас це може зацікавити