Facebook icon Instagram icon

Олег Грабар: «Я ніколи не казав, що чогось не вмію»

#Люди 11 Січень, 2019 Автор:

11+

Титули, звання, нагороди – все це у нього обов’язково буде. Поки що «той чувак, котрий співає гімн Житомира», працює продюсером на топових українських каналах і серйозно замислюється над кар’єрою професійного музиканта. Про роботу в проектах, «Маленького принца» та дитинство в «переломні» моменти Олег Грабар розповів Zhytomyr.Travel

«Мені 26, скоро 27, багато рок-музикантів вже закінчують у цьому віці, а я тільки збираюсь почати. Спробую визначити свій вік крізь призму «Маленького принца». Мені дуже сподобалась ця казка, вона вельми доросла і направлена не зовсім на дітей. Як на мене, головний її меседж у словах: «Дивні люди ці дорослі». Найважливіше – не вбивати дитину всередині. Скільки себе пам’ятаю, мріяв про музику, от і намагаюсь зберегти у собі цю дитину. Тому й хочу почати кар’єру музиканта. Не хочеться витрачати життя на те, що не подобається. Це безглуздо»

«Найважливіше – не вбивати дитину всередині»

«У мене є плюс (принаймні я вважаю, що це плюс). Всі мої музиканти мають вищу освіту – «Глієра» (прим. ред. – Київський інститут музики ім. Рейнгольда Глієра), а у мене звичайна музична школа № 1 ім. Лятошинського в Житомирі. Тобто по суті, у мене немає музичної освіти. І це здорово, бо у мене немає меж і кордонів. Коли пропонуєш на репетиції: «Давайте спробуймо ось так», – а музиканти відповідають: «Ну ні, так не можна». Вони пояснюють, чому не можна – порушуємо «музичні правила». А для мене цих правил у більшості випадків немає, і це дозволяє експериментувати»

«Нічого людину не стримує, й освіту отримати ніколи не пізно. Я прихильник того, що всі події в житті відбуваються вчасно. Якби все склалось інакше, то була б інша людина, яка зараз парилась би з іншими проблемами. Всі події, які відбулись, формували мене, і уявити себе без того, що сталося зі мною, мені важко»

«За освітою я соціальний педагог, психолог. Хоч в дитинстві була мрія піти у театральний. До «Глієра» викладачі музичної школи хотіли відправити після 9 класу, а я вирішив ще «пошаритись» у 10-11 класі, а потім йти у театральний. У мене тоді був сопрано, тоненький, я пищав років до 15. Але ломка голосу, потім ще деякі питання на кшталт фінансових, а ще Київ, який далеко – батьки переживатимуть. Так і залишився у Житомирі»

«Освіта потрібна завжди, незалежно від того, подобається тобі спеціальність чи ні. Освіта – це формування контактів, комунікабельності, це відрізок прийдешнього дорослого життя: маєш самостійно розв’язувати власні проблеми, здавати сесію, ще щось. І це формує особистість. Це важливий період. Потрібний диплом чи ні – це окреме питання, але саме перебування та навчання в університеті дуже важливі. У будь-якому випадку ти отримуєш культурний багаж, а без цього просуватись далі неможливо»

«Про універ у мене приємні спогади. В першу чергу це КВН, поїздки. Я нещодавно дивився інтерв’ю Шемякіна, це російський художник, скульптор, який викладає в університетах Франції. Він говорив про те, що у студентів зараз є доступ до будь-якої інформації, а у нього такого не було. Він згадував, як переписували якісь заборонені книжки, шукали інформацію, й люди були освічені. Зараз інформації в інтернеті дуже багато, але настільки ж багато шлаків, зайвого. Це впливає й на життя, й на творчість – складно розвиватись: величезний потік інформації, тенденцій, які стрімко змінюються. Вже навіть дивувати чимсь нестандартним – трохи «не те»

«Я для себе часто намагаюсь встановити хронологію того, що відбувалось, не шукаю якусь формулу, щоб застосувати її так само. Почав цікавитись сучасним мистецтвом, дадаїзмом, який пояснює причину війн логікою. Логічно шукати сенс того, що відбувається – чи то ресурс, фінансова вигода тощо. От внаслідок цього й виникає війна. Дадаїсти почали створювати просто жахливі речі, але в їхньому алогізмі є стільки сенсу, скільки немає у деяких творах Достоєвського, вибачте за порівняння. До речі, мені він важко йшов. (Сміється). І як дитині читати твір, у якому складне речення на півсторінки? Ти ж зміст втрачаєш. Я дуже повільно читаю, іноді примушуючи себе. Але читання – то важливо!»

«Я дуже повільно читаю, іноді примушуючи себе. Але читання – то важливо!»

«Я азартна людина, бо не вмію програвати (Сміється). Для мене азарт в тому, щоб виграти. У будь-якому випадку! Для мене важливий результат, розважливість якась… Не знаю, а може просто страх програшу: я не влізатиму у гру, якщо не впевнений, що можу виграти. Хоч одного разу все ж грав у казино. По-справжньому: стіл, круп’є… Тоді ще тільки починав працювати на «1+1», і навіть у плюс вийшов – цілих 100 гривень. О, для мене тоді дати «на чай» круп’є… Відчув себе «білою людиною» (Сміється). Але це якесь дитинство: грають дорослі, а ти якась частина тієї дорослої спільноти, бо ж дітям не можна в азартні ігри»

«Як би банально це не звучало, але кожному своє. У цьому світі все суб’єктивно, і вивести догму з усього складно. Безумовно, я відчував тиск стереотипів. Більшість моїх комплексів – з дитинства. Мене називали «професором», бо рано почав читати, знав алфавіт, віршики якісь розповідав, хапав на льоту. Мене батьки називали професором. А потім перехідний вік, і якась важкість того, що начебто не виправдав очікувань. З таких часточок формувались комплекси. Я закомплексована людина, але борюсь з цим» (Посміхається)

«Я собі знав, що своє буду робити. Так і сталося: по закінченні третього курсу познайомився з хлопцями з телебачення і з маленьким наплічником та тисячею гривень у кишені поїхав у Київ»

«Ми з мамою відпрацювали схему. Вона цікавиться, чи я поїв, і закриває для себе безліч питань: якщо я поїв, значить є робота; є робота – є гроші; є гроші – можу винаймати житло. Спочатку мене це страшенно сердило. Я думав: «Невже немає нічого важливішого? У мене якісь фундаментальні думки, а мене питають, чи я поїв»! А насправді це дуже класне питання, яке відкидає багато інших безглуздих питань»

«Чи варто слухатись батьків? Слухатись… У будь-якому випадку, як мені здається, батьки ніколи не порадять поганого. От у мене з батьком була дуже правильна політика. Річ у тім, що він мені ніколи нічого не забороняв. Ми з ним розмовляли і разом доходили якогось висновку. Не було такого – «це робити не можна». Він свою точку зору висловлював у формі «я б цього не робив от тому, тому й тому». Якщо я міг навести контраргумент, кінець кінцем він дозволяв мені припуститись цієї помилки. А коли я помилявся, він був поруч і підтримував. Я на своїх помилках міг вчитись, розумів, що батько мав рацію, й наступного разу прислухався до його слів. Ми поступово будували стосунки, які працювали дуже здорово»

«У деяких людей мого покоління все одно лишилось оте старе розуміння «машина, квартира, здобуток» – те, чим можна похизуватись на зустрічах випускників. Так, це важливо, безперечно! Для мене також важливе те місце, куди я прихожу і можу розслабитись, відчути себе «як вдома», як і будь-яка інша людина. Але…»

«У середовищі телевізійників киян мало. Кияни більш розслаблені у плані роботи, заробітків. У нас є відмінна мотивація: треба заробляти, щоб оплатити собі квартиру: зупинишся – все, не буде, де жити. Така міні-мотивація. Тому є міні-діаспора, й житомиряни витягують одне одного, принаймні намагаються. Ну, звичайно, не з такою вже силою, як хотілося б, але намагаються»

«Телебачення для мене теж було загадковим світом»

«Телебачення для мене теж було загадковим світом. (Сміється). Це бренд, наче щось таке, про що чуєш. Чи тяжка робота? Не знаю, є ж роботи значно тяжчі. Щодо статусності… Я ані статусним, ані успішним себе не вважаю, мені ще потрібно багато чого зробити»

«У багатьох різних проектах я брав участь : «Від пацанки до панянки», потім «Вар’яти», «Половинки», «Міняю жінку» – закордонні відрядження та багато ще інших, а зараз співпрацюю з Дмитром Комаровим. Взагалі робота продюсера – це така собі «рідина», ніякої конкретики. Тобто це така людина, яка робить все: від планування проекту до контролю за реалізацією, фінальної крапки, монтажу та виходу в ефір. Це ланка між режисерсько-редакторською групою та технічною, оператором й освітлювачами, всіма, хто з технікою пов’язаний. З Дмитром Комаровим я вперше в ролі продюсера, до цього був лінійним продюсером. Власне, з отриманими навичками можна стати успішним у будь-якій сфері, яка навіть ніякого відношення до творчості не має. Продюсер на телебаченні може обіймати керівну посаду у будь-якій іншій царині, бо це планування, контроль. Але людина в першу чергу має цим горіти»

«В мене так з дитинства пішло: я ніколи не казав, що чогось не вмію. Колись сестра мене на дачі спитала: «Ти ж вмієш плавати?». І я відповів, що вмію, хоч це було неправдою. Я поплив, тобто тоді ж і навчився»

«Є знакова історія. Мене в дитинстві записали на гімнастику, а потім мамі на роботі дали путівку у санаторій в Одесу. Ми поїхали. Це був кінець літа, й у вересні я мав йти на гімнастику. І там, в Одесі, я ламаю руку: падаю якось так дивно, з півметрової висоти, але все – перелом. А тоді була хітовою пісня «Ветер с моря дул», яку я весь час співав. З нами була ще одна мама з дитиною, вчителька з музичної школи, ми, звісно, потоваришували. І вона казала мамі: «Віддайте його у музичну школу». Мама ж тоді відповідала: «Та ні, ми його вже на гімнастику записали». А тут моя зламана рука, й звичайно, ні на яку гімнастику я не попав, а пішов у музичну школу. От такий був перелом»

«Я весь час рвусь до музики, набридло чекати страшенно, а мене наче щось відштовхує, наче ще не час: «Дочекайся, чувак, не зараз». Неначе я маю ще дочекатись чогось, упіймати якусь думку. І я вірю в інформаційне поле: все недарма. От була історія, коли моя близька подруга запропонувала мені зробити проект. Ну, я подумав, що це так, балачки, вона перегорить. А вона мене почала смикати: «Давай-давай». А у мене якраз був період, коли я хотів себе максимально закидати роботою. І я почав працювати: за день написав проект під робочою назвою «Робота – не work», почав сам все робити, що, до речі, також дуже неправильно. Я й сценаристом був, й режисером. Отримав тоді гарний урок, бо кожний має займатись своєю справою, але не про те. Ми поїхали в Грузію, почали знімати «пілот». Сценарій був прописаний під професії, притаманні для цієї країни: двоє ведучих мали виконувати роботу, і хто заробить більше коштів – гуляє, хто менше – виконує найбруднішу роботу. Ми знімаємо, я йду продюсером в інший проект, а монтаж затягується. І от коли я вже запропонував генпродюсеру цей пілотний варіант, він передивився і каже: «Олег, дуже круто, але такий самий проект вийде на ICTV й на «Новому каналі» майже одночасно. Це проекти «Заробітчани» й «Особливості національної роботи», а раніше взагалі такого плану проектів не було! Тобто, якщо мені таке спало на думку, значить, напевно, це міг впіймати ще хтось. Тому коли прийшла якась ідея, треба одразу максимально швидко її реалізовувати. Одразу робити, не тягти»

«Самотність – така штука, що пригнічує й зв’язує руки по швах»

«Тема сім’ї, сімейних стосунків дуже важлива. Вона у нас в генетичному коді прошита. Від цього нікуди не дітись. Самотність – така штука, що пригнічує й зв’язує руки по швах»

«Я не люблю пустих розмов: коли немає про що говорити, краще мовчати. Я за свідомі речі, а в творчості особливо. Є легенда яскрава про Пікассо, наче він перед смертю написав записку. В ній було щось на кшталт: «Всі мої фанати – ідіоти». Начебто він свідомо виписував дурні речі, у яких інші бачили щось геніальне. У Піросмані зовсім інша історія: все, що він робив – несвідомо. Він нічого не знав про виникнення течії під назвою «примітивізм», просто по-іншому не вмів малювати. І тому його спочатку визнали у Франції, а в Грузії тільки через рік, коли його прізвище вже було в тренді. Мені здається, причина в тому, що він писав несвідомо. Це, знаєте, як в театрі десь зверху на кулісі висить ганчірка. Хтось питає: «Може знімемо?», а йому відповідають: «Ні, нехай глядач думає, що вона щось символізує». От глядачі сидять і думають: «Раз ганчірка там, значить це щось означає. Ми ж розуміємось на таких речах»

«Мій улюблений проект? Це все, що вдалося зробити, це наша група «Ню Тон». Нам Діма Краб обкладинку для диска малював: сидить людина, а замість голови у нього яблуко. Це означало, що думки не падають зверху на голову, а в голові народжуються»

«Ми шукаємо якісь фундаментальні речі, а все починається з дрібниць – з посмішки, з доброго слова!»

«Завжди є той, хто тобі допомагає – один в полі не воїн. Тільки допомога має бути ненав’язливою. Вміння допомагати, як на мене, – це дар, талант: ти або вмієш це робити, або ні. Є люди, які намагаються всім допомогти, а воно виходить ще гірше. Інша справа, коли людина розуміє, що казати, може навіть щось типу: «Агов, чувак! Ти чого розслабився? Ану, вперед!». В іншому випадку треба ніжно, порадою якоюсь, а може й навіть просто посміхнутись. Може людина саме ту посмішку й чекала! Взагалі-то круто посміхатись перехожим. Декілька разів практикував – у самого з’являється настрій. Може людині було дуже погано, а ти тут такий посміхнувся – й наче все не так вже й погано! Це ж класно, коли твоя посмішка прикрасить чиєсь життя. Ми шукаємо якісь фундаментальні речі, а все починається з дрібниць – з посмішки, з доброго слова!»

Текст записала Оксана Давиденко
Фото: Марта Яроцька

 

 

 

 

 

11+

Вас це може зацікавити