Facebook icon Instagram icon

Олег Заєць: «Бандура – це сила українського народу, доки живе українська пісня – існує Україна…»

#Люди 24 Травень, 2020 Автор:

1+

Тужливий голос бандури не залишає байдужими пішоходів у київських підземних переходах поблизу метро. Натхненний юнак із чуприною і в незмінній вишиванці вкладає у виконання всю свою душу. Ти мимоволі спиняєшся і слухаєш. У твоїй уяві зринають розповіді про мандрівних кобзарів, які єднали Україну та підіймали козацький дух, фільм «Поводир» із сумною історією про знищення українського кобзарства і, звісно, Шевченко… Познайомившись із сучасним кобзарем, дивуєшся, бо родом він із Бердичева. Олег Макарчук, який обрав собі псевдонім Заєць, мандрує Україною, несучи людям сакральні знання про українську пісню, про бандуру, про життєві цінності

«Я народився і виріс у Бердичеві, закінчив Бердичівський педагогічний коледж по класу баян та фортепіано, потім навчався в НПУ Драгоманова. Проте відчув, що цього замало і вступив на музичні курси до Будинку художніх колективів України, а саме у вокально-хорову студію при національному хорі імені Григорія Верьовки, де вивчав вокал, хоровий спів і фортепіано. У гуртожитку познайомився із хлопцем, Антоном Жикуліним, який займався в студії при капелі бандуристів. Одного разу він запропонував мені послухати деякі записи бандури і поставив пісню «Ой, у полі вітер віє» у виконанні заслужених артистів України бандуристів Тараса Лазуркевича та Олега Созанського. З того моменту, пам’ятаю, бандура назавжди полонила моє серце. Тому вступив і закінчив у 2017 році Студію з підготовки акторських кадрів при Національній капелі бандуристів України імені Г. І Майбороди за спеціальністю «Бандура, сольний спів»

«Ці знання так надихнули мене, що я вирішив спробувати відродити мандрівне кобзарство в Україні»

«Слухаючи курс історії кобзарського мистецтва, яку натхненно викладав Ярослав Чорногуз, багато дізнався про життя та долю українських мандрівних співців. Особливо вразило те, як ставилася радянська влада до українських кобзарів, як знищувала, забороняла та прагнула применшити роль української пісні, адже кобзарів по суті було знівельовано до блазнів, які розважають жартівливими піснями трудовий народ. Насправді й за часів радянщини кобзарі продовжували свою велику справу: прагнули відродити національний дух, співаючи пісень про вільну Україну, висміюючи владу совєтів та розповідаючи правду. Ці знання так надихнули мене, що я вирішив спробувати відродити мандрівне кобзарство в Україні. Відтоді я мандрую з бандурою, граючи та співаючи для людей»

«Поки що географія моїх виступів невелика, адже подорожую я з 2016 року. Побував у Запоріжжі, на Острові Хортиця – святині козацтва, Умані, Житомирі, Одесі, бував на Арабатській стрілці. Пам’ятаю, на Арабатську стрілку потрапив завдяки товаришу, Засульському Олександру, у родині якого певний час жив, саме його батько Андрій надихнув мене грати людям на сопілці. Це був один із найпам’ятніших моїх виступів. Зараз, звісно, найчастіше співаю в Києві. Моє улюблене місце – Андріївський узвіз, біля пам’ятника Булгакову»

«Можливо, колись я приєднаюся до капели бандуристів, а поки – відшліфовую майстерність та самовдосконалююся, граючи людям»

«Маю мрію об’їздити всі великі міста України та світу і заграти біля пам’ятників Тарасові Шевченку»

«Маю мрію об’їздити всі великі міста України та світу і заграти біля пам’ятників Тарасові Шевченку. Відчуваю особливу шану до цього народного генія. Власне, мій перший виступ на вулиці відбувся напередодні дня народження Кобзаря в Києві. Пам’ятаю, тоді я дуже сильно захворів на запалення легень і всі зібрані гроші потратив на лікування, але водночас усвідомив, що бандура – це моя місія»

«Бандура – це сила українського народу, доки живе українська пісня – існує Україна. Моя бандура – це моя душа. Вона виховала в мені терпіння, мудрість, терпимість та впевненість у собі. Понад усе хочу, щоб українці пам’ятали про кобзарів, знали та захоплювалися бандурою, прагнули вчити свою історію»

«Граю по три-чотири години поспіль. Потім важко розігнути спину, але під час виконання цього не відчуваєш, бо захоплюєшся грою, емоційно наснажуєшся. Коли я розумію, що підіймаю людям настрій, самому стає легко й весело. Я переконаний, що жива музика – це приємні спогади, позитивні думки та насолода!..»

«людям до вподоби, наприклад, хіти 80-х років. І я їх граю, пропагуючи бандуру як сучасний інструмент»

«У репертуарі переважно козацькі та повстанські пісні, пісні на вірші Шевченка і, звичайно, сучасна музика. Моя улюблена пісня – «Хай живе вільна Україна». А людям до вподоби, наприклад, хіти 80-х років. І я їх граю, пропагуючи бандуру як сучасний інструмент. Хоча часто підходять і просять заграти щось українське – тоді мене вже неможливо зупинити»

«Мої найвдячніші слухачі – це діти. Вони зупиняються, підводять своїх батьків, зацікавлено слухають, розпитують. Одного разу, коли я грав на станції метро «Університет», до мене підійшла жінка, запропонувала взяти участь у фотовиставці, яку організовує її чоловік Павлюк Андрій. Їй сподобався мій образ, адже я грав у вишиванці й на той час уже мав чуприну (оселедця). Так мені довелося побувати фотомоделлю»

«Мої найвдячніші слухачі – це діти. Вони зупиняються, підводять своїх батьків, зацікавлено слухають»

«Поруч із собою бачу дівчину, яка буде сприймати й розуміти мій спосіб життя, яка буде поряд. Можливо, це мрія, але я в неї вірю. На жаль, поки що такої дівчини не зустрічав. Але вона десь живе…»

Текст записала Людмила Кицак
Фото: Людмила Кицак, Андрій Павлюк

1+

Вас це може зацікавити