Facebook icon Instagram icon

Олександр Швецов: «Я буду щасливий, якщо це принесе користь хоча б двом-трьом людям»

#Люди 23 Березень, 2019 Автор:

6+

Його усмішка наповнена світлом, а позитив, який він випромінює, заряджає все живе довкола. Коли його слухаєш — хочеться аплодувати. І це не про Олега Вінника, а про житомирянина Олександра Швецова, який, втративши ногу під час бойових дій, загорівся бажанням допомагати, надихати, змінювати життя тих, хто потрапив у біду й потребує уваги та піклування. У своєму інтерв’ю Олександр Швецов розповів Zhytomyr.Travel про життя, яке розділилося на дві частини: до та після війни, про любов до подорожей та життєствердні ініціативи, які повертають людям радість життя

«До війни я працював торговим агентом у одній із торгівельних компаній Житомира. Нічого іншого не шукав, бо мені ця робота приносила задоволення й гроші, які на той час задовольняли мої потреби»

«У мене була «малосімейка» на Польовій. Вона мене не влаштовувала, тому вирішив її продати й зробити прибудову біля будинку матері. Приписне мені потрібно було взяти у військкоматі. І от я прийшов у військкомат, де військовий комісар сказав мені про те, що на даний момент люди з такою військовою спеціальністю, як у мене (від авт. – командир розвідвідділення), потрібні на Сході країни. Якщо чесно, я не розумів, що там така серйозна війна. У військкоматі стояли хлопці, й комісар питав у них: «Йдеш?». Вони казали: «Йду». І коли дійшла черга до мене, я не міг сказати «ні». Таким чином я опинився у складі 30-ої окремої механізованої бригади. Нас відправили на військовий полігон під Миколаєвом, де ми вчилися стріляти з усіх видів зброї, з гусеничної техніки, метати бойові гранати. Спецназ із нас готували (Сміється). Доволі пристойно нас навчали»

«Щирість та доброту до війни я вважав слабкістю, після війни вважаю це силою»

«На початку травня 2014 року я опинився у зоні АТО і пробув там близько трьох місяців. У липні отримав важке поранення — у харківському шпиталі мені ампутували ногу. Після харківського мене й багатьох інших хлопців відправили до київського шпиталю, де до нас з усіх куточків України з’їжджалися люди: хто словом підтримував, хто олів’є привозив, хто — смажену картоплю, і тим самим витягували нас із депресняка, у якому ми на той час знаходилися»

«Найбільш переломний момент — коли опиняєшся за стінами шпиталю»

«Найбільш переломний момент — коли опиняєшся за стінами шпиталю. Коли знаходишся на його периметрі, усі тебе леліють, годують з ложечки, втішають: «Саня, у тебе все вийде». Вийшовши за стіни шпиталю, розумієш, що життя не таке, як тобі змальовують»

«Почалися безкінечні відвідини товаришів по службі, побратимів, друзів. З кожним потрібно було випити по 100 г, а якщо не випив — образив друга: «Вчора ти з Валіком пив, а сьогодні зі мною не п’єш». Я зрозумів, що потрібно якось від того відсторонитися й обрати для себе напрямок, у якому потрібно рухатися. І згадав, що люблю подорожувати»

«Після АТО у мене постійно боліла голова. Я здавав у приватних клініках аналізи, які виявлялись поганими. А потім погодився взяти участь у фотопроекті, куратором якого була Соломія Вітвицька. Ми хотіли показати хлопцям, які пройшли через ампутацію, що з цим можна жити. Ініціатори проекту «пробили» мені поїздку з паломниками до Люрду. Пам’ятаю, що напередодні поїздки здав аналізи, й на пошту мені прийшли погані результати. Автобус нас забирав у Львові, до Львова треба було самим добиратися. Я на власній машині виїхав з Житомира. Під’їжджаючи до Іванівки, перевірив пошту і зрозумів, що аналізи зашкалюють. Я повернувся, щоб порадитися з лікарем. Він мені сказав, що я маю пройти обстеження. Телефоную Соломії Вітвицькій і кажу, що я не зможу поїхати, а вона переконує їхати. І я їду… Купаюсь у святих купальнях, молюся, прошу здоров’я для себе, для близьких, за побратимів. Повертаюся звідти і сниться мені сон, що чоловік у чорному кличе мене до себе, я до нього нагинаюсь, а він біля моєї голови щось крутить, крутить. Я прокинувся, і з того моменту голова боліти перестала. Після цього у мене виникла думка відвезти туди пацанів, щоб вони побачили те, що я побачив, і попросили для себе те, що я попросив. Я дякую Богу за те, що він є у моєму житті»

«Я «залазив» в Інтернет, знаходив квитки на сайті компанії «Ryanair». У яку країну знаходив дешеві квитки — туди й летів. Я побачив Італію, Францію та багато інших країн. Коли зустрічався зі своїми побратимами, розповідав їм про свої подорожі. Але я бачив, що у декого із них навіть не має нормального мобільного телефону, — і це мене гнітило. У мене народилася мрія: показати їм те, що побачив я, щоб вони доторкнулися до того, до чого я доторкнувся, щоб вони відчули те, що відчув я»

«Я написав пост у Фейсбуці про те, що маю «бусика» на 20 пасажирів та мрію показати своїм побратимам Францію. Мені потрібно було, щоб хтось оплатив паливо й готелі, у яких ми будемо жити. За кілька годин пост набрав тисячі репостів. Згодом до мене зателефонував киянин, який зголосився взяти на себе наші витрати. Таким чином, мої побратими побачили Європу. Частину коштів нам надала влада міста. Там знали, що я організовую цю поїздку, і щоб ми не тіснилися у «Спринтері», забезпечили нас комфортабельним автобусом. У цьому турі 19 військовослужбовців, які отримали поранення у зоні АТО, побачили Краків, Прагу, Люрд, Нюрнберг, Париж. У Нюрнберзі нас зустрічала українська діаспора. Люрд — місце, куди з’їжджаються військові помолитися за мир в усьому світі. Там є купальні зі святою водою, занурившись у які, багато людей одужує. Я відчув на собі їхній цілющий вплив. Ми ходили у гори Піренеї, купалися в Генуї у Середземному морі, плавали у Венеції на гондолах, відвідали Будапешт. Після цієї мандрівки подорожі стали моїм «наркотиком»

«Я захотів показати хлопцям літо серед зими. Знову написав пост. Він не став таким популярним, як попередній, але я «трамбував» своїх знайомих — шукав можливості. У житті нічого випадкового не буває. Якось брав участь у турнірі, організованому у м. Покров для хлопців на протезах, і там познайомився із мером цього міста. Коли він побачив, що збір коштів на поїздку до Єгипту мені важко дається, то вирішив «доточити». Таким чином, 20 пацанів провели тиждень в найкращій бухті Єгипту, у Наама-Бей»

«У мене є нові ідеї-фікс, які, дасть Бог, стануть реальністю»

«У мене є нові ідеї-фікс, які, дасть Бог, стануть реальністю. Через два тижні везу у «Діснейленд» 20 діток полеглих побратимів разом з їхніми мамами, у травні супроводжуватиму автобус ветеранів до Люрду, у липні з 20 побратимами їдемо у Боснію через Хорватію до святого місця — Меджугор’я»

«У мене є електронка busofheroes@ukr.net, є своя організація в Житомирі — «Брату Брат», відповідна сторінка в мережі, де я публікую інформацію для тих, хто хоче поїхати в подорож. Побратими надсилають мені свої історії. Їдуть ті, хто потребує цього: найбільшу вагу має ступінь поранення і той факт, чи була людина за кордоном, чи ні. Ненавиджу, коли мені хтось зі знайомих каже: «Візьми того, візьми того»

«Я вірю в Бога та вважаю, що це він мені допомагає в усьому. Деякі речі у цьому житті відбуваються через нас. Ми допомагаємо тим, хто потребує і просить у Бога про допомогу. Так і до нас приходить допомога. Це просто віддача, ланцюжок: якщо ти людям щось даєш — воно повертається… Сансара» (Сміється)

«Хочу підняти життєвий дух своїх братанів, яким вдруге доводиться вчитися ходити. Я теж ще поганенько ходжу… Вирішив організувати спільні прогулянки в гідропарку, які дозволять витягнути їх з дому. Це ж прикольно — поговорити один з одним, вирішити якісь проблеми. Я буду щасливий, якщо це принесе користь хоча б двом-трьом людям»

«Життя розділилося на дві частини… Я переоцінив його повністю. До війни у мене були проблеми типу, які кросівки взути чи відсутність пуховика. Зараз розумію, що це взагалі не проблема: байдуже, у чому ти ходиш. Найголовніше — люди, які довкола тебе, твоє здоров’я»

«Мені на життя вистачає… Я не думаю про завтрашній день. Знаєте, птахи ж не думають, що на них чекає завтра — вони живуть сьогоднішнім днем. Мені здається, що ми усі маємо жити саме так»

«Можливо, наше місто трошки сіреньке, але воно перетворюється»

«Люблю Житомир. Можливо, наше місто трошки сіреньке, але воно перетворюється. У нас живуть хороші люди. Мені завжди хочеться їхати в подорож, але через два-три дні я вже прагну повертатися. Коли ідеш містом ввечері або рано-вранці — кайфуєш від того, що ти знаєш тут кожну вуличку. Ти тут — ас, це твоє рідне місто. Житомир — як рідний двір, як рідна школа»

Текст записала Сніжана Герасимчук
Фото: Марта Яроцька

 

 

6+

Вас це може зацікавити