Facebook icon Instagram icon

Олександра Бузько: «Іноді в архіві трапляються дивовижні знахідки»

#Люди 8 Квітень, 2020 Автор:

5+

Люди здавна мріяли мандрувати в майбутнє чи минуле. І хоч романи-фентезі про «машину часу» багато хто вважає казками, віднайти реальну можливість зазирнути в минуле можна. Згадайте про архів – місце, де зберігається наша історія. Ті, хто ніколи там не був, можуть думати, що там нудно, але це не так. В окремих теках, з яких формуються фонди, зберігаються людські життя та історичні епохи, і уявити собі живу картинку минулого, прочитати історію, споглядаючи на папери, вміють не всі. Зустріч з Олександрою Бузько, завідувачкою Наукового архіву Інституту археології НАН України, молодшою науковою співробітницею Інституту археології НАН України, авторкою близько двадцяти наукових публікацій, дає можливість подивитись на архів іншими очима

«Архів – це історії. Багато історій, які глибоко заховані. На поверхні – картонні теки, пил. А коли занурюєшся у документ, у плетиво нерозбірливого почерку, пробираєшся крізь нього, починаєш його розуміти все краще і краще, гачки перетворюються на літери – тоді тобі відкриваються історії, які, може, нікому, крім тебе, і тих людей, про яких читаєш, невідомі. І це заворожує»

«Архів – це історії. Багато історій, які глибоко заховані»

«Чесно зізнаюсь: історію в школі не любила. Я сумлінно читала підручник, але ніколи не могла запам’ятати всі ці дати, етапи воєнних операцій, як це вимагала шкільна програма. Думаю, це проблема не стільки моєї поганої пам’яті, скільки наших шкільних підручників історії. Не знаю, може зараз підручники дещо змінились, але в 90-і роки це була типова політична подієва історія, викладена сухо і однобоко, зовсім неадаптовано для школярів, написана без наміру і без вміння зацікавити. Пізніше, вже в університеті, я дізналась про такий сучасний спосіб історієписання як мікроісторія – і мені видалось це таким приємним місцем втечі від подієвої історії, історії воєн, туди, де ти можеш неспішно досліджувати якийсь локальний сюжет, наприклад життя однієї людини на тлі великих історичних подій. Ще зі шкільних років мене загалом більше цікавила історія літератури та історія філософії – подобалось читати біографії письменників та філософів, їхні мемуари, листування – малювати в уяві їхні психологічні портрети. Цікавили непрості особистості, про яких не можна чітко сказати: ось це герой, або це хороша людина, сумлінний громадянин. Цікавили особистості зі складними характерами. Пам’ятаю розповіді нашого університетського викладача про Руссо – сентиментального романтика доби Просвітництва, який п’ятьох власних дітей здав у дитячий будинок. Або свою першу курсову я писала про Ріхарда Вагнера – всесвітньо відомого німецького композитора і страшенного антисеміта водночас»

«Власне так сталось, що зацікавлення біографіями видатних особистостей зобразилось згодом і в темі мого дисертаційного дослідження – я працюю в архіві з фондом української археологині Марії Іванівни Вязьмітіної і пишу її наукову біографію. Це київська вчена, яка увійшла в історію української науки як дослідниця сарматів і пізніх скіфів на українських землях, але починала свою археологічну кар’єру в Центральній Азії, працюючи у двох великих комплексних експедиціях узбецького археолога Михайла Массона – Термезькій і Південнотуркменістанській. Там вона розкопувала греко-буддійський храм часів імперії кушанів і парфянське городище Нова Ніса. Якщо для російських археологів було звично їздити з метрополії з експедиціями до «братських» радянських республік, натомість з України мало хто брав участь у таких проєктах. Тому цей сюжет життя Марії Вязьмітіної доволі цікавий. Взагалі вона прожила довге насичене життя, товаришуючи в юності як з українськими футуристами, так і з російськими символістами (була частою гостею в Домі Поета Максиміліана Волошина в Коктебелі). Її життя почалось в Російській імперії, більша його частина пройшла в СРСР та завершилось вже у незалежній Україні (роки життя: 1896 – 1994). Тобто її біографію можна розглядати на тлі майже сторічної історії трьох держав – і такий шлях дослідження – локального на тлі загального – дуже мені імпонує»

«я працюю в архіві з фондом української археологині Марії Іванівни Вязьмітіної і пишу її наукову біографію»

«Мої роки навчання у школі – 90-і і початок нульових – тоді якраз уже відбувся перегляд погляду на українську історію. Крім того, я навчалась в київській гімназії, де був явний «крен» у бік українізації… На уроках української літератури ми почали вивчати літераторів «розстріляного відродження», дізнавались про цю страшну добу і на уроках української історії»

«Вже в університетські роки у нас в Могилянці був такий курс – «Культура радянської доби». Не знаю чи читають його зараз. Я застала якраз перший пробний курс, який розробили два чудові наші викладачі – Михайло Анатолійович Собуцький і Борис Миколайович Чумаченко. На той час ми вже прослухали їхні курси про Стародавню Грецію та Рим, про Середньовіччя. А потім відбувся цей. Мабуть, це була така спроба виокремити в тій епосі суттєве – як страшне, так і суто людське. Звісно, це був курс не про соцреалізм, а про певні явища, які випадали із офіційної схеми, із бачення культури партійною номенклатурою»

«В юності я дуже любила філософа Фрідріха Ніцше, це було таке юнацьке максималістичне захоплення. Прочитала в старших класах книжку Даніеля Галеві «Життя Фрідріха Ніцше» – і якось так живо уявила собі все його життя і страждання, в кінці книги дуже плакала. Але Ніцше далеко, німецьку я знаю досить погано, та і в світі якось вистачає його біографів без мене. Натомість у 2013 році я прийшла працювати в архів – і тут для мене відкрились постаті української культури і науки, і вони мене вперше тут по-справжньому зацікавили. А особливо моя Марія Іванівна Вязьмітіна. Я кажу «моя» – бо розбираючи її фонд, я читаю листи до неї, чернетки її листів, її блокнотні записи, щоденники. Завдяки усім цим документам її постать буквально оживає в моїй уяві. До речі, видавництво «Видавництво» випустило нещодавно дві чудові книжки для дітей «Це зробила вона» і «Це теж зробила вона» з біографіями відомих, а також незаслужено забутих українських жінок – науковиць, художниць, літераторок – легко написані і чудово проілюстровані. Серед них є і історія Марії Вязьмітіної, яку виклала Ольга Пацеля, а ілюстрацію – прекрасний пластиліновий портрет – зробила художниця Ольга Протасова»

Фото з книги «Це теж зробила вона»

«Крім фонду Марії Вязьмітної, який зараз мені найближчий, із найстаріших фондів в архіві можна назвати фонд Музею старожитностей Київського університету Святого Володимира, фонд ВУАК (Всеукраїнський археологічний комітет – установа-попередниця Інституту археології), особові фонди археологів Федора Вовка, Вікентія Хвойки, Сергія Гамченка, Петра Курінного, Данила Щербаківського, Теодосія Мовчанівського, Олександра Федоровського, Сильвестра Магури, Кирила Коршака. Багато з цих археологів мали трагічну долю – були репресовані і не пережили 1930-і роки»

«Наприкінці XIX – на початку ХХ століття історія археології була представлена переважно чоловічими іменами, адже жінки тоді тільки здобували право отримувати вищу освіту. Однак з 1870-х років в Російській імперії починають відкриватись Вищі жіночі курси – в Москві, Санкт-Петербурзі, Казані і з 1878 року – в Києві. Жінки з’являються і в археології… У нас є рукописи графині Прасков’ї Уварової, зокрема її листи до археологів Вікентія Хвойки та Сергія Гамченка. Є листи Валерії Козловської до Вікентія Хвойки та Петра Курінного. Є листи і наукові праці Ірини Фабриціус, Євгенії Покровської, Євгенії Махно, Олени Лагодовської, Варвари Іллінської, Галини Мезенцевої. Певна кількість фондів, на жаль, ще не описана – фонди Риви Ветштейн, Олімпіади Шапошнікової, Тамари Мовші, Ганни Некрасової, Валентини Крапівіної, Ніни Лейпунської, Софії Березанської, Олени Паршиної. Більшість цих імен, мабуть, не відомі широкій громадськості, проте ці жінки зробили значний внесок у науку і їхні імена вписані в історію археології. Тож хоч археологія і вважається стереотипно більше чоловічою професією, однак ми бачимо, що в ній працювали і працюють багато талановитих жінок. Найбільше жінок, мабуть, було в Інституті археології у період після Другої світової війни»

«Дружнє і робоче листування, службові телеграми – все це проливає світло на ті події, які не описані в офіційних автобіографіях вчених»
Фото зліва: документи з архівного фонду. Фото справа: лист графині Прасков’ї Уварової

«Про архів існують стереотипні твердження. Наприклад, що документи рясно притрушені пилом, а працюють в архіві дивні бундючні люди, законсервовані у часі і притрушені тим самим архівним пилом. На жаль, пилу у нас таки вистачає – від цього може бути навіть алергія. А от люди у нас працюють дуже привітні, хоча їх і катастрофічно мало. Це наразі дві співробітниці: Галина Олександрівна Станиціна, яка очолювала архів у 1990-і і 2000-ні роки, і Даша Романенко, яка щойно закінчила історичний факультет Університету Шевченка. Галина Олександрівна добре знає архів, має великий досвід і багато публікацій на базі архівних матеріалів, описує особові фонди археологів, а Даша дуже сумлінна, швидко вчиться і оперативно описує нові археологічні звіти про розкопки в Україні, яких щороку надходить дуже велика кількість. Також ми обслуговуємо велику кількість читачів – науковців, які приходять в архів працювати з документами»

«Багато інформації ми можемо почерпнути з листів. Дружнє і робоче листування, службові телеграми – все це проливає світло на ті події, які не описані в офіційних автобіографіях вчених, в їхніх некрологах. Зараз ми маємо електронне листування – і ще невідомо як воно буде архівуватись. Це такі виклики цифрової епохи, які уже стоять перед нами»

«Іноді в архіві трапляються дивовижні знахідки. Нещодавно я переглядала величезний масив листів мистецтвознавиці і етнографки Євгенії Спаської до Марії Вязьмітіної. Вони дружили в Києві і разом навчались, а потім, у 1934 році, Спаську без особливих пояснень радянська влада вислала в Казахстан. Там вона залишилась на все життя і до Києва вже не повернулась, однак, продовжувала писати листи в Київ своїм подругам юності. І от серед листів мені попався такий конверт, з якого щось трохи випирало. Я відкрила – а там шматочок граніту, з якого, як написано було в листі, зробили плиту на могилі Євгенії Спаській у 1981 році. Це її син надіслав Марії Вязьмітіній з далекого Казахстану після смерті матері»

Подруги Марія Вязьмітіна (зліва) та Євгенія Спаська (справа)

«Спадає на думку шикарна знахідка нашого колишнього співробітника Ігоря Цеунова. Це донос 1870-х років на археолога, етнографа і антрополога Федора Вовка, підписаний фондоутворювачем як «Показания Киевского предателя Веледницкого». Як свідчить документ, у цю епоху нігілізму і вільнодумства, на «радикальній квартирі» у Вовка збиралась прогресивна молодь і читала Маркса, Фіхте, Фейєрбаха. Серед учасників гуртка були відомі особи: Микола Лисенко, Павло Чубинський, Михайло Старицький, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов. На зустрічах вони обговорювали проєкт українофільської партії, сварили російський монархічний лад і нібито розбещували молодь ідеями нігілізму, запереченням віри, сім’ї та вітчизни. Не знаю чи можна вірити донощику, але, за його свідченням, Федір Вовк перехрещував свого сина в нігілізм, обливаючи пивом під спів пісень. На жаль, таких «живих» історій про тогочасну українську інтелігенцію ми знаємо небагато. Принаймні зі шкільної програми я такого не пригадую»

«Ще одна випадкова і надзвичайно цікава знахідка останнього року – невідомий досі рукопис роману В. Домонтовича (літературний псевдонім археолога, етнографа і філософа Віктора Петрова). Літературознавець і письменник В’ячеслав Левицький прийшов до нас в архів ознайомитись із пропагандистською повістю В. Петрова «Щорс», яка збереглась у фонді разом із суто археологічними працями вченого – і на зворотніх аркушах рукопису цієї повісті знайшов чернетки роману «Дівчина з ведмедиком»

«Якби не архів, мабуть, я працювала би на іншій роботі, яка приносить більше грошей. Але архів я люблю, виходить, більше, ніж гроші, якщо продовжую тут працювати. (Сміється). Цілком можливо, що пов’язала би своє життя з кіно: готувалась вступати до Університету імені Карпенка-Карого на режисуру, але пройшла конкурс в «Могилянку» (прим. ред. – Національний університет «Києво-Могилянська академія») на спеціальність «Культурологія», тож подумала, що це непогана базова освіта. Вже на старших курсах мене потягнуло від дещо абстрактної культурології до археології, де можна в руках потримати артефакти – об’єкти твого вивчення – і я закінчила магістерську програму з археології. Про режисуру відтоді вже не думала – мене зацікавила історія науки»

«Якби не архів, мабуть, я працювала би на іншій роботі, яка приносить більше грошей. Але архів я люблю, виходить, більше»

«Професійних «забобонів» у мене немає. З віком приходить усвідомлення певних правил і професійної етики. Як людина нерелігійна і до певної міри цинічна, раніше я ставилась дещо легковажно до кісток людей із давніх поховань. Але прислухавшись до антропологів, які мають справу з людськими скелетами – вивчають за ними травми, хвороби, дієти, спосіб життя людей у давнину, зараз я розумію, що до цих людських решток треба ставитись з великою делікатністю. Під час археологічних розкопок ми порушуємо поховання – і мусимо поводитись із похованими шанобливо і з відповідним тактом»

«На розкопках я буваю, але, на жаль, не так часто, як хотілось би. Архівна робота поглинає дуже багато часу. Наразі я працюю більше з папером, ніж із землею, оскільки об’єкт мого поточного дослідження – не археологічні артефакти, а постать дослідниці – Марії Вязьмітіної. Однак для того, щоб краще розуміти те, чим вона займалась – матеріальну культуру пізніх скіфів, мені було, наприклад, корисно попрацювати на розкопках пізньоскіфського могильника Червоний Маяк на Херсонщині. Зовсім поряд із 1950-х років Вязьмітіна працювала на синхронному городищі і могильнику Золота Балка. Тож хоч архівна і археологічна робота різні, їх цікаво іноді поєднувати»

На розкопках античного городища Скелька на Херсонщині

«На жаль, зараз археологія серед молоді не настільки популярна, як хотілось би. Натомість популярним є так зване «скарбошукацтво». Це пошесть, яка буквально стирає нашу історію, як вірус на комп’ютері. Мабуть, всі ми маємо такого умовного однокласника, або далекого родича, який десь з металошукачем ходить полями в пошуках коштовностей, і думає при цьому, що він археолог. Ні, він не археолог. Археологія – це дуже складна наука зі своїми методами і завданнями. Часто такі люди кажуть: «Поки ті археологи викопають, воно згниє в землі». Не згниє. Тисячоліттями воно лежало в землі – пролежить ще пів століття, якщо буде потрібно. Наука не стоїть на місці, а зараз, через надшвидкий розвиток техніки, тим більше»

«Вже зараз технічні засоби дозволяють сканувати землю, досліджувати пам’ятку навіть не розкопуючи її, так званими неінвазивними методами. Водночас у вільному продажі є металодетектори. І якщо археологам вони допомагають, то в руках у скарбошукачів вони стають злом. Археологи як працюють? Вони закладають великий розкоп, ділять його на квадрати і далі пошарово знімають землю, фіксуючи тип поховання, конструкцію житла, фотографуючи знахідки і роблячи всі необхідні замальовки та креслення, ведучи детальний польовий щоденник. Потім знахідки здають у фонди та музеї, а письмовий звіт – до нас в архів. Професійні археологи не женуться за сенсаціями, бо їм і металева фібула, і керамічний горщик розповідає про те, як жили люди в давнину. Реконструювати життя давньої людини за матеріальними рештками і є завданням археології. Що ж роблять «скарбошукачі» за допомоги металодетектора? Вони буквально виривають із землі метал – тобто позбавляють знахідку контексту, а пам’ятку – датувального матеріалу. Якщо поховання або житло зруйноване грабіжницькими розкопками, ми вже не дізнаємось про власника тої фібули або монети: коли і як він жив, чим займався, з якого посуду їв. Чи це був чоловік, чи жінка. Наприклад, якщо «вирвати» стріли з жіночого поховання, історія про скіфських жінок-войовниць, «амазонок», буде неповною. Усього цього романтики-«скарбошукачі» не розуміють, бо на справжніх розкопках вони ніколи не бували. До речі, багато експедицій шукають у польовий сезон волонтерів, тож завжди можна долучитись до професійних розкопок – було би бажання»

«Професійні археологи не женуться за сенсаціями, бо їм і металева фібула, і керамічний горщик розповідає про те, як жили люди в давнину»

Археолог, етнограф, філософ і письменник Віктор Петров (Домонтович) під час роботи в експедиції

«В Житомир я приїздила влітку. Ми планували відзначити 160-річний ювілей видатного українського археолога Сергія Гамченка, чий фонд зберігається у нас в архіві. Він провів тут багато археологічних розкопок, в Житомирі є вулиця, названа іменем родини Гамченків. Взимку ми подали проєкт про Гамченка до Українського культурного фонду, однак там цього року такий шалений конкурс, що, на жаль, проєкт не отримає фінансування. Ми хотіли оцифрувати фонд, викласти документи у вільний доступ на новий сучасний веб-ресурс, адаптувати спеціальне програмне забезпечення. Багато хто думає, що достатньо відсканувати документи і купою «залити» на сайт. Ні, потрібна спеціальна програма, яка дозволяє робити посторінковий детальний опис – заповнювати так звані метадані. Для цього потрібна серйозна співпраця архіву з програмістом. Ми також планували зробити виставку матеріалів з розкопок Гамченка у Житомирському обласному краєзнавчому музеї, які там зберігаються у фондах. Але, на жаль, наразі ми не зможемо цього зробити без фінансової підтримки. Я все ще не втрачаю надії, що знайдеться, можливо, меценатська підтримка – щоб до кінця року проєкт реалізувати, хоч якоюсь мірою. Саме цього року 160-річний ювілей цього видатного вченого. Влітку у місті Коростені Андрій Петраускас, археолог, який багато і плідно працює на Житомирщині, в рамках «Добриня-Фесту» провів міжнародну наукову конференцію «Древлянські гради: ранні міста Східної Європи». Ми присвятили її пам’яті Сергія Гамченка. Прозвучала ціла низка доповідей про його біографію й науковий доробок, які б хотілось видати окремою збіркою»

Археолог та вчений Сергій Гамченко

«В Житомирі Сергій Гамченко і помер у 1932 році, скоріш за все, від голоду. Рік його смерті іноді в літературі подається неправильно, як 1934. Але археолог із Житомира Олександр Тарабукін, добрий знавець доробку Гамченка, встановив правильний рік за тими ж таки архівними документами. Готуючи свою доповідь на конференцію, я натрапила й на знахідку дослідниці Ірини Ходак – лист Наталі Коцюбинської, мистецтвознавиці, яку розстріляли у 1938 році. У листі вона пише, що їй доручили зробити доповідь про покійного Гамченка (лист датований 1932 роком). Як вона зазначає у листі, Гамченко перед смертю дуже бідував»

«В Житомирі Сергій Гамченко і помер у 1932 році, скоріш за все, від голоду»

Археологічна експедиція. В центрі – Сергій Гамченко

«Радила б під час карантину менше панічно читати стрічку невтішних новин, намагатись контролювати залежність від соціальних мереж. Щоб тренувати силу волі, я б зараз залюбки перечитала римських стоїків – «Моральні листи до Луцилія» Сенеки, «Наодинці з собою» Марка Аврелія. Мені здається, стоїчна філософія якнайкраще підтримує бойовий дух в непростих умовах карантину. А тим, хто любить сюжетну літературу – романи Віктора Домонтовича (Петрова) «Дівчина з ведмедиком», «Доктор Серафікус», «Без ґрунту», «Романи Куліша», «Аліна і Костомаров». Вони є у вільному доступі в мережі. Я згадую його не просто тому, що він був археологом, а його фонд є в архіві. Насправді я відкрила його для себе як письменника ще у шкільні роки. А вже потім в архіві виявила тут для себе його фонд. Віктор Петров у 1950-і роки навіть керував роботою нашого архіву. Мушу сказати, що це складна і неоднозначна особистість, але водночас талановитий, часом парадоксальний автор прози, якої мало в нашій класичній літературі – міської, такої, дещо антинародницької. Соломія Павличко називала його Сфінксом й Мефістофелем української культури. Зараз колеги з кафедри україністики Ягеллонського університету готують переклад і видання тритомника його творів польською мовою. Тож нам в Україні його знати і цінувати тим більше не завадить»

Фото з Наукового архіву Інституту археології
НАН України та з особистого архіву Олександри Бузько
Текст записала Оксана Давиденко

 

5+

Вас це може зацікавити