Facebook icon Instagram icon

Олена Слободенюк: «Не дурний придумав ніколи не казати «ніколи»

#Люди 13 Лютий, 2021 Автор:

0

Історія розвитку радіо цікава та нелінійна. Від сплеску шаленої популярності перших сконструйованих приладів та улюблених передач, які з однаковим захопленням слухали мешканці віддалених маленьких містечок й жителі столиць, до відхіду в тінь новітніх інформаційно-комунікаційних технологій, що стрімко й впевнено входили в обіг. Власне, не так вже й важлива форма – старенький приймач десь у сільській хатині чи цифровий медіафайл, люди, які віддають себе професії, допомагають нам отримувати необхідну інформацію. У Всесвітній день радіо ми говорили про життя-буття з Оленою Слободенюк, відповідальною за розвиток діджитал-платформ Житомирської регіональної дирекції філії АТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України»

«Насправді, ніколи не думала, що працюватиму на радіо. Звісно ж, слухаючи улюблені радіостанції, час від часу у власній уяві приміряла на себе цю професію, але так, щоб серйозно розглядати кар’єру радіоведучої, то ні. В середній школі я вивчала іспанську та англійську мови і хотіла стати перекладачкою. В старшій – цікавилася психологією, яку потім і обрала собі за фах, хоча мої вчителі-мовники наполегливо радили вступати на журналістику. Казали, що у мене здібності до цієї справи. Але я категорично заявляла у відповідь, що здібності у мене, може, й є, а от бажання немає аж ніякого. Та не дурний придумав оту фразу про те, щоб ніколи не казати «ніколи». Їй-богу, це таки діє (сміється). Перевірено на собі: я сказала «ніколи», а через сім років вже з головою поринула в радіожурналістику на нашій «Житомирській хвилі», де пропрацювала одинадцять років»

«Перевірено на собі: я сказала «ніколи», а через сім років вже з головою поринула в радіожурналістику»

«На старті я, як і годиться новачку, мала ряд стереотипів щодо роботи на радіо. Найголовніший – це те, що працювати там дуже легко. Здавалося, ну що там такого? Сидиш собі балакаєш про всіляке різне й годі – не робота, а мрія! Насправді все виявилося не зовсім так, і дуже скоро мені самій довелося переконатися, що за цими легкими і невимушеними розмовами в ефірі стоїть серйозна підготовка і постійна робота журналіста над собою. Тож, коли на третій день моєї роботи на радіо шеф зайшов до кабінету і голосно заявив: «Що ви тягнете? Давайте її завтра ж в прямий ефір! Це як в плаванні: схоче жити – випливе», – моя щелепа опинилася на підлозі. Як «прямий»?! Яке, в біса, «завтра»? Я ще не готова до такого! Це вже потім я дізналася, що то у шефа такий улюблений жарт, яким він «страхає» усіх новачків. Зараз згадувати про це направду смішно. А в прямий ефір я вийшла тільки через місяць і вже навіть не пригадаю, як це було. Але підозрюю, що бентежно» (Сміється)

«Кумеднощів вистачало завжди, починаючи з кнопки виходу в ефір, яка час від часу з незрозумілих причин нахабно не бажала вмикатися, хоча й була справна, до випадково запущеної пісні на моменті, коли ти якраз розказуєш дуже серйозну новину. Від слів: «Блін, що за фігня?», які виривалися, коли ти думав, що вимкнув ефір, але насправді щойно помітив, що не вимкнув, до короткого шефового: «Дякую, що хоч не матюкались» після цього. Це звукорежисер, який зустрічає тебе в дверях, тримаючи одну руку на пульті, а іншою притримує тобі двері в студію, бо вже грає заставка, а ти в цей момент ще добігаєш до мікрофона. Ну, і звісно ж, складні слова, котрі якимось чином треба вимовити та не збитися. Приміром, я якось перед ефіром бубоніла, наче мантру, слово «деінституціалізація». Відтренувала так, що аж відскакувало від зубів, а в ефірі все одно сказала не так, як треба було»

«На старті я, як і годиться новачку, мала ряд стереотипів щодо роботи на радіо. Найголовніший – це те, що працювати там дуже легко»

«Аудіоподкасти – не заміна радіо. Як на мене, причина їх популярності, – хоча це лише в нас вони почали ставати популярними, а в світі такими стали вже давно, – полягає в тому, що слухач може сам обирати контент, який хоче послухати в цю конкретну хвилину. Класичне радіо працює за спланованою сіткою – кожна програма виходить у свій час і її неможливо призупинити, щоб потім продовжити слухати. А з подкастами це зробити легко. З подкастами ти сам можеш шукати й обирати те, що хотів би почути, тоді як на радіо слухатимеш те, що тобі запропонують. І хоча радіо та подкасти, на перший погляд, видаються схожими, це різні й аж ніяк не взаємозамінні речі»

«Коли ти працюєш в новинах, то поступово всі теми тобі стають ледь не рідними (сміється). Тут діє напрацьована схема: бачиш тему – не бачиш перепон. Свого часу я пропрацювала кілька років психологом в центрі ресоціалізації наркозалежної молоді, тож, робила матеріали на цю тематику. Також цікавлюся впровадженням гендерної політики, проблемними соціальними питаннями тощо. В останні роки особливо активно працювала з темою децентралізації. Бо коли на власні очі бачиш позитивні зміни, то хочеться розповісти про них іншим і запросити громаду поділитися своїм крутим досвідом. А загалом я цікавлюся всім. Такою є доля кожного новинника»

«Для ідеального працівника радіо одного хорошого голосу, звісно, замало. Вимог вистачає, але я б сказала, що найголовніша – це бажання вчитися і вдосконалюватися. Щоб досягти певного рівня, треба наполегливо рухатися – читати, дивитися, спостерігати за колегами і постійно здобувати нові знання. На щастя, з цим проблем зараз немає, адже є вільний доступ до різних тренінгів, вебінарів, практичних порад. Аби лиш було бажання»

«Найбільшим викликом останніх років, як на мене, стала потреба у зміні формату. Радіо почало освоювати простір інтернету, використовуючи нові для себе форми виходу в ефір із застосуванням сучасних комунікаційних технологій. До прикладу, завдяки використанню веб-камер ведучого та його гостей тепер можна не лише чути, а й бачити. А розвиток програмного забезпечення дозволяє запрошувати до себе на ефір гостей з будь-якої точки планети, що слухачі знову ж таки можуть і чути, і бачити. Радіо адаптується до нових умов, стає інакшим. І це великий плюс»

«Радіо адаптується до нових умов, стає інакшим. І це великий плюс»

«Зі свого досвіду роботи з практикантами з різних університетів України можу сказати, що навчальному процесу катастрофічно бракує практичного компонента. Наприклад, лише невелика частина студентів, які до нас приходили, мали хоч якесь поняття про роботу з редакторами звуку. Те ж саме стосується особливостей написання матеріалів для радіо. Правда, маю сказати, що практиканти мені траплялися кмітливі – всі вони швидко вчилися і без проблем застосовували нові знання у своїй роботі»

«Якоїсь однієї людини, котра була б для мене кумиром, у мене немає – коли вчилася, то до всіх потроху прислухалася. Спочатку щось копіювала, потім прийшла до власного стилю. А от вчителі у мене були крутезні! Служба новин «Житомирської хвилі» складалася з досвідчених профі, які і основам навчили, і секрети та тонкощі роботи розкрили. Без зайвого пафосу скажу, що я за них вдячна долі й досі вважаю їх своєю другою сім’єю»

«Майже рік тому я перейшла з радіо у новий для себе напрям – діджитал. Нині я відповідаю за розвиток діджитал-платформ в житомирській філії «Суспільного». Специфіка цієї роботи полягає в тому, що доводиться працювати фактично 24/7. За таких умов особливо не повідпочиваєш. Однак, коли маю вільну хвилину, то присвячую її перегляду улюблених блогерів на Youtube й прослуховуванню радіо та подкастів, Ще пишу для власного задоволення, займаюся озвучкою книжок та малюю. «Місцем сили» для мене є рідне село Гордіївка, що на Романівщині. Там серед мальовничої природи мені вдається по-справжньому відпочити і перезавантажитися. А в Житомирі моїм улюбленим місцем є Гідропарк. Але не гамірний і веселий, а мовчазний і затишний, яким він буває в післяобідню літню пору посеред тижня. Небо, вода і спокій – це якраз те, що потрібно для релаксу і відновлення сил»

«Маю багато і мрій, і цілей, і просто бажань… Реалізую – тоді й говоритиму»

«Маю багато і мрій, і цілей, і просто бажань. Але це, мабуть, все ж таки більше якісь особисті речі. Реалізую – тоді й говоритиму»

Текст записала Оксана Давиденко
Фото: Альона Савосіна

0

Вас це може зацікавити