Facebook icon Instagram icon

Ольга Зарудіна: «У будь-якій країні за будь-якої влади зміни варто починати з себе»

#Люди 4 Лютий, 2020 Автор:

3+

В одному з своїх надзвичайно ліричних романів французька письменниця Анна Гавальда стверджує, що головне – не місце, де ти знаходишся, а стан душі, у якому перебуваєш. Ті, хто спробував пожити чи попрацювати за кордоном, зрозуміють, про що йде мова. І хоч історії про безхмарну закордонну реальність зазвичай охоче переповідають, проте всі розуміють, що будувати життя «з нуля» зовсім не просто. Відверто про життя далеко від України поділилась житомирянка Ольга Зарудіна, сертифікована перекладачка, віце-президентка і секретар Канадського міжнародного клубу підприємців, директорка у зв’язках з громадськістю Громадського центру «Хіллкрест» (м. Ванкувер)

«Коли їхала у Канаду, не думала про те, які можуть бути труднощі, не думала, чи буду до них готова – просто їхала. Тепер живу у Ванкувері. Це прекрасне місто, західна частина Канади. Там не буває холодно, у будь-яку пору року дуже гарно. Три роки підряд Ванкувер був містом номер один для комфорту життя. У нас і гори, і океан, все квітне – просто ботанічний сад. І українців у нас дуже багато»

«Три роки підряд Ванкувер був містом номер один для комфорту життя. У нас і гори, і океан, все квітне – просто ботанічний сад. І українців у нас дуже багато»

«Там важко було звикнути до розуміння особистого простору, який є надзвичайно великим. Я не знаю, з чим це пов’язано: можливо велика сама країна, відстані, але одразу ти з людиною контактувати не будеш – не зустрінешся і не подзвониш. Треба спочатку написати повідомлення: «Коли тобі можна зателефонувати?». В гості не можна зайти просто так, навіть якщо це близькі родичі. Навіть маму потрібно попередити, написавши мейл: «Ідемо до тебе через тиждень. Чи тобі це підходить?». Але загалом там всім раді і там всі рівні. Думаю, що це Канаду відрізняє від Америки: там на емігрантів дивляться як на емігрантів, а в Канаді неважливо, який в тебе акцент чи як ти говориш англійською. Тебе все одно зрозуміють і допоможуть. Мені це дуже подобається, і я вважаю, що відкритість і доброта – результат того, що колись туди приїхало багато українців.(Сміється) Така гостинність, напевно, від нас»

«Я живу в місті, де просто світова мозаїка: якщо хочу сьогодні спробувати страву малайзійської кухні – будь ласка, завтра купити каву з Африки – ось воно тут, все поряд. Але водночас – це культури різних країн, і щоб, як у нас, прийти до когось пригорнутись, такого там не вистачає. Там кожний сам за себе, і найбільш це відчувається, коли ти там одна»

«У будь-якій країні за будь-якої влади зміни варто починати з себе. Незадоволений оплатою – зміни роботу, повчись, йди на курси або знайди дві-три роботи. Якщо чесно, українці люблять жалітися. Коли у тебе дві-три роботи, то немає часу навіть про це думати, не те,що жалітись. Так, для змін потрібний довгий час, але не можна сидіти й лише скаржитись, чекати, що твоє життя змінить хтось інший. Людям не вистачає активності і мотивації. Так, потрібно не боятись. Якщо люди матимуть світосприйняття на рівні «все одно без мене все вирішать», у нас нічого не зміниться»

«В канадських реаліях треба бути дуже наполегливою: ти працюєш, відповідно собі й маєш. Людина сама відповідає за власне життя, власну долю. І там я зрозуміла, що якщо буду працювати на звичайній роботі, то ніколи не зможу дозолити собі купити нерухомість там , де я живу. Тому пішла вчитись на ріелтора, причому робила це ночами. Там кожна людина просто сама за себе, немає батьків, кумів-сватів, і це величезний плюс»

«Не хочеться говорити, що у нас іще де-не-де залишається «совок», не хочеться поєднувати це поняття з українським суспільством, але я це бачу. Тим не менш потроху відбуваються зміни. Особливо в молодих людях, які подорожують і бачать, що десь у світі життя може бути іншим. Вони знайомляться з історіями інших – тих, хто пішов, наприклад, у політику і кого підтримують. У мене досить багато знайомих віком до 30 років, котрі готові повернутись в Україну. Вони розуміють, що в Україні для них є можливості, вони вже мають досвід і реально хочуть змінити життя»

«В Канаді я ніколи не стикалась з якимись утисканнями чи дискримінацією лише тому, що я жінка.Ані в оплаті праці, ані в можливості реалізувати себе. Я балотувалась на виборах у міську раду Ванкувера, і ні у кого не виникло жодних питань. Там всі мають рівні можливості, рівний доступ – хто хоче, то і йде. Будь ласка, долучайся до партії або ставай самовисуванкою (там за законодавством можна) – ніяких питань. Заповнюй аплікацію і все. У мене був час, коли мені потрібно було заробити більше грошей, і я працювала на будівництві. І ніякої зайвої уваги лише тому, що я жінка. Звичайно, я виконувала роботу, яку я можу, і отримувала за неї рівну з чоловіками зарплатню – рівні можливості для всіх»

«Там розмаїття різних культур, оскільки це країна емігрантів. Проте якщо жінка потрапляє у небезпечну ситуацію, вона телефонує у службу спасіння «911» і точно знає, що терміново приїдуть і нададуть допомогу. Важливо те, що у Канаді не замовчують випадки насильства – не соромляться і не бояться про це говорити. Вони привертають увагу до проблеми, і це допомагає її вирішувати. Там жінки відчувають себе захищеними, а іноді навіть трапляються смішні історії. Хлопчик зателефонував на службу порятунку «911» і сказав, що йому потрібна допомога … з математикою. Коли його перепитали, чи він розуміє, куди телефонує, то він сказав: «Так, розумію. Мені мама сказала, що якщо колись знадобиться допомога, я маю зателефонувати «911». Так ви мені з математикою допоможете?»

«Канада – країна активних людей, особливо, коли мова йде про потреби суспільства чи громади, і ставлення до волонтерства там інше»

«Канада – країна активних людей, особливо, коли мова йде про потреби суспільства чи громади, і ставлення до волонтерства там інше. Людина, котра не має волонтерського досвіду, не вступить у престижний навчальний заклад. При чому досвід волонтерської роботи має тривати не один-два місяці, а чотири-п’ять років. Волонтерський досвід не просто поважають, я б сказала, що його там буквально випестують. Я швидко зрозуміла, що залучення до активного життя у громаді, – це як мінімум цікаво. Волонтерство може бути різним. У Раді директорів громадського центру я працюю на волонтерських засадах, і водночас просуваю інтереси суспільства. Як волонтерка використовую свої знання, навички, досвід: працюю перекладачкою у громадській організації «Я повернувся». Ми співпрацюємо з Дарією Шевчук, психологинею з університету Британської Колумбії. Вона створила програму навчання для психологів, котрі в Україні мають працювати над реабілітацією ветеранів АТО»

«В містах Канади майже у кожному районі є центри, побудовані громадою власним коштом. Вони різняться: в якомусь може бути басейн, в іншому – ковзанка, працюють гуртки. Для дітей, що їх відвідують, плата за заняття в гуртках і секціях невелика. У Ванкувері я долучилась до роботи одного з таких центрів, увійшла у раду директорів – відповідальна за зв’язки з громадськістю . В управління існує певна ієрархія: центр підпорядковується Раді парків і відпочинку, проте контроль також може здійснювати мерія. Нас, волонтерів, не дуже влаштовувала ситуація такого поділу функцій керування. Оскільки за роботу грошей ми не отримуємо, значить у нас не мають забирати повноваження і ми самі можемо вирішувати питання підпорядкування. Ситуація, яка існувала, нас не влаштовувала, значить треба було її змінювати. Тоді ми прийняли рішення висувати кандидатів у місцеву раду, і з нашої Ради директорів четверо людей балотувались у владу»

«Я також брала участь у передвиборчій кампанії. Було цікаво, і раніше я ніколи не думала, що піду в політику. Для мене все було новим, але я зрозуміла, що можу це робити… В Канаді ставлення до всіх кандидатів однакове, немає ніяких упереджень. Балотуватись може людина будь-якої професії, статі, віку, якщо вона активна в громаді і хоче вирішувати проблеми. Коли я приїхала в Житомир, мене друзі запитали, де я взяла стільки грошей, щоб йти в політику. Це питання видалось смішним для мене, тому що там я заплатила обов’язковий платіж – близько ста доларів. Ці кошти повертаються кандидату чи кандидатці, котрі не пройшли на виборах. На свою передвиборчу кампанію я збирала кошти сама – «фандрейзила». Оскільки завжди позиціоную себе українкою, ми наліпили вареників, наварили борщу, наділи українські строї і пригощали людей. Насправді люди прийшли просто подивитись, зацікавились словами «вареники» і «борщ», проте коли спробували українську їжу, були вражені (Сміється) . От тоді вже ми просили про підтримку на виборах, і це було зовсім не складно»

«Для мене яскравий приклад жінки в політиці, особливо в Канаді, – віце-прем’єр Христя Фріланд. Вона розмовляє українською і навчає мови своїх дітей, всюди згадує про своє українське коріння. В Канаді багато українців, і всі про це знають. Там знають і поважають нашу культуру, а у музеї історії Канади є найбільший експонат – діюча українська церква святого Онуфрія»

«Зараз у Ванкувері моя громада, для якої я роблю все, що в моїх силах. Проте для мене важливо, що в Канаді розуміють, що таке Голодомор і думають про те, щоб він не повторювався, що це розуміють всі члени громади, які виховувались в різних культурах. Зазвичай на День Незалежності в Канаді збирається величезна українська громада. Цього року разом з друзями з міста Бучач та з Харкова ми провели акцію, на якій хлопці жарили м’ясо та частували салом власного приготування і пригощали людей абсолютно безкоштовно. Нашою метою був збір підписів під петицією, яку наша громада направляла уряду провінції Британська Колумбія для офіційного визнання Голодомору як геноциду українського народу. Українська громада працювала над тим 12 років, і нарешті в цьому році законодавчий акт був прийнятий. І ми горді, що до того долучились»

«Мені пощастило на одному з передноворічних заходів познайомитись з Міністром національної оборони Канади Харджітом Сінгх Саджаном. Він народився в Індії, але з дитинства живе у Канаді. На зустрічі він помітив у мене значок у вигляді українського і канадського прапорів і запитав, чи я українка. Зав’язалась розмова і він розповів, що його діти знають про події з української історії,а вдома, у день, коли ми згадуємо про жертв Голодомору, вони також ставлять свічку пам’яті. Містер Саджан сказав, що навіть навчився варити борщ. Дуже приємно, коли бачиш, що українську культуру , історію знають і поважають в світі»

«Я відкрита до всього нового. Коли мені важко, то я маю щось змінити, щоб було легше. Якщо є успішна людина, у якої все виходить, я одразу задаю собі питання: «Що мене від неї відрізняє?». Можливо, час чи ресурси. Взагалі потрібно себе порівнювати з собою, а не з кимось іншим…Певний час я була асистенткою адвокатів і повинна була з 9.00 до 17.00 працювати в офісі. Під час роботи я навіть не могла відповідати на свої особисті дзвінки, і мене це абсолютно не влаштовувало. Я не можу довго сидіти на одному місці, тому просто змінила вид діяльності. Я зробила все, щоб порядок підлаштовувався під мене, а не я під порядок»

«Я приїжджаю додому раз на рік і завжди говорю, що їду додому. Не в Україну, а додому!»

«У мене є мрія: я хочу, щоб мої батьки не працювали, а подорожували по максимуму. Вони дуже багато в мене вклали, і я намагаюсь їм віддячити за все. Вони мої найкращі друзі. Це моя мрія, яку я перетворюю на самоціль»

«Я приїжджаю додому раз на рік і завжди говорю, що їду додому. Не в Україну, а додому! Де б я не була, всі кажуть: «Вау, ти з України!»

Текст записала Оксана Давиденко
Фото: Марта Яроцька

 

3+

Вас це може зацікавити