50 років у сучасному світі – це ціла епоха, час протягом якого десятки разів змінюється мода, трансформуються традиції, модифікуються обряди, змінюється світобачення та світовідчуття. 50 років – це час, який впливав на весільні церемонії, але водночас залишив незмінними безліч звичаїв, які визначають нашу народну самобутність та неповторність й дотепер. Про те, як готувались до весілля та святкували його на Житомирщині 50 років тому, дізнавалась редакція  Zhytomyr.Travel

Весільне вбрання 50 років тому
Весільну сукню у Житомирі було фактично неможливо придбати: асортимент був дуже бідний, а товари у ньому – неякісні. Саме тому майже всі наречені купували тканину для весільного вбрання (іноді замовляли у своїх родичів за кордоном) й шили його в ательє. З фатою справи були ще гірші, тому більшість дівчат її «орендувала» у колишніх наречених, яким свого часу пощастило віднайти та придбати цей весільний атрибут. Святкове взуття замовляли на спеціальних базах (у Житомирі така функціонувала по вул. Л.  Качинського у приміщенні монастиря ієзуїтів, який був зведений у ХVІІІ столітті, перетворений радянською владою на в’язницю, а згодом – на базу). Нареченому легше було купити костюм – попит задовольняла бердичівська фабрика.

Зліва: сім’я Карташових. Справа: фото з архіву авторки

Весільний супровід 50 років тому
На Смолянці діяла музична фабрика – звідти запрошували колектив музикантів для супроводження весільної церемонії. Щоправда, не усі мали змогу замовити послуги музичного колективу, а тому менш заможні житомиряни запрошували на весілля баяніста та барабанщика. У музичному колективі майже завжди була людина, котра супроводжувала весільну церемонію, виконуючи функції тамади. Але були й альтернативні варіанти: часто гостей розважали просто комунікабельні творчі люди, наприклад, вчителі музики з баяном.
50 років тому тамади проводили ті ж конкурси, що ними розважають гостей на весіллях зараз: вони пропонували зібрати гроші на повзуни для первістка, пострибати з повітряними кульками, ховали від учасників святкового дійства справжніх наречених, натомість представляли гостям пару молодят «власного виробництва».
50 років тому наречену, як і сьогодні, викрадали, зять мив ноги тещі, щоб одягти на неї нові чобітки, а свекруха  знімала фату з голови невістки й покривала голову хусткою.

Фото з архіву сім’ї Сазонових

Весільні гуляння 50 років тому
У той час весільні гуляння були масштабніші і триваліші. На святкову подію запрошували до 200 гостей. Урочистості з нагоди свята могли тривати від одного дня до тижня (їхня тривалість залежала від статків й місця проведення весілля).
Заможні містяни, як правило, святкували урочисті події в одному із чотирьох ресторанів міста: «Смоленську», «Михайловграді», «Житомирі» або «Ялинці». Робітники відзначали весілля у їдальнях, що функціонували при виробництвах (на Льонокомбінаті, заводах «Хімволокно», «Промавтоматика»). У приготуваннях весільних страв брали участь не лише кухарі, які працювали у їдальнях при заводах, а й родичі наречених. Ті житомиряни, котрі самі мешкали у приватному секторі або мали батьків у приміській зоні, для весільних гулянь встановлювали на подвір’ях обійсть шалаші, які протягом тижня виконували хлібосольну функцію.
50 років тому весілля розпочиналося із традиційного викупу нареченої: родичі молодої намагалися якомога більша заробити на її «продажу», а гості зі сторони нареченого намагалися зекономити на цьому процесі, для чого їм треба було якнайшвидше перекинути тарілку з грішми, щоб завершити «процедуру» викупу. Наступний етап – отримання батьківських благословень та проводжання молодят до РАГСУ, під час якого їх обсипали житом, пшеницею та всякою пашницею й квітами. Копійками та цукерками нареченим тоді ще не встеляли дорогу. Розваги ж розпочиналися після обіду, а закінчувалися іноді на світанку.
50 років тому більшість молодят не вінчалася, бо це загрожувало їм виключенням з інститутів або ж втратою роботи.

Фото з архіву сім’ї Рукомедів

«Зупинити мить»
50 років тому фотографи не обслуговували весільні церемонії, а тому у тогочасних молодят не було альбомів із сотнями весільних фотографій. Проте у місті працювали фотоательє, в яких фотографувалися не лише житомиряни, а й молодята із навколишніх сіл. Спеціально для цієї мети – зберегти щасливі моменти – вони наймали автобуси, які везли їх та їхній почет у місто (здебільшого молодята замовляли 2 різновиди світлин: своєї пари й загальну – у колі близьких людей). Найпопулярніші у Житомирі фотоательє були біля РАГСу та на вулиці Михайлівській.

Фото з архіву сім’ї Карташових

Звичаї, які відходять у небуття
50 років тому через тиждень після весілля родичі нареченого їхали до родичів молодої, щоб «повитрушувати» із них придане. Рушаючи в дорогу, гості брали із собою сяку-таку їжу, наприклад, відварений буряк, картоплю, моркву. Переступаючи поріг оселі, де колись жила молода, вони показували,  «страву», яку мають на тарілці, й бідкалися, що нічого іншого немає. Батьки нареченої запрошували гостей за добре накритий  стіл, проте вони не поспішали, бо їм треба було виконати свою місію – «витрусити» придане. У ході жартівливих «торгів» батьки нареченої презентували те, що дадуть своїй доньці, а родичі нареченого – вимагали більшого. Матір молодої  перераховувала наявні в «арсеналі» речі: наприклад, килими, ковдри. Проте гостям цього було замало. Тоді жінка обіцяла забезпечити новостворену сім’ю подушками, вилками, ложками й іншими предметами побуту. Але «потрусини» на цьому не закінчувалися: батьків молодої садили на стільці й підкидали їх до стелі доти, доки не «витрушували» з них усе бажане. Часто бідній жінці доводилося пообіцяти усе найкраще з того, що є у неї самої, наприклад, половину будинку.  У випадку ж, якщо придане не припадало до душі тим, хто за ним прийшов, вони могли і напакостити: наприклад, відколупнути шматок побілки з груби. Після завершення «процедури витрушування» починалося застілля й завантаження «витрушеного» на транспорт, який поїде слідом за молодою парою.
50 років тому на другий день весілля хрещених «возили» на возику у магазин, щоб ті купували весільним гостям наїдки – хмільні напої і закуску. Іноді їм виготовляли святкові атрибути – плели вінки з квітів. До магазину дорога була важка:  хрещених везли так, щоб ті відчули кожну ямку на дорозі  власними кістками. Якщо ж їм вдавалося умилостивити своїх візничих добрими наїдками, назад вони їхали з почестями. Якщо ж візничі відчували сухість у роті та пустоту у шлунку, зворотний шлях для хрещених вкривався терням: їх перевертали разом із возом, обливали  водою, клали їм під ноги кропиву. Втекти від цих ініціацій було неможливо – усім «почтом» наздоганяли утікача і садовили у віз.

Фото з архіву сім’ї Собчишин

Час тече, як вода, змінюючи форми та силуети усього того, до чого торкається, але бажання незабутньо відсвяткувати щасливу подію лишається незмінним.

Текст: Сніжана Герасимчук
Фото: з особистих архівів