Facebook icon Instagram icon

Вікторія Горбунова: «Добре спати, цікаве читати та тепло обійматись – найкращі заняття для вільного часу»

#Люди 12 Листопад, 2018 Автор:

5+

Доктор психологічних наук, психотерапевт, авторка книги «Виховання без травмування, або навіщо дітям дорослі?», завдяки якій тисячі українських батьків знайшли відповіді на складні питання, що стосуються виховання їхніх дітей, Вікторія Горбунова розповіла нам про те, чому мовчання й надмірна опіка та жертовність батьків є шкідливими для сімейних стосунків

«Свого часу я не мала змогу обрати омріяну професію. А хотіла я стати інженером глибокого холоду, як і мої батьки. Була просто зачарована їхніми історіями про яскраве й веселе студентське життя, про те, що твої винаходи можуть літати в космосі. Для цього треба було їхати вчитись до Одеси в Академію холоду. У той скрутний час для нашої родини це був непосильний фінансовий тягар, тому зупинились на тому, що було близько – на Житомирському державному університеті імені І. Франка. А вже з тих спеціальностей, які тоді можна було обрати, найцікавішою мені видавалась психологія. Психолог мені здавався подібним на кріоінженера: теж багато загадок, та й матерія така ж крихка й вибаглива в роботі»

«Психолог мені здавався подібним на кріоінженера: теж багато загадок, та й матерія така ж крихка й вибаглива в роботі»

«Коли у мене запитують, чи легко мені вдається поєднувати материнство, викладацьку, наукову, письменницьку діяльність та психотерапевтичну практику, я відповідаю, що ніколи в житті не пробувала нічого поєднувати. Просто жила і живу. Дружу з тими, з ким працюю, з тими, в кого вчусь, та з тими, кого вчу. Пишу книжки про роботу і життя: своє й своїх клієнтів та друзів. Досліджую те, що цікаво. Всі ці ролі пов’язані, заплутані і невіддільні. Як терапевт я повністю не можу (та й не бачу потреби) «вимикати» в собі ні науковицю, ні маму, ні письменницю»

«Немає жодного універсального секрету для подружнього щастя, бо просто не існує ні однакових пар, ні найкращого рецепту. У всіх своя історія, досвід, очікування, мрії. Єдине, що я знаю напевне, то це те, що і щастя, і любов – це дієслова. Звісно, як психотерапевт я можу розповісти партнерам механізми виникнення їхніх конфліктів, розібрати причини, запропонувати варіанти дій, навіть показати й допомогти спробувати інші стратегії взаємодії… Але якщо за дверима кабінету вони нічого не робитимуть – у їхньому житті нічого не зміниться. Я не маю ні пігулок від подружніх зрад, ні гіпсу для зламаних надій…»

«Найбільш шкідливою звичкою у подружньому житті є звичка мовчати. Не говорити про почуття, очікування, застороги, бажання, не розповідати про те, що сталося поза родиною, не ділитися планами, вважати, що інший має розуміти без слів, здогадуватись, знати і так. Не знаю, хто і коли «подарував» нам установку про те, що любов треба доводити справами, а не словами. Ростуть цілі покоління людей, які не почуваються коханими, через це прикре табу на слова про любов. Ми ніби й знаємо, що нас люблять, але не відчуваємо цього, і саме через це губимо любов. Слова важать! Знаєте, як я радію від того, що в телефоні моєї мами тато записаний як «Коханий»! Кожного разу, коли він телефонує їй, саме це слово світиться на екрані, і це має значення»

«Найбільш шкідливою звичкою у подружньому житті є звичка мовчати»

«Прийнято вважати, що батьки не мають з’ясовувати стосунки на очах у дітей. Буцімто, це недобре – діти ростуть у тривозі. І знаєте, що відбувається, коли пари намагаються не сваритись на очах у дітей? Діти бачать і відчувають, що відбувається щось не те, вони можуть чути відголоски сварок за зачиненими дверима, відчувати холодні й злі погляди, якими батьки стріляють одне в одного, дивуватись різким відповідям, повсякчас наражатись на це все, бо ж воно літає у повітрі. Діти бачать, відчувають, але не розуміють, що відбувається – вони починають вигадувати свої пояснення ситуації, яка склалася. Часто-густо дітлахи думають, що вони в чомусь винні, або фантазують, що батьки ось-ось розлучаться. Я не бачу жодних проблем в тому, щоб і сваритись, і миритись на очах у дітей: показувати їм, як вирішуються конфлікти, як це – поступатись, визнавати свою неправоту, вибачатись, прощати одне одного й обніматись. Все це дуже важливі навички, яким треба вчитися, і де це робити, як не в родині? Правда, спочатку батькам самим варто навчитися цьому мистецтву»

«Щаслива дитина росте в щасливій сім’ї. Перестаньте віддавати найсмачніший шматочок, жертвувати собою та своїм часом, відмовлятись від сну, подорожей та інших можливостей заради дітей. Все це не додасть дітлахам ані крихти щастя. Натомість почуття провини, непогамоване відчуття, що ти комусь щось винен, того, що не заслужив любові, іншого подібного ментального сміття буде з вершечком. Якщо ви хочете бачити свою дитину впевненою, наполегливою, цілеспрямованою, критично мислячою, маєте зрозуміти, що усі ці речі не виникають з нічого. Оточуйте дітлахів вартісними людьми й самі не пасіть задніх: вчіться з інтересом, працюйте в задоволення, відстоюйте своє з гідністю, насолоджуйтесь життям…»

«Ходити до психотерапевтів поступово стає не стільки модою, скільки звичною практикою, і це радує. Люди йдуть до фахівців, щоб розібратись у собі, налагодити взаємини, коли стикаються з проблемами у вихованні дітей. Адже у школах та ВНЗ нас вчать чому завгодно, окрім найважливішого – будувати стосунки, вирішувати конфлікти, підтримувати та отримувати підтримку, шукати ресурси. Кількість українських психотерапевтів, які можуть ефективно працювати із розладами психічного здоров’я (депресією, тривогою, фобіями, нав’язливими думками, панічними атаками тощо), щороку збільшується»

«Оточуйте дітлахів вартісними людьми й самі не пасіть задніх: вчіться з інтересом, працюйте в задоволення, відстоюйте своє з гідністю, насолоджуйтесь життям…»

«Кілька років тому ми з чоловіком отримали запрошення працювати в Українському католицькому університеті. Рішення спробувати пожити та попрацювати у Львові не було особливо складним, бо воно так і звучало для нас: «спробувати пожити». Ми спробували – зробили дуже багато, лишили, я певна, добрий слід (на той час першу в Україні магістерську програму з клінічної психології, з десяток реалізованих проектів, найбільший з яких – Центр травмотерапії та психологічної допомоги «Простір надії», у якому працювала справжня мультидисциплінарна команда) і пішли далі. Думаю, це цілком закономірно. Цікаво, що я більше не сприймаю себе як людину якогось університету і, мені здається, більше ніколи не погоджусь на адміністративну посаду. Принаймні доки не бачитиму можливостей працювати в задоволення й задля досягнення конкретних результатів, без щоденного долання купи нездоланних перешкод. Мені закидають недержавницьку позицію, відсутність патріотизму і багато іншого. Але я певна, що як психотерапевт, вільна викладачка, авторка проектів, письменниця, науковиця, я можу зробити для своєї країни набагато більше, ніж як ув’язнений системою керівник котрогось з університетських підрозділів»

«Зараз я потроху викладаю й в Українському католицькому університеті, й у Житомирському державному університеті імені Івана Франка. Це дуже різні виші. Кожен із них виникав і ріс по-своєму, їх «вели» різні люди в різні боки. Цікаво, що й всередині ці університети дуже неоднорідні. Якщо говорити про УКУ, то я викладаю на двох різних факультетах й, що цікаво, ці факультети дуже різні, я б казала – кардинально різні як на один університет: кожен має свою особливу корпоративну культуру, візію та цінності. Колись давно з такою разючою ціннісною неоднорідністю всередині одного університету я стикалась і в ЖДУ. Соціально-психологічний факультет, який мені пощастило створювати та розвивати разом з вчителем Олександром Музикою та нашою командою, був не просто інакшим, він був кардинально іншим. Ми не знали що таке плагіат, недоброчесність, плітки, перетягування ковдр… Факультет мав десятки перемог! Наші випускники розсіялись по світу: вони працюють, захищають дисертації, навчаються у провідних університетах світу»

«Уже кілька років поспіль ми з чоловіком досліджуємо психологічні наслідки Голодомору у свідомості українців. Зараз ми працюємо над результатами, вже підготували до друку статтю, яка наразі вичитується носіями мови, бо публікуватиметься англійською. Найцікавіше – це ті світоглядні установки та поведінкові стратегії, які унаслідували українці. Тут і специфічне накопичувальне ставлення до їжі та переживання з приводу того, що дитина погано їсть, мало важить, і недовіра до влади, і прагнення шукати кращої долі в інших країнах, і застереження щодо кількості дітей в родині, яких треба прогодувати, і дозвіл на крадіжку в місці, де працюєш, і багато іншого. До речі, досить цікавим є той факт, що люди, в чиїх родинах історії про Голодомор були табуйованими, частіше знецінюють самі події та не вважають за потрібне вшановувати пам’ять загиблих, наприклад, запалювати свічки на роковини. Багато із них і досі вважає, що Голодомору не було, а помирали лише ліниві та алкоголіки. Власне, це ще один доказ на користь того, що мовчання – шкідливе»

«Я мрію, що мій син зможе бути вільним у світі – обирати для себе той куточок, який йому найбільше пасуватиме в певний період життя. Бути вільним у світі і при цьому лишатись українцем»

«Я люблю подорожувати. У подорожах я ніби приміряю світ на себе. Приміряю країни, міста, намагаюсь їх відчути і збагнути, чи могла б я тут жити, чи могла б стати частинкою цієї інакшої культури, органічною частинкою, а не чужорідним тілом. Не знаю… Я мрію, що мій син зможе бути вільним у світі – обирати для себе той куточок, який йому найбільше пасуватиме в певний період життя. Бути вільним у світі і при цьому лишатись українцем. Думаю, що мені це вже не вдасться, але у моїх силах уможливити це для власної дитини, уможливити здатність природно й органічно почуватись усюди в світі»

«Я страшенно люблю спати. Спати в повній темряві, тиші і прохолоді під теплою-теплою ковдрою, на м’якенькій подушці. А засинати люблю після того, як начитаюсь. Нехай вже пізно, нехай я не вдома, а у готелі чи у будинку друзів, я не засну, доки не перегляну хоча б кількох сторінок. А ще люблю обніматись. У мене дуже «обнімульственна» дитина, чоловік і друзі. Як на мене, добре спати, цікаве читати та тепло обійматись – найкращі заняття для вільного часу»

«Навколо стільки важливого і цікавого, стільки неймовірного, і все це ми ризикуємо не помітити у гонитві за успіхом»

«Я не люблю деяких слів. Наприклад, не люблю слова «самооцінка», бо воно змушує нас носити в собі внутрішній ростомір, постійно оцінювати та порівнювати себе з іншими. Набагато кращим є слово «самоцінність», яке пропонує не оцінювати, а цінувати і себе, й інших. Не до вподоби мені й слово «успішність». Етимологічно воно «відкидає» до поспіху, до прагнення швидко чогось досягти, наздогнати таі перегнати. Саме так ми і сприймаємо життєвий успіх: біг, змагання, досягнення, нагороди, визнання, звершення. Ні. Я набігалась. Тепер намагаюсь йти, повільно, уважно, прислуховуючись та вдивляючись. Навколо стільки важливого і цікавого, стільки неймовірного, і все це ми ризикуємо не помітити у гонитві за успіхом. Це дуже непросто: не прагнути успіху, а натомість помічати важливе, цінувати людей, любити жити. Я все ще цьому вчусь і намагаюсь вчити своїх студентів, клієнтів, сина»

Текст записала Сніжана Герасимчук
Фото: Марта Яроцька

 

 

 

 

5+

Вас це може зацікавити