Facebook icon Instagram icon

Вікторія Венгерська: «Історію потрібно наповнювати новими сенсами і новим звучанням»

#Люди 4 Червень, 2021 Автор:

2+

У романі «Майстер і Маргарита» один з героїв Михайла Булгакова говорить: «Історія розсудить нас». Як думаєте, історія насправді може знайти правих і винних? До того ж варто поставити собі питання, чим є історія саме для вас: чи це просто цифри й факти, або ж долі людей, котрі жили колись? Навіть якщо для вас історія – це просто шкільний предмет, вас можуть вражати факти, які стосуються рідного міста або ж членів вашої родини. Про різні погляди на донесення історії та власне розуміння предмету ми говорили з Вікторією Венгерською, доктором історичних наук, завідувачкою кафедри історії України Житомирського державного університету імені Івана Франка

«У мене власний шлях до історії. Розкажу, як це було. У радянські часи видавався журнал «Вокруг света», отримати який можна було лише за підпискою. Мій батько працював на заводі «Автозапчастини», і однією з пільг, які він мав, – це можливість отримувати «модні» на той час підписки. Журнал «Вокруг света» належав до цієї категорії. Коли я ще вчилась у четвертому класі, в одному з номерів прочитала захопливу історію про археолога Генріха Шлімана і те, як він розкопав Трою. І все! Для мене це перетворилось на ідею-фікс: я обов’язково мала стати археологом, щоб знайти свою Трою. Проте батьки почали переконувати, що археологія – «не жіноча справа», однак, врешті-решт погодились, що історія – не найгірше із занять. Тоді ж я вирішила, що навчатися буду лише у червоному корпусі Київського університету (прим. ред. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, у центральному корпусі розміщуються юридичний, історичний та філософський факультети). Кожного разу, коли ми родиною приїздили до Києва, обов’язково йшли до цього корпусу і я розповідала батькам: «Настане день, коли я тут з’явлюсь в статусі студентки». Але, як з’ясувалось, у «найбільш справедливій країні світу», не все було настільки чесним та справедливим, і лише з третьої спроби я змогла вступити до Київського університету на історичний факультет. Археологія залишилась для душі. На розкопках була двічі: після першого і другого курсів майже впродовж всього літа брала участь в археологічних експедиціях у Західній Україні. Ми розкопували фракійський курган та об’єкти трипільської культури у Заліщенському районі Тернопільської області. Ці два археологічні сезони залишили в пам’яті найсвітліші спогади»

«У мене власний шлях до історії»

«Чесно, не пам’ятаю чи плакала, коли не вступила до університету після школи. Підозрюю, що ні. У той час наше радянське виховання на мене вплинуло: я була така правильна, комсомолка. Вихована у відповідному дусі, повинна була сприймати поразки мужньо»

«Одразу після закінчення університету потрапила на роботу до Житомирського політехнічного інституту (прим. ред. – нині Державний університет «Житомирська політехніка»). Там я опинилась в середовищі дуже яскравих людей, на яких мені щастило у житті. На початку 90-х ректором інституту був Борис Борисович Самотокін, саме у цей час до Житомира повернувся Борис Абрамович Кругляк – неймовірна людина та яскравий історик, який очолив кафедру гуманітарних наук. Він разом Миколою Юхимовичем Кострицею, Георгієм Павловичем Мокрицьким, іншими краєзнавцями відроджували «Товариство дослідників Волині»

«Усі студенти поділяються на дві основні групи. Найбільша група — це студенти, які ідуть в університет тому, що «так треба», так хочуть батьки, оскільки у всіх родичів, знайомих діти закінчили університет і мають університетський диплом. Переважна більшість абітурієнтів не роблять свідомий вибір на користь історії, філології, біології чи будь-якої іншої науки чи фаху. Головна мета – потрапити «на бюджет». У випадку абітурієнтів із невисокими балами ЗНО, основна аргументація зводиться до власного розуміння того, на якому факультеті їм буде легше вчитись. З такою категорією найскладніше працювати. Якщо людина не має мети, не розуміє, для чого вона прийшла і навіщо їй взагалі вчитись… складно розраховувати на успіх… Друга група студентів – це молоді люди, які свідомо обирають виш або факультет. З такими найцікавіше, тому що вони мотивовані, а тому хочуть, можуть, прагнуть. Особливо приємно спостерігати, як відбувається зростання тих студентів, які прийшли до нас зі слабшою базою, але за час навчання в університеті, завдяки викладачам та своїй наполегливості вони досягають гарних результатів. Однак, на жаль, бувають і інші випадки: людина приходить в університет готовою до навчання у вищій школі, але на якомусь етапі починає розуміти, що саме цей фах не її. Звичайно подібні ситуації трапляються не так часто, однак вони позначаються на якості навчання таких студентів»

«Попри велику жагу до читання, я не люблю історичні романи»

«Попри велику жагу до читання, я не люблю історичні романи. Більше читаю професійну літературу. Зараз я з величезним задоволенням читаю дослідження Тоні Джадта, відомого американо-британського історика єврейського походження. Його ґрунтовна монографія присвячена історії Європи після Другої Світової війни. Перед цим я читала діалоги Тоні Джадта з Тімоті Снайдером, присвячені аналізу ключових подій ХХ століття. Одним з найбільших джерелознавчих відкриттів останнього часу стали щоденники історика Івана Лисяка-Рудницького, які два роки тому були видані у Львові. Вразив, по-перше, сам факт того, що родичі дозволили опублікувати ці щоденники – там є дуже інтимні, особисті речі. І по-друге, у щоденниках є декілька зрізів, важливих для розуміння ролі, впливу жінок на історію. Переважній більшості людей, які не є істориками, ім’я Івана Лисяка-Рудницького мало про що говорить. Але оцінюючи його фігуру в українській історичній науці, я б закріпила за ним одну з ключових ролей, не дивлячись на те, що він не залишив багатотомної творчої спадщини. У двох томах його історичних есе містяться тексти, які задали тон всім подальшим дослідженням історії України, в них запропоновані ключові методологічні підходи. Есе вражають ясністю думок та філігранністю формулювань. У щоденниках І. Лисяк-Рудницький показує ставлення до матері, її роль у його формуванні. Мати автора – Мілена Рудницька, громадсько-політична діячка у міжвоєнній Галичині, в еміграції, лідерка жіночого руху. І це унікальний випадок, коли поєднались такі потужні постаті, коли природа «не відпочила» на дітях. У щоденниках – життєві розповіді про випробування, які випали на долю людей, котрих, хоч із певною натяжкою, можна віднести до «втраченого покоління». Цим терміном письменник Еріх-Маріяя Ремарк позначив тих, хто народився після Першої світової війни. На їх долі випали випробування двома війнами, тоталітарними режимами, біженством та еміграцією. Такі щоденники вчать інакшому погляду на видатних людей: ми неначебто знімаємо їх з п’єдесталів, починаємо усвідомлювати, що вони також були живими людьми з проблемами, недоліками, зі своїми «тарганами» в головах…»

«Прочитання «Щоденників» можу назвати культурологічним шоком. У моєму уявленні, все, що пов’язувалося з війною, ще з радянських часів асоціювалось із насильством, суцільними жахами, руїнами, битвами. Раптом на сторінках цієї книги бачиш, що людина описує інше життя: відвідування кіно, театральних та оперних вистав, тривають заняття в університетах. Тобто життя продовжується. Для Івана Лисяка-Рудницького та переважної більшості представників української еміграції в Чехословаччині, Німеччині не було сумнівів щодо відповіді на питання «що є більшим злом: нацизм чи комунізм»? Для них це місце закріплено за комунізмом. Нацизм трактувався як менше зло …»

«Той історичний наратив, з яким ми сьогодні працюємо, – це тексти, які писались чоловіками і зображували світ, в якому ключову роль відігравав чоловік. Жінкам відводились другорядні ролі, виняток складали лише окремі монарші особи. І згадували про цих жінок лише в контексті втілення влади та потужності держави чи імперії, якою вони правили. При цьому весь час підкреслювалась маскулінна складова цих особистостей…. Не люблю взагалі використовувати термін «переписування історії», але історію потрібно наповнювати новими сенсами. В останні роки в Україні вже з’являються дослідження, які присвячені історії повсякдення в різні історичні періоди, більше уваги приділяється новим напрямкам досліджень, зокрема й жіночій історії. Якщо ми будемо підходити до оцінки тих чи інших історичних подій саме з точки зору жіночої оптики, навіть трактування, сприйняття тих чи інших явищ в контексті історії України отримає інші тони й відтінки. Жінки традиційно створюють умови, які навіть в найжахливіші часи дозволяють виживати попри все… З’являються дослідження, в яких історичні періоди розглядаються з точки зору конкретної людини, її проблем та хвилювань. Це дозволяє відійти від абстрактного сприйняття історії, представлення в ній виключно видатних політиків, полководців, чиї постаті зрідка «розбавлялись» діячами культури та науки. Помітне місце в нашій історії закріплено за війнами, повстаннями, революціями та іншими трагічними сторінками. Звичайно, такі події мали місце, й вони не можуть зникнути безслідно. Однак, варто більше уваги приділяти досягненням та позитивним моментам в історії, не забуваючи при цьому про роль жінок, яка через «чоловіче» подання не завжди була очевидною. Щодо складних та неоднозначних сторінок нашої історії, навіть в них слід шукати моменти, що дозволять виховувати в учнях (якщо йдеться про шкільний курс історії), не почуття причетності до нації-жертви, а гордість, повагу та вміння об’єктивно оцінювати її різні сторінки»

«Якщо ми будемо підходити до оцінки історичних подій з точки зору жіночої оптики, трактування, сприйняття явищ в контексті історії України отримає інші тони й відтінки»

«Вивчення історії не врятує від помилок, навіть якщо подібні ситуації вже відбувались. Є загальновідомий підхід – «історія розвивається за спіральним принципом». Не завжди погоджуюсь з таким підходом, схиляюсь до думки, що іноді абсолютно випадкові речі та люди можуть вплинути на перебіг історії. Однак, повертаючись до ідеї повторюваності історії, нагадаю про те, що у 2014 році, від початку російської окупації Криму та війни на Сході України, багато писали про 1938 рік, Мюнхенську згоду, наголошуючи на подібності ситуацій. Однак, проблема в тому, що більшість політиків далекі від історії й переконані у тому, що самі її творять. Припускаю, що вони не читають публікацій істориків. У випадку України ми продовжуємо бути заручниками геополітичної ситуації, й поки наша країна не перетвориться на потужний суб’єкт міжнародного права, ми не зможемо говорити про цілковиту самостійність українських політиків як у зовнішній, так, на жаль, і у внутрішній політиці. В сучасному світі для історії та істориків намітилась ще одна значна проблема. Йдеться про спробу перетворити історію на політичний інструмент, коли ті чи інші події трактуються так, як вигідно політикам. Інструменталізація історії є дуже небезпечною, саме вона й стала однією з ключових причин війни на Сході України»

«Що означає «знати історію»? Як би нам не викладали історію в школі чи університеті, ми маємо критично підходити до пропонованих у підручниках чи монографіях оцінок. Історик, як і пересічна людина, має свої погляди, поділяє ту чи іншу ідеологію. Існує вислів, з яким я на 100 % солідарна: «Скільки істориків, стільки й історій». Будь-який історик чи історикиня, описуючи події, закладають у текст власні оцінки й судження. У наш час завдяки можливостям техніки, Інтернету ми у будь-який момент можемо знайти загальну інформацію про ту чи іншу подію,особу, а от що стосується інтерпретацій, оцінок, тут ми маємо включати власний інтелект, порівнювати різні підходи й намагатись знайти «золоту середину»

«У нас чомусь вважається, що історик – це такий собі «боєць ідеологічного фронту». Так не повинно бути – це радянський стереотип. Історика в першу чергу мають сприймати як вченого, який працює з минулим, архівними та іншими джерелами і може дати оцінку, прагнучі бути об’єктивним»

«Мені цікаво спостерігати, як змінюється ставлення до історії моїх власних дітей. Старший син, який є ровесником нашої незалежності, завжди любив історію. Молодший син, який представляє інше покоління, тривалий час не цікавився історією, раптом в 11 класі змінив погляди у процесі підготовки до ЗНО. З приємністю для себе я почула: «Історія мені подобається. Це цікаво»

«Житомир завжди був та залишається поліетнічним містом зі своїм унікальним обличчям…»

«Найбільше люблю дві вулиці Житомира – Пушкінську і Лермонтовську, люблю Замкову Гору з її маленькими вуличками навколо. Ці місця мене завжди надихають – можу розповідати про них годинами. Для мене це квінтесенція нашого міста, його історичне «серце». Під час прогулянок ними завжди охоплює відчуття захищеності та спокою, розміреності життя у Житомирі. Саме у цих місцях зберігається особливий дух міста. Фактично за кожним будинком окрема історія. Тут і єврейський зріз історії, і польський. Та й не лише, оскільки Житомир завжди був та залишається поліетнічним містом зі своїм унікальним обличчям…»

Текст записала Оксана Давиденко
Фото: Альона Савосіна

2+

Вас це може зацікавити