Facebook icon Instagram icon

Вячеслав Пономарьов: «Потрібно вчитись чесно будувати свої стосунки зі світом»

#Люди 8 Липень, 2019 Автор:

4+

Покажіть хоч одну людину, яка не хоче бути щасливою. Лишень для щастя кожному потрібні різні речі. Разом з режисером мистецького об’єднання «Остання барикада» житомирянином Вячеславом Пономарьовим Zhytomyr.Travel спробували вивести формулу щастя та подивились на Житомир з відстані десяти років «столичного» життя

«Я закінчив психологічний факультет університету імені Івана Франка… Молодість моя пройшла в активностях: у нашій громадській організації було 200 людей, яких можна було зібрати не за анкетами, не за заявами. Тобто 200 людей, які були активно долучені до процесів. Не до порівняння з іншими структурами: у когось було десять, шість людей, а вони називали себе громадськими рухами»

«Я дуже відчуваю зміни, які відбулись з людьми в Житомирі»

«Я дуже відчуваю зміни, які відбулись з людьми в Житомирі за ті десять років, які я живу в Києві. Я зустрічаю людей, з якими ми проводили багато часу в молодості. І мені дуже подобається, що багато з них стають успішними тут, в Житомирі, відкривають свої заклади, кав’ярні, хтось організовує дитячі садочки й проводить майстер-класи. Мене дуже тішить, що люди з середовища, у яке ми були занурені, себе знаходять. І знаходять саме в Житомирі, а не деінде. Мені дуже подобається історія з «Навколокультурним простором» – це просто феєрична і бомбічна штука, коли люди, які не мають зайвих коштів, які працювали десь на звичайних роботах і отримували навіть не звичайні, а мінімальні зарплати, змогли на своєму власному креативі, своїми руками-головами змайструвати і фактично відібрати від знищення ту будівлю, яка мала стояти псуватись нікому не потрібною. А зараз в ній відбувається те, що там відбувається. Вони насправді намагаються зробити там культурний простір. І я був у захваті, навіть коли був там перший раз»

«Люди з середовища, у якому я варився, показують, що у Житомирі можна бути успішним і робити ті речі, які тобі подобаються. І за рахунок того виживати, навіть жити…Мені може не до кінця подобається те, що грає сучасна молодь, але подобається сам процес – якась кухня, на якій вариться, продукується, розвивається якась творчість. Це прикольно! Приємно, що є люди, наприклад Андрій Собич, яких не покидає ідея-фікс розвитку рок-життя і в Україні, і саме в Житомирі»

«У мене саме молодість пов’язана з Житомиром. Через те, що у мене батько був військовий, ми більшість часу поневірялися по світу. Закінчилась батькова кар’єра під Житомиром – у селі Березівка, а колись ми жили по «забичених» військових частинах, де не було ніякого культурного життя. І коли приїздили сюди, мій старший двоюрідний брат брав мене на музичні гуртки в Будинок дитячої творчості, де він займався, що у мене взагалі викликало захоплення. Я з дитинства пам’ятаю історію, як він з класом йшов на виставу «Три мушкетери» у драмтеатр, і я просто до безтями хотів з ним піти, а мене чомусь не взяли. То було тотальне розчарування! Дитинство не було насичене культурними подіями. Кожна така штука має емоційне забарвлення в спогадах»

«Дуже яскраво було, коли місцеві депутати робили купу концертів, на кожний я ходив і стояв посеред натовпу, думаючи: «От би мені залізти на ту сцену і хоч би постояти та подивитись, як це працює». Потім я трохи працював з музикантами звукорежисером і у мене був доступ до різних концертних майданчиків. Може не склалась у мене доля виконавця чи артиста, але, як мінімум, організатора заходів чи технічної допомоги на таких сценах»

«Я хотів бути музикантом. Мені в дитинстві подарували якусь там гітару і було просто бажання за неї триматися. Я для родичів багато давав концертів у віці чотирьох-п’яти років. (Сміється). У різному віці хотілося різними людьми бути. Я дуже люблю експериментувати і пробувати щось нове. Мені цікаво було освоювати та працювати у фотошопі, цікаво було працювати з аудіо редакторами, потім знімав і монтував відео. Довга кропітка педантична робота – це не про мене. Мені цікаво досягати швидких результатів і переходити до інших незвіданих справ»

«Я завжди показую друзям з інших міст будівлю старого магістрату як об’єкт, який демонструє, як не треба робити реконструкцію будівель – зробили і законсервували. Так не можна адмініструвати процес. Ще показую залишки замчища, яке також стоїть законсервоване (прим. ред. – будівля старої друкарні по вул. Леха Качинського). Так не можна вчиняти з пам’ятками архітектури! Зараз там все поросло деревами, а варто було зайнятись реконструкцією і відновленням. З знакових місць мені дуже подобається Кафедральний костел св. Софії – геніальне місце, гарне як всередині, так і ззовні, позитивне енергетично місце. Мені дуже подобається оглядовий майданчик за магістратом. Колись ми там в молодості тусувались і спілкувались… Дуже подобається, як зробили Михайлівську, це стало гарним місцем, де житомиряни тусуються – святкове, привабливе туристичне місце»

«Я вже більш як десять років у Києві. У 2008 році мене запросили працювати в «Останню барикаду», і ми почали працювати над фестивалем «День Незалежності з Махном». І якось так вийшло, що я вкорінився, вріс сім’єю, дітьми… Ми робили культурологічну програму «Остання барикада», запрошували знакових людей для української культури, і, власне, у цій програмі я був режисером. Але так сталося, що відбулася реформація державного телебачення у суспільне і наш проект зараз «заморожений». Хоча мені здається, що таких культурологічних програм на телебаченні дуже мало. Можливо, у них невелика кількість глядачів у порівнянні з якимись політичними шоу, але вони мають бути на телебаченні через те, що у культурологічних програм є свій глядач, своя аудиторія. Мене не полишає надія, що можна залучати інших людей, які не дотичні до культури, але почали цікавитись і дивитись саме такі передачі, заохочувати їх цікавитись як літературою і музикою, так і мистецтвом загалом»

«Щодо петиції про перенесення Верховної Ради до Житомира. Питання Верховної Ради взагалі болюча тема. Незалежно від того, чим людина займається в житті, всі вважають, що Верховна Рада – певний кар’єрний зріст. Я працював там помічником депутата, але ж не був депутатом. (Сміється). Всі йдуть туди, щоб вимахнутись. Насправді ж це місце, де приймають закони. Мені подобається ідея, щоб термін перебування у статусі депутата скоротити до двох років чи до року, щоб всі, хто має непереборне бажання бути депутатом наситились і вже умовно через 10-20 років туди йшли люди, які хочуть займатись законотворчістю. Депутатами хочуть бути, щоб переїхати до Києва, тусити по ресторанах та дорогих нічних клубах. Як на мене, перенесення Верховної Ради у менше місто позбавить можливості бути у центрі розважального життя, натомість спонукатиме заглибитись у законотворчу діяльність. Безперечно, якби це було в Житомирі, приїздили б екскурсії людей до нас подивитись на Раду чи на депутатів, і то підняло б рівень туризму й економічний рівень регіону. Тому чому б ні? Якби втілили ту ідею в життя, я б не був проти»(Сміється)

«Потрібно, щоб культуру хтось просував , потрібні люди-культрегери, котрі б кайфували від того, що вони роблять, а не просто заробляли на цьому гроші»»

«В Україні дуже поширена сільська культура, тобто культура з сільськими традиціями. Через те, мабуть, що міське життя було притаманне «великій Росії», а українське життя асоціювалось з шароварами, селом та бутлем, запхнутим кукурудзою. Це такий тренд, який важко викорінити. І над тим треба багато працювати… По всій країні був величезний сплеск української культури через те, що перестали їздити російські артисти в Україну – мали заборону; через те, що пік піднесення національної свідомості почався після революції Гідності. Ясно, що тренд треба підтримувати, інакше він буде стухати й стухати. І зрештою будуть «Сватів» повертати на телебачення. Це прикро, звичайно, але треба, щоб у культури був такий собі «мотор», бо сама по собі культура не виживає. Потрібно, щоб культуру хтось просував , потрібні люди-культрегери, котрі б кайфували від того, що вони роблять, а не просто заробляли на цьому гроші»

«У мене тепер є певне хобі. Коли починаєш зустрічатись з людьми і бачиш, що людина активна й успішна, питаєш: «Звідки?». А людина каже: «З Житомира». І таких дуже багато! Або вони самі з Житомира, або їхні батьки з Житомира. Іноді навіть до жарту доходить: якщо ти людина успішна, значить ти з Житомира»

«Тут, в Житомирі, інкубатор для Києва. У нас «взрощуються» хороші люди, які тікають у Київ, де більше можливостей, більше якихось структур, більше знайомств можна заводити. А найприкріше, коли люди, втікаючи до Києва, забувають про своє коріння і стають киянами, яких нічого вже не пов’язує з Житомиром»

«Прикро, але портрет середньостатистичного житомирянина – це більше пасивна людина, яка завантажена особистими проблемами, більше інтроверт, ніж відкрита до спілкування із зовнішнім світом людина. Я не можу сказати, чому так відбувається»

«Більшість речей, продукованих в Житомирі, носять характер елітарного або обмеженого. Масовий продукт від Житомира можна перерахувати на пальцях… Мені здається, житомирський митець вариться у казані міста, не виходячи за рамки, не намагаючись розширяти свої горизонти і виходити на інший рівень. У цьому проблема. Треба не боятися показувати, робити виставки, стукати у всі двері. Власне, виходити за межі простору, у якому тобі зручно»

«Один мій знайомий зараз у Польщі займається рекрутингом – наймає українців на роботу. Ми робили з ним сюжет про те, де працюють там наші люди, скільки заробляють, чим займаються. Повірте, вони не заробляють набагато більше, ніж вони могли б заробляти тут. Там зараз інша атмосфера: вже люди відмежувались від дрібних проблем на кшталт того, як прогодуватись, не попасти на гачок аферистів. Я пам’ятаю, як поводили себе поляки на початку 2000-х: так само, як наші люди, вони бігали, були насуплені, завантажені у свої проблеми. Зараз вони розправили плечі, йдуть більш неспішно, можуть собі дозволити зайти у кав’ярню випити кави, чого бракує нам. І це не про Житомир, це про всю країну. Ця наша проблемність і позитивна атмосферність там, вона й приманює наших людей. Може й треба, щоб вони там побули й подивились. Тобто, це не про гроші, це про те, як почувати себе людиною. Я певен, якщо людина має голову і руки, вона в принципі спроможна заробляти 15 000 грн. – їм стільки там зараз платять, але при тому там люди іноді повинні працювати по 16 годин. Це не ті гроші, заради яких варто полишати родину, рідну землю і валити на заробітки. Просто саме життя інше. Помацати інше життя цікаво нашим людям, і багато хто там залишається. Мені здається, наше завдання – створити умови для українців тут, щоб вони почувалися гідно, мали розправлені плечі, щоб дивились не під ноги і не боялись подивитись в очі співрозмовнику. Є над чим працювати»

«Нам потрібно ставати більше людяними, перестати брехати, перестати намагатися когось дурити»

«Нам потрібно ставати більш людяними, перестати брехати, перестати намагатися когось дурити. Нам потрібно перестати казати, що ми коштуємо набагато більше, ніж насправді. Я говорив з чоловіком, який в Іспанії робить бізнес. У нього фактично прибуток після сплати податків і оплати роботи персоналу складає близько п’яти – семи відсотків. У нас коли люди роблять бізнес, прибуток має складати 200-300%. Це не питання рентабельності, це звичка з дев’яностих – треба хапнути все в одну мить, бо завтра тої можливості вже може не бути. Це глибоке питання, і я багато таких речей пов’язую з Голодомором. Коли людина втрачає скорину хліба, вона до неї буде жадібною, вкраде, і не через те, що вона злослива, а через те, що людина хоче їсти. І намагання запхати у мішок гроші звідти походить: людина розуміє, що у якійсь момент вона була голодною, обдертою й нещасною, а тут навалилось якесь щастя, яке треба використати на повну . Цього комплексу потрібно позбавитись, і тоді ми будемо щасливими людьми»

«Гроші не роблять людину щасливою. Якщо ти заробляєш гроші неправильно, воно все одно тобі відізветься проблемами в родині, здоров’ям чи іншими речами. Потрібно вчитись чесно будувати свої стосунки зі світом, тоді все буде добре»

«Нам треба визнати, що ми хворі, ми не знаємо власної історії, не знаємо видатних людей. І це наша проблема. Це не проблема вчителя у школі, не проблема батьків, наче вони нам щось недодали. Особливо це стосується дорослих людей. І от коли визнаємо такі історії і почнемо самовдосконалюватись, то вийдемо на котрийсь рівень»

«Щоб в світі ширити українську культуру, її треба показувати – найкращі зразки. Щоб показати свою ідентичність, що ми не малороси, не частина «російського світу», треба показати якусь частину нашої культури. Не співати російською, щоб всім сподобатись, а показувати своє і робити його пізнаваним, популяризувати власну ідентичність. А ми про своє не знаємо, не говоримо. Наше валяється під ногами, а ми ходимо і його пинаємо. Тут питання у самовдосконаленні, витягуванні найкращих зразків…»

«Я ніколи не кидаюся на офіціантів, які говорять російською, і не жбурляю дрібними монетами в продавця в магазині. Коли людям зручно спілкуватись російською, мене це ніколи не спиняє і не створює жодних перепон у спілкуванні … Просто я навчався у Польщі, і після повернення їхня самобутність, гоноровість стали прикладом. Я собі пообіцяв, що віднині говорю українською»

«Не вважаю, що одна особа-лідер, яким би він не був харизматичним, які б найкращі цінності не сповідував, які б найкращі людські якості не були йому притаманні, здатний щось змінити. Держава – це спільнота людей, яка має спільні цінності. І якщо одна людина буде перехиляти всю націю через коліно і створювати певну якусь модель цієї держави, то все суспільство буде пручатись…»

«Мої цінності? Кожна людина може бути щаслива у тій точці, де вона знаходиться. Для мене важливо ніколи не нарікати. Будь-яка ситуація, у якій ти опиняєшся, завжди має вихід. Я не фаталіст, не моделюю своє життя у контексті «так мало статись», але я знаю, що у будь-якій ситуації можна розклеїтись, а можна шукати вихід. Треба бути чесним, принаймні перед собою… Якщо в тебе є сім’я, ти маєш класти всі сили, щоб твоя сім’я поруч із тобою була щаслива… Я не складав собі «десять пунктів», просто зараз у цей момент намагаюсь пояснити, як мені вдається бути щасливим. А я дуже щаслива людина»

«Ніколи не розумів людей, які на щось нарікають. Це проблема. У мене є знайома, яка постійно дорікає мамі, що вона їй чогось не дала. Чувіха, тобі вже до сорока років, яка мама? Вже ти мусиш мамі допомагати, а не вона тобі. Треба завжди сподіватись на себе, а не на когось іншого»

«Якщо ми будемо відкриватись світу, він стане до нас привітнішим… І для цього кожний має почати працювати над собою»»

«Житомиру треба більше відкриватись світу і отримувати від нього більше можливостей. Бо ж якщо якісь двері закриті, ніколи нічого нового не зайде. Треба не боятись експериментувати, не використовувати одні й ті самі механізми, інакше не дізнаємось про нові. Якщо ми будемо відкриватись світу, він стане до нас привітнішим… І для цього кожний має почати працювати над собою»

Текст записала Оксана Давиденко
Фото: Марта Яроцька

4+

Вас це може зацікавити