Facebook icon Instagram icon

Юлія Каплун: «Ми маємо навчитись цінувати себе, усвідомити свою історію і зрозуміти, чим ми можемо пишатися»

#Люди 21 Грудень, 2020 Автор:

0

Якщо колись ви уявляли собі хранителів скарбів схожими на Дамблдора чи Снігову Королеву, запевняємо – ви помиляєтесь. У реальному житті це скромні та інтелігентні люди, які вболівають за збереження культурної спадщини, переймаються філософськими питаннями та сповідують моральні цінності. Думаєте, це просто? Зовсім ні! Особливо тоді, коли знання історії власної родини та держави загалом дають розуміння усієї важливості збереження пам’яті, культурних та етнографічних цінностей, які є справжніми скарбами. Про історію і сенси ми говорили з Юлією Каплун, заступником з наукової роботи директора КЗ «Житомирський краєзнавчий музей»

«Я люблю свою роботу. Чому? Не можу пояснити, напевно це закладається в дитинстві. Мої батьки також дуже любили свою роботу, обоє мали по дві вищих освіти і працювали деякий час викладачами, а студенти та учні дуже любили їх. Знаєте, є викладачі, вчителі, як просто дають інформацію, а що далі буде, їх не цікавить. Моя мама, у якої в групі було по 30-40 студентів, знаходила до кожного свій особливий підхід. Після її смерті у педагогічному коледжі, де вона працювала, її пам’ять вшанували невеличким музеєм. Тато деякий час викладав у школі допризовну підготовку та фізкультуру. Своїх учнів він навчав любити спорт, цінувати себе. І його учні, на відміну від інших, знайшли свій шлях. Головне у тому, що вони цінували себе. Вони усвідомлювали відповідальність перед батьками, суспільством, але в першу чергу – перед собою»

«Мої батьки дуже любили свою роботу, обоє мали по дві вищих освіти і працювали деякий час викладачами, а студенти та учні дуже любили їх»

В центрі – Мотовильник В.П. і Мотовильник І.Г., батьки Юлії Каплун

«З кожної поїздки мої батьки привозили додому книжки, ми багато читали. Колись у вісім років у мене була дивна книжкова підбірка: збірка арабських казок «1001 ніч», твори Віктора Гюго і Федора Достоєвського (Сміється). Мама співала мені колискову на вірші Лермонтова або читала напам’ять казки Пушкіна, Маршака, Чуковського. Зараз із задоволенням читаю сучасну прозу, фентезі. Ну, як можна не любити фентезі?»

«Без сильної економіки не буде розвитку культури, а без відродження культури не відродиться економіка. Це дуже взаємопов’язані речі. На мою думку, був певний час, коли відчувався підйом, піднесення, але зараз я його не відчуваю. Хоч, в принципі, це залежить від самих людей. Варто розуміти, що кожна людина має бути відповідальною за свою роботу на своєму місці, просто працювати якісно там, де вона є. І якщо кожний і кожна працюватимуть вдумливо, по-людськи, то ми матимемо результат. Бо якщо один робить, другий не робить, а третій взагалі на все наплював… Таким речам треба навчати дітей, а дорослим пояснювати і штрафувати, якщо не розуміють. Не існує більш дієвого заходу, що мотивує, аніж штраф. Коли людина сплачує штраф, який б’є по гаманцю, це її швидко дисциплінує»

«Коли ми говоримо про формування творчої особистості, інтелігенції, ми завжди маємо розуміти, що важливе середовище. Згадаймо Ріхтера. Якби не було навколо нього того старого Житомира з його літературними, музичними, художніми осередками, напевно, і не сформувалася б така особистість. У своїх спогадах Ріхтер ностальгує за старим Житомиром. У багатьох спогадах, у фільмах, особливо у Бруно Монсенжона, розповідає про місто, якого по факту вже не існує. І ти бачиш світ очима самого Ріхтера. Ти відчуваєш, що він ніколи б не став таким, якби батько не грав на фортепіано, дядьки із дідусем не варили каніфоль, тітка не малювала у видавництві «Сяйво». Все це впливає на тебе, навіть якщо ти цього не хочеш. Середовище накладає відбиток»

«Історично потрібно усвідомлювати, що наше культурне середовище умовно поділяється на дві частини. З одного боку, це шляхта, чиновники, дворяни і такі, як Кравченко (прим. ред.: Василь Кравченко – український етнограф, діалектолог, один із засновників Товариства дослідників Волині). Хоч він по суті був простою людиною, але досяг дуже багато, бо працював над собою… І коли сталася Жовтнева революція, почали відбирати маєтки, особисті речі, ділити їх, частина інтелігентних людей просто виїхала за кордон. А от тих, що залишились, у тридцяті роки швидко навчили: кого не знищили, навчили боятися»

«Моя прабабуся походила зі шляхетної родини Бєльських. Колись вони жили тут, зовсім поруч біля нашого краєзнавчого музею. Заміж вона вийшла за солдата-австрійця, який потрапив сюди через Крим під час військових подій 1917-1921 років, проте у 1937 році його визнали шпигуном на користь Польщі і розстріляли, прабабусю і бабусю також репресували, але вже в часи Другої світової війни, в лютому 1944 року. Вони як етнічні німці отримували допомогу від окупаційної влади. Коли прийшла радянська влада, таке отримання допомоги від окупантів оцінили як зраду, а їх відправили на Північ до Чорногорської виправної колонії»

«Коли сталася Жовтнева революція, частина інтелігентних людей просто виїхала за кордон…кого не знищили, навчили боятися»

Баум-Кучминська Єлізавета-Ірина Карлівна, бабуся

«Бабуся згадувала, що майже всі жінки, які жили отут понад Кам’янкою, ходили на Богунію до табору військовополонених і кидали їм хліб через паркан. А потім, коли дозволили українців забирати по домах, щоб урятувати, забирали до себе цих тифозних хлопців. У нас на старому Російському кладовищі (прим.ред.: Вільське (Російське) кладовище – історичне православне кладовище у Житомирі) є могила одного з таких військовополонених, який помер у будинку бабусиної куми»

«Бабуся жила на Півночі на поселенні, працювала стоматологом у дитячому протитуберкульозному санаторії. Повернутись вдалося лише у шістдесятих, вже коли у них була моя мама, але не на Україну, а в Молдавію – сюди повернутись не дозволили. Там у Молдавії, у невеличкому селищі на кордоні з Україною, вони й осіли… Колись бабуся розповідала про своє життя в таборі, і то були страшні розповіді. Наприклад, як встаючи вранці, вона з коріннями, із шкірою віддирала коси, що примерзали до нар, на яких вони спали. Як померла в неволі прабабуся, як жінки мали вугіллям і дровами завантажувати вагони. Це робили лопатами, через маленьке віконце закидали у вагони. Тяжка робота, яка повністю вбивала здоров’я. Жінки вмирали. Так діяла репресивна система – давила і вчила боятися»

«Кожного вечора наша бабуся молилася, але жодного разу не зробила цього при людях, на вулиці. Я добре пам’ятаю, як вона ховала мене за двері і швиденько хрестила перед виходом з дому, щоб ніхто, не дай Боже, не бачив. Бабуся навчала нас якихось побутових речей, наприклад, як поводити себе за столом. Але це стосувалось не лише того, які виделки брати чи як тримати лікті, а й того, як ставитись до інших людей»

Баум Юлія Петрівна, прабабуся

«… В’ятрович, колишній директор Інституту Національної пам’яті, закликав нас поважати себе як українців. Не поляків чи росіян, а саме українців. Позбавляв нас комплексу меншовартості, навчав пишатися своєю історією. Ми усвідомлюємо, що у всі часи були ті українці, які могли підняти голову, єднатися і протистояти тиску. Пригадую, як минулому році я була у Польщі, де познайомилася з людьми з музейної спільноти. Один з представників цієї спільноти, мій знайомий, – викладач, блогер, який розповідає людям про історію Північної Польщі та історичні процеси. Його дружина також працює з дітьми. Так от він розповідав, як під час хвилі протестів проти заборони абортів вся інтелігентна спільнота добровільно вийшла на мітинги. Якщо люди не мали змоги вийти з дому, протестували у соцмережах. На вихідні вони гуртувались і їхали у Варшаву на протестні заходи. А у нас? Я просто на власні очі неодноразово бачила, як з нашими «протестувальниками» розраховувались, платили по 500 гривень. І завжди задавала собі питання: «Коли ми почнемо себе поважати, цінувати свої думки й переконання?»

«Ми завжди чомусь на перше місце ставимо право, а не обов’язок. Всюди, де працює демократія, люди усвідомлюють, що матимуть права лише тоді, коли будуть виконувати обов’язки. Це особливо вражає, коли ти приїздиш за кордон. Причому не тоді, коли сім’єю їдеш – все одно всі разом ми створюємо свій маленький соціум. От коли у іншій країні знаходишся сама, то мимоволі занурюєшся у середовище повністю. Я шуткую, що з останнього відрядження до Польщі привезла у валізі свою щелепу»

«Всюди, де працює демократія, люди усвідомлюють, що матимуть права лише тоді, коли будуть виконувати обов’язки»

«Страшно, коли виростає покоління рабів… Ми маємо навчитись цінувати себе, усвідомити своє минуле і зрозуміти, чим ми можемо пишатися. Не тільки жалітися, а пишатися собою, своєю історією, своїми досягненнями»

При створенні матеріалу були використані фото з родинного архіву Ю.Каплун
Текст записала Оксана Давиденко
Фото: Альона Савосіна

0

Вас це може зацікавити