Facebook icon Instagram icon

Житомирянин Ляхоцький: «Кузьма» та маленький «Кобзар»

#Люди 18 Травень, 2020 Автор:

1+

Українську історію багато разів переписували, «підганяючи» у зручний для тоталітарного режиму формат, де не було місця згадкам про борців за інтереси українства, а були ідеологічно вивірені розповіді про українську культуру. Саме тому ми маємо відроджувати імена призабутих, але видатних українців. Одним із тих, хто стояв у витоків українського книговидавництва, був уродженець Житомира Антін Михайлович Ляхоцький

Хлопчика, який народився на Житомирщині у священницькій родині 1853 року, за традицією мала чекати доля священнослужителя. Коли прийшов час обирати заклад для навчання, звичайно ж Антін Ляхоцький обрав духовне училище у Житомирі. Проте ми з вам навряд дізнаємося, чи був то вибір власний, чи данина сімейним традиціям. Одне ми знаємо напевно: впродовж всього життя Антін Ляхоцький активно навчався, а після закінчення училища обрав світське життя – переїхав до Києва і влаштувався на посаду секретаря Київського повітового суду.

після закінчення училища Антін Ляхоцький обрав світське життя – влаштувався на посаду секретаря Київського повітового суду

Київ наприкінці XIX ст.

Під час життя в Києві Ляхоцький зблизився з прогресивними членами організації «Стара Громада», до складу якої входили кращі представники української інтелігенції. Серйозність намірів і планів діячів організації підтверджувалась тим, що навіть потрапити до її лав було непросто: у 1870-х роках «Стара Громада» приймала до своїх рядів лише людей з вищою освітою та тих, хто отримував при голосуванні підтримку всіх членів. Відкрите голосування робило процес прозорим, а тих, за кого хоч хтось голосував «проти», до організації не приймали. Культурно-просвітницька й політична діяльність «Старої Громади» звичайно привернула увагу поліції – почалися обшуки. Хведір Вовк, соратник Антіна Ляхоцького, попросив його сховати нелегальну літературу. В результаті проведеного обшуку літературу знайшли, а Ляхоцького заарештували. Історія визволення Антіна з в’язниці неординарна й захоплива, і навіть могла би стати сюжетом для пригодницького роману. Навпроти тодішнього поліційного відділку знаходився шинок, до якого вельми нерідко навідувались стражі порядку. Знайомі Хведора Вовка використали цю обставину задля реалізації плану визволення Ляхоцького: переодяглися в робітників, познайомилися з поліціянтами і намагалися «затоваришувати». Нові «приятелі», з якими підпільники нерідко проводили вечори у шинку разом, дозволяли залишатись ночувати у відділку, якщо вечірка закінчувалась запізно. Товариші дізнались, у якій саме камері утримують Ляхоцького, підпоїли вартових й звільнили Антіна, якого з міркувань безпеки вирішили відправити до Женеви, де працював тоді Драгоманов.

Під час життя в Києві Ляхоцький зблизився з прогресивними членами організації «Стара Громада»

Члени організації  «Стара Громада» 1874 рік

Маючи адреси Івана Франка та ще декого з товаришів у Львові та Відні, Ляхоцький перетнув австро-угорський кордон, приїхав до Львова і почав працювати там продавцем квитків в українському театрі. Знайомство з Іваном Франком стало новим поштовхом до активної політичної діяльності і новим приводом для арешту у січні 1877 року. Іван Франко у листі до Михайла Драгоманова 10 січня 1877 року писав: «Шановний добродію! Вчора т.є. 9, рано приніс листонош Павликові від Вас лист, но його дома не застав. Вполудні арештували Ястремського і Ляхоцького, не знати, відки й що. По полудню о п’ятій вспів Павлик відібрати на пошті Ваш лист і дати до мене. Опів до сьомої ввечір був у Павлика обиск. Павлик під оком поліції, що й не може написати до Вас, проте не посилайте йому тепер нічо, доки не буде тому який кінець. Не знати, як буде далі з Павликом, «Другом» і т.д. Славні наші товариші, се, як бачиться, усе їхня справка». Останнє речення – це закид у бік москвофілів, «славних наших товаришів», які донесли австрійській владі про діяльність Антіна Ляхоцького, Михайла Павлика, Сергія Ястремського.
У березні 1877 року Ляхоцького та інших арештантів випустили з-під варти з вимогою залишити територію Галичини, оскільки провину так і не змогли довести. Повертатися до Росії Антін Ляхоцький відмовився, і його вислали до Пруссії. Спочатку біженець емігрував до Відня, а звідти – до Швейцарії. Як пише Левко Хмельковський, «коли він приїхав до Женеви і прийшов до студентської «комуни», там саме вели мову про Кузьму Пруткова – відомого літературного персонажа. Ляхоцький не хотів себе називати й назвався Кузьмою. Йому навіть дозвіл на проживання видали на ім’я Lakhozky-Kouzma».
Саме у Женеві Антін Ляхоцький разом із Михайлом Драгомановим став організатором вільної української друкарні. Тут вони почали видавати часопис «Громада», а також нелегальні твори українських вчених та письменників. Загалом у цій друкарні було надруковано понад сто книг. Була надрукована й антологія Драгоманова «Спільнота», яка побачила світ п’ять разів у період з 1878 по 1882 роки і дуже швидко стала відомим за кордоном суспільно-політичним виданням.
Саме тут, у вільній українській друкарні, завдяки відданій роботі багатьох українців, серед яких був і Антін Ляхоцький, світ побачив мініатюрний «захалявний» «Кобзар» Тараса Шевченка, у який увійшли твори, заборонені російською цензурою. За основу вирішили взяти видання «Кобзаря», здійснене у Празі у 1876 році, і видати розміром лише 55 х 85 мм та накладом 1000 примірників.

у Женеві Антін Ляхоцький разом із Михайлом Драгомановим став організатором вільної української друкарні

Фото ліворуч – М. Драгоманов. Фото праворуч – обкладинка одного з чисел «Українського часопису»

Ідея опублікувати книгу саме у такому форматі виникла після ганебних вказівок російського уряду: циркуляру міністра внутрішніх справ Валуєва, який заборонив друкувати книги та періодичні видання, ставити театральні вистави «на українському діалекті», та так званим Емським указом 1876 року, у якому цар Олександр II «не дозволяв ввозити в імперію без спеціального дозволу керівництва управління друку книг і памфлетів, друкованих за кордоном українською мовою». Тому прогресивна українська спільнота за кордоном й взялася за підготовку та видання «захалявного» женевського «Кобзаря». Саме Ляхоцький, якого знали як Кузьму, та Теодор Вольф (так називали за кордоном Хведора Вовка) , український вчений-антрополог, обрали двадцять найбільш антимонархічних заборонених імперією творів Шевченка. Багатьох творів поета, опублікованих у «захалявному» виданні, жителі імперії раніше не бачили – їх опублікують в Росії лише після революційних подій 1905 року, а вірш «Боже мій, знову лихо» взагалі був опублікований у цій збірці вперше. До збірки увійшли не лише «крамольні» вірші Шевченка, а й принизливий Емський указ 1876 року без змін. Лише до підпису видавництва «Начальник головного управління пресових питань Григор’єв» видавці іронічно додали: «Університетський професор», а також додали передмову про життя й творчість Шевченка, яку написав Хведір Вовк. Іван Франко згадував, що «мініатюрний «Кобзар» зробив чудову сенсацію в Галичині, а тисячі примірників були відправлені до Росії, оскільки копії можна було заховати в кишеню». Для того, щоб видання дійшло до читачів у царській Росії, було винайдено «нестандартний спосіб»: книги доставляли разом з пакетами паперу «Аваді», який використовували курці. Маленькі збірки загортали, пакували та складали поміж справжніми пакетами паперу для паління, щоб при перевірці на кордоні їх не можна було відрізнити від посилок з папером «Аваді». Так пакунки попали й в Україну. 1878 року Хведір Вовк повернувся до Києва і привіз із собою чимало нелегальної літератури, серед якої був і «захалявний «Кобзарик». Розповсюджували книги у різний спосіб, примудрялись навіть продавати у книжковому магазині Ільницького біля Золотих воріт. Книги розповсюджували дуже обережно: щоб не втратити всієї літератури у разі обшуку, одну-дві книги «Кобзаря» зберігали в окремій кімнаті, куди могли заходити лише покупці з рекомендацією.

прогресивна українська спільнота за кордоном взялася за підготовку та видання «захалявного» женевського «Кобзаря»

Фото ліворуч – обкладинка «Кобзаря». Фото праворуч – Антін Ляхоцький

З вільної української друкарні також вийшло перше видання роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Окрім видавничої діяльності, Антін Ляхоцький був також автором власних творів, які підписував псевдонімом Кузьма. Леся Українка у листі із Софії від 23 лютого 1895 року до письменника Михайла Павлика згадувала про примірник часопису «Народ» : «Дядина просить Вас послати ювілейний номер в Париж та Кузьмі і нам ще одне число, бо тут люди просять читати, а нам свого не хочеться пускати з рук». Зв’язок Лесі Українки й Антіна Ляхоцького – невипадковий. Письменний та публіцист Левко Хмельковський писав, що «Кузьма був хресним батьком Світозара, сина Драгоманових і часто гуляв з ним».
Життєвість образу Ляхоцького нам додають деталі, які збереглися у спогадах сучасників: «на дозвіллі любив пити пиво у барі Ландтольта і пив багато, але не бував п’яний. «Кацапи – п’яниці, пити не вміють: вип’є ледь-ледь і вже дуріє, – пояснював Кузьма». Людина щира й вправна, Кузьма-Ляхоцький залишився у пам’яті як добрий господар та відданий друг. Сучасники згадують, що «в друкарні завжди було багато людей, ніби в клюбі. Для них Кузьма у великому казані варив на кілька днів борщ. Також у нього завжди позичали грошей, обліку яких Кузьма не мав. Монети були складені стовпчиками у шафі. Коли хто просив грошей, Кузьма казав: «Візьми у шафі». При поверненні боргу нагадував: «Поклади до шафи, але не сплутай»; «місцеві люди приносили йому кошики рижків з лісу. Цих грибів швейцарці не їли, а Кузьма любив. Гриби він солив, маринував і вчив женевців «їсти їх після горілки».
Не дивно, що у Женеві Антін Ляхоцький швидко здобув визнання й підтримку: вже 1906 року йому довірили очолити Українську громаду цього міста, потім таку довіру земляки виявили й вдруге 1915 року. Невдовзі життя змусило Ляхоцького переїхати у Лозанну, де 24 квітня (7 травня за новим стилем) 1918 року життя Антіна Ляхоцького скінчилося.

«Дня 24 цьвітня 1918 р. на 65-ім році свого життя помер в Льозанні, в Швайцарії, Антін Михайлович Ляхоцький, ширше відомий під прозвиськом «Кузьма»

м. Лозанна (Швейцарія)

У літературному збірнику «Серед бурі», виданому 1919 року у Львові коштом товариства «Просвіта», було опубліковано некролог (прим. автора – орфографія збережена без змін) : «Дня 24 цьвітня 1918 р. на 65-ім році свого життя помер в Льозанні, в Швайцарії, Антін Михайлович Ляхоцький, ширше відомий під прозвиськом «Кузьма». Звичайна, але глибоко чесна людина, київський дрібний урядовець, далекий від усякої політики, за тяжких часів жорстокої реакції другої половини 70-их років, він був примушений втікати за кордон. Там, в Женеві він скоро став своїм чоловіком в тіснім емігрантськім Кружку, а майже кожний рядок женевських видань Драгоманова – діло рук сього скромного робітника на користь далекої батьківщини. За друкарською «каштою» провів він майже весь свій вік, допомагаючи М. Драгоманову в його роботі. До кінця днів його зістав ся він його вірним помічником та другом-людиною, що «до останніх днів своїх свято берегла спадщину, що осталася після його покійного батька в Женеві», – як писав син М.П. Драгоманова в листі до редакції «Нової Ради» в Київі. Все життя рвався він на Вкраїну, та так і помер на чужині, не здійснивши своїх бажань. Покійний покинув у Швайцарії сім’ю, як здається, без жадних матеріальних засобів до життя, і тому найкращим пошанованєм його памяти було би піддержаніє його родини».

Поштова картка, відправлена з Лозанни наприкінці ХІХ ст.

Про те, чи живі сьогодні нащадки житомирянина Антіна Ляхоцького, майже нічого не відомо. Утім життєпис видатних співвітчизників, які відстоювали інтереси України, – не тільки перспектива подальших історичних досліджень, а й наша з вами подяка за їхню сміливість та відданість Україні.

Текст: к.і.н., докторант ННСГБ НААН України Геннадій Махорін
Фото з відкритих джерел

 

1+

Вас це може зацікавити