Facebook icon Instagram icon

Журналістика – це …

#Події 8 Червень, 2020 Автор:

0

Щороку у червні Україна святкує День журналіста. Представники й представниці «п’ятої влади», сфери відповідальної й  важливої, мають не просто пізнавати себе і світ, а й продукувати оригінальний стиль, створювати власний бренд. Чи замислювались ви над тим, чому люди обирають журналістику професійною сферою, чого чекають від неї у майбутньому? Ми запитали журналісток про найголовніше для них у професії

Незалежність
Таміла Бутко, продюсерка філії ПАТ «НСТУ» «Житомирська регіональна дирекція»


«Журналістика в моєму житті виникла, напевно, невипадково. Навчалась на історичному факультеті Прикарпатського університету імені В. Стефаника. Після здобуття вищої освіти потрапила до Житомира саме в той рік, коли була заснованана перша в області державна ФМ-радіостанція «Житомирська хвиля». Тоді якраз набирали людей, які б могли виступати як редакторами, так і дикторами. Подумала: «А чому б не спробувати?» Журналістика – для мене це високий рівень подачі якісної, правдивої, виваженої, неупередженої, різнобічної інформації, якій довіряють люди. Журналістика – це незалежність від будь-яких людей, структур чи систем …  Дуже хотілося б, щоб в Україні разом із демократичним суспільством розвивалася й демократична журналістика. У нас сьогодні вже є професійні журналісти та медіа структури, результат роботи яких не скандали та сенсації, а редакторсько-аналітичні матеріали. Хотілося, щоб такої журналістики в майбутньому було більше»
Чесність
Ірина Степаненко, редакторка і ведуча вечірніх ефірів на телеканалі «СК-1»


З дитинства маю загострене почуття справедливості. У професію прийшла на другий день після випуску з університету – за фахом я філолог, закінчила ЖДУ ім. Івана Франка. Телеканал «Союз-ТВ» шукав журналістів. Долаючи страх і невпевненість, прийшла спробувати сили. На той момент я мало що знала й розуміла, щоб бути цікавою каналу, але у мене повірили і дали можливість навчитися. Дякую Олегу Вікторовичу Бабкіну й моєму вимогливому редактору та вчителю Анатолію Федоровичу Годованому. Тривалий час працювала у програмі «Новини» та інколи «пірнала» в мій улюблений формат живого спілкування у прямих ефірах. Потім мене запросили у молоду й амбітну команду телеканалу «СК-1», де прямі ефіри стали основною роботою …  Журналістика давно стала невід’ємною частиною мого життя – тримає в тонусі та вимагає постійної роботи над собою. Люблю роботу за можливість спілкуватися з величезною кількістю різних людей, за можливість отримувати інформацію від першоджерел, ділитися нею, висвітлювати правду… Найбільше хочу, щоб журналістика була чесною, з дотриманням всіх журналістських стандартів. Цього нині, на жаль, не вистачає. Зараз час нехтування стандартами, час непрофесіоналів, час шоу, і дуже часто шоу замінює основний зміст — інформацію. Журналістика – це дзеркало, яке має відображати реальність, а не спотворювати її. Це передусім люди. Важливо бути не лише професіоналами, а й Людьми, як у професії, так і поза нею. Професійної удачі, чесності, великого людського щастя і гармонії щиро бажаю усім колегам!»
Відповідальність
Валентина Тичина, редакторка та ведуча програм Суспільного мовлення Житомирської регіональної дирекції


У червні 1981 року республіканська дитяча газета «Зірка» оголосила конкурс «Ім’я твого села». Редакція звернулася до своїх юних читачів, які жваво відгукнулися й надіслали чимало листів. Серед переможців цього першого у моєму житті творчого конкурсу була і я. У 1983 році запросили школярів відвідувати заняття у школі «Юнкор» при Іллінецькій районній газеті «Трудова слава» та водночас до школи громадських кореспондентів при Вінницькій обласній молодіжній газеті, я разом із кількома однокласницями одразу погодилась. Чому б не спробувати? Було написано дуже багато розповідей, замальовок, репортажів, кореспонденцій, і коли під газетними публікаціями я бачила підпис «юнкор», це означало, що мені довіряють…За творчу працю були й нагороди – поїздки у табори «Молода гвардія», «Лісова пісня». А після вибореного першого місця у 1985 році на Всеукраїнській телевізійній олімпіаді з української мови та літератури та перемоги у конкурсі «Прохідний бал», оголошеному газетою «Молодь України» та факультетом журналістики тоді ще КДУ, остаточний вибір було зроблено. В 1990 році закінчила тоді дуже престижний столичний факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, і на запрошення тоді нової газети «Эхо» приїхала працювати молодим спеціалістом у Житомир. З 1996 року працюю у колективі Житомирської держтелерадіо компанії… Журналістика – це велика відповідальність за сказане в ефірі, за інформацію, яку доносиш до аудиторії. За свій багаторічний досвід переконалася, яку сильну енергетику, вплив на аудиторію має живе слово. Люди щиро діляться спогадами, розповідями про свої здобутки… Професія радіожурналіста хоч і неспокійна, бувають й дуже нервові й гострі ситуації, проте цікава, тому що працюєш на благо людей, постійно перебуваєш у пошуку, в русі, у ритмі, який диктує саме життя. І все-таки радіо, яке зараз можна слухати, користуючись навіть телефоном, а потім дивитись програми на сторінках у соцмережах, залишається одним із головних і сучасних джерел інформації. Робота на радіо – справжній виробничий процес, адже ми поширюємо інформацію…Життя летить, стрімко змінюється. І журналіст має відповідати сучасним вимогам неспокійного сьогодення, відповідати на виклики суспільства, йти у ногу з часом. Служити людям, доносити правду. Я вірю у незалежну журналістику у вільній Україні!»
Людина
Леся Гудзь, журналістка видання «Лесин край»


«Як такої ідеї йти в журналістику не було. Писала вірші, їх друкували у газетах, а потім захотілося написати про земляків – так з’явилося кілька заміток-нарисів у «Лесиному краї». Втяглася – це стало потребою для душі. Ну, далі все просто: запропонували роботу, погодилася … Це сенс мого життя, бо за журналістикою стоїть Людина. Якщо, звичайно, це справжня журналістика, а не марафон за сенсаціями та скандалами. Саме за можливість писати для людей і про людей і люблю свою роботу… Чекаю від професії, хоч мабуть це наївно, але… Справедливості, об’єктивності, глибини, олюдненості; повернення до журналістики, яка дійсно йде за потребами читача, а не навпаки. І неухильного дотримання морального Кодексу українського журналіста».

Журналістика має безліч вимірів. Це стан душі, невід’ємна частина життя, самореалізація, незалежність. Споживаючи величезні обсяги інформації щодня, ми все одно відчуваємо самовіддачу й щирість. А тому бажаємо наснаги й натхнення у такій відповідальній та важливій справі!

Текст записала: Інна Жур

0

Вас це може зацікавити