Ви дивились на YouTube «Martyn Yakub Sho°»? Якщо ні, то обов’язково зробіть це! До того ж розмови «за життя» з відомими і не дуже, але безперечно цікавими українськими письменниками веде житомирянин. Звичайно, і нам закортіло з ним поспілкуватись! Мартин Якуб – професійний рекламіст, продюсер, письменник. До того, як взяти собі звучний літературний псевдонім, Василь Шульга встиг закінчити Національний університет «Києво-Могилянська академія» і стати магістром політичних наук, попрацювати лінійним продюсером на картині Стівена Спілберга, стати співвласником та генеральним директором компанії Positive Pictures. Тож справді, було про що поговорити

«Коли готуюсь до шоу, дивлюсь і читаю все, що можна, про людину, з якою маю зустрічатись. Основна штука – навіть під час підготовки відчути, яка це людина: що їй цікаво, що турбує. Моя ціль – не скандали та інтриги. Я хочу показати людину потенційним читачам такою, як вона є, хід її думок. Це розмова двох друзів десь на пікніку. Я намагаюсь спровокувати людей на чесність. Близько півтори години йде запис, а матеріал практично не редагується – можемо відкинути десять відсотків»

«Моя громадська активність – спроба відродити у людей любов до читання»

«Моя громадська активність – спроба відродити у людей любов до читання. У нас склався феномен, коли найзначніші письменники 90-х відірвались від населення: вони творять якісь сенси і при цьому вважають, що на щось впливають. Але їх читає десь 100 000 людей на сорокамільйонну країну. До себе я запрошую людей, у яких бачу потенціал змінити цю ситуацію – тих, чиїми творами, на мою думку, буде зачитуватися увесь світ. Тому у мене з’являються Кідрук, Дорж Бату, Павлюк, Дністровий. Це люди, яких елітна літературна тусовка не зовсім приймає, не дивлячись на те, що наклади у них набагато більше. І люди це роблять українською! Це вольове рішення, бо якщо писати російською, охоплення буде набагато більшим. Коли я у 2017 написав нон-фікшн про фотобізнес, ми з видавництвом вирішили видавати її лише українською, хоч ця сфера тотально російськомовна. Позитив у тому, що інформація, яку я надав у книзі, не має альтернативи російською. І англійською навіть немає. Люди почали купувати й читати, і для декого було дуже велике здивування: це була перша книжка українською, яку вони прочитали за життя. І вони такі: «Тю! Так виявляється, я можу нормально читати українською, і ніяких проблем»… Тому весь проект «Martyn Yakub Sho°», на який я витрачаю власні кошти, і є моєю громадською діяльністю. Я можу цим не займатись –  у мене є свій бізнес, можу спокійно писати свої книжечки. Але я хочу згуртувати прогресивну спільноту 30+, які вже мають досвід. Як той самий Павлюк, телепродюсер, який пішов добровольцем на війну; чи Ананьєв (Маркус), відомий блогер, мандрівник і також військовий; чи Дорж Бату, який працює в закритій космічній лабораторії в США»

«Щоб були якісь зміни, має вирости своя інтелектуальна буржуазна інтелігенція. Тобто люди, які не просто заробили гроші, а вже вийшли на рівень потреби змінювати середовище навколо себе. Це матиме відображення у найрізноманітніших сферах життя: і в культурній, і у побутовій. Ми, наприклад, у себе вдома, в Левкові, боролися, щоб на берег річки сміття не викидали. Посадили 400 дерев, і через десять років там гайок невеличкий вийшов — люди приходять на пікнічки. І сміття вже намагаються з собою забирати, бо бачать, що навкруги чисто. Окрім нас, ще є один чоловік, який слідкує за порядком. І вже потроху село змінюється через десяток людей, дві сім’ї. Якщо таких буде півсела, буде у нас Європа, яка має з’явитись всередині, а не просто географічно. Людина має дбати не просто про своє подвір’я, а й про те, що за подвір’ям… Це все реально»

«Щоб були якісь зміни, має вирости своя інтелектуальна буржуазна інтелігенція»

«Якщо говорити про невігластво якесь чи ганебну поведінку, вона є всюди – у будь-якому місті чи селі. Час зараз такий, чи такі люди. Не маючи прагнення розвитку, люди знаходять насолоду в тому, що навколо: рекламі пива, букмекерських контор чи ще чогось. Це ж потрібно мати якусь силу волі й терпіння, щоб книжку прочитати. З собою потрібно якось працювати. Невігласів я бачив не лише в Житомирі чи Україні – їх багато і в Іспанії, й у Франції… по всьому світу»

«Не думаю, що Житомир якось сильно відрізняється від інших міст в Україні. Хіба може трохи більша камерність ніж в тому ж Києві, сконцентрованість на містечкових проблемах. Можливо, це мені лише здається, Житомир трошки сам в собі»

«Зараз люди дуже відкриті. Є така письменниця Кейтлін Аліференка, вона написала книжку «Я завжди писатиму у відповідь», що стала «The New York Times Best Sellers» – це сто тисяч проданих примірників. А потім її книга стала National Bestseller в Америці – один мільйон проданих примірників. Я прочитав книжку, написав відгук і тегнув її. Вона лайкнула. Я пишу: «Привіт!». Вона відповіла, а потім це перетворилось у таку собі мікродружбу. Кейтлін погодилась мені дати інтерв’ю. Ну, що ти втрачаєш, якщо напишеш кому завгодно? Він не відповість? Ну, і окей. А якщо відповість? Є ж така історія, як один український студент написав Стівену Кінгу з проханням дозволити екранізувати його оповідання. І той погодився та продав права на екранізацію за один долар»

«Якщо говорити про невігластво якесь чи ганебну поведінку, вона є всюди»

«Я не дуже себе бачу у сучасній літературній тусовці. Я завжди буду там «вигнанцем». Хтось вважає себе інтелектуалом, наслідувачем традицій українських письменників минулого. І це круто! Але я творю іншу літературу – жанрову, з цікавим сюжетом. І можливо створиться інша тусовочка»

«Свій перший текст я написав, коли мені було вісім років: був на канікулах у бабусі у Житомирській області і написав детектив. Але вже тоді я думав: «Не прикольно, якщо детективом буде або класичний поліцейський, або детектив а-ля Шерлок Холмс». І я у вісім років придумав, що головним героєм у моєму детективі буде прокурор – обвинувач. Тобто завдання мого оповідання – не викрити чи виправдати, а навпаки, загнобити того, кого всі вважають невинуватим. На щастя, цей текст не зберігся»

«Зараз у мене є консультанти: полковник поліції, лікар-хірург і навіть патологоанатом. Якщо хтось помер, я ж маю чітко розуміти причини загибелі. Окрім того, багато читаю, дивлюсь фільми, риюсь в інтернеті. Мене цікавить психологізм злочину: що відбувається у головах людей, чому вони це вчиняють? Перший мій роман «Мертві моделі» досить лінійний. А у другому, який називається «Не твоє собаче діло» все складніше. Питання роману, і воно ж є основним питанням нашого суспільства сьогодні: чи можна зло карати злом? Ми бачимо несправедливість навколо нас і розуміємо, що відстояти свою правду законним шляхом ми не можемо. Тоді потрібно включати іншу силу, яка стає ще більшим злом: коли найкращий захист – це напад. Ось про це роман»

«Свій перший текст я написав, коли мені було вісім років»

«Я бачу себе письменником, який заробляє багато грошей. Тільки тоді я зможу себе називати професійним письменником. Поки що я у це вкладаю багато власних коштів і часу. А чому література? Вона найдовше зі мною: весь час з восьми років я щось завжди щось писав»

«Згадуючи про Житомир, хочу відновити якусь житомирську ідентичність. Не хочу щоб ми розчинились, нібито у нас немає власної особливості і нічим ми не відрізняємось від сусідів. Насправді ми унікальні. Бо коли я кажу деякі слова, то житомиряни їх з більшою вірогідністю знатимуть. Наприклад, «марудити», «об’їчитися», «слоїк». Ніхто з моїх «нежитомирських» друзів не знає, що таке слоїк. На питання «Де?» моя бабуся відповідала: «Оньтамогоздєчки», – це ж просто пісня!»

«Могилянка – це круто. Я приїхав туди навчатись у 1998 році, і дійсно було відчуття того, що зібралися найкращі люди. Там у мені пробудили українство, я бачив освічених, розумних людей, які спілкувались українською. Не скажу, що не бачив їх до того, але саме там була їх концентрація. І от як нам сказали на першій парі, що ми є елітою нашої нації, так ми в це і повірили – тараном поперли далі рушити стіни»

«Згадуючи про Житомир, хочу відновити житомирську ідентичність. Не хочу щоб ми розчинились, нібито у нас немає власної особливості»

«В школі я був неформалом: якщо всі були «гопачами», то я був репером. Це зараз гопніки слухають реп, а раніше були металісти, репери, кислотники — і всі решта. У 90-ті я був малий. Був один випадок, коли мене перестріли  підлітки з сусіднього двора. Не били, але почали шарпати. Раптом вже на них налетіли ще більш дорослі пацани, сказали: «Не чіпати, він наш». Район наш називався «стоп’ятка». І так, мене більше не чіпали, бо нібито у мене була «криша». Досі пам’ятаю, що найстарший пацан сказав: «Як будуть тебе чіпати, просто скажи, що знаєш Потапа»

«Такі кримінальні витівки неправильні, але в людей були якісь свої гіпертрофовані правила життя, справедливість, можна сказати. Напевно, це притаманне всім перехідним періодам. Головний герой мого роману «Мертві моделі», Макс Ґедзь, також має ось ту гіпертрофовану справедливість»

«Мама вберегла мене від якихось компаній — о дев’ятій я вже спати лягав. Якби не вона, стопудово втрапив би у якусь історію. А потім вступив в Могилянку. Сам я у той час нічого не хотів. Яке «поступать»? Я лежав у ліжку і нічого не хотів. Закінчив музичну школу по класу саксофона й мріяв на сопілочці грати. Для вступу подав документи у багато вишів, поступив кудись у Житомир, але вчитися пішов у Могилянку на контракт. Батьки позичили гроші, яких вистачило на перші два роки. Але тоді ще діяла можливість переходу за гарне навчання перейти «на бюджет». І я перейшов — мав середній бал 95 зі 100 можливих по всім предметам. Перейшов на бюджет, і тоді ж одразу пішов працювати»

«Зараз я думаю, як дійти до читача напряму. А як інакше, якщо на сорокамільйонну країну лише 200 книгарень, і ті лише у великих містах?»

«Мені подобається ліс – це моє місце сили. Проте коли потрапив у Норвегію, зрозумів, що у Житомирі не вистачає моря. Дай нам сюди море, причому холодне, і буде у нас брутальна Скандинавщина. Я не люблю спеку, не люблю тепле море. До речі, коли  проводив дитячий письменницький конкурс з умовою, що у творах має згадуватись Житомир, одна дівчина написала: «У 2028 році в Житомирі вирили море». У мене ще й зараз мороз по шкірі. Ну, насправді, ми що, не можемо зробити у себе море? Зробили ж у Карпатах «Артек» і озеро»

«Не знаю, чи буде зніматись кіно за моїми книжками… Не впевнений, що український ринок, як і будь-який інший (окрім великих країн, сильніших економічно), може прогодувати серйозний кінематограф. Для того, щоб кіно розвивалось, воно має бути рентабельним… Можливо, потрібно не лише авторське кіно, а якесь інше, наприклад, ґеґове. Щось на зразок «Наших котиків»

«Зараз я думаю, як дійти до читача напряму. А як інакше, якщо на сорокамільйонну країну лише 200 книгарень, і ті лише у великих містах? Спитай у когось з сусіднього з Житомиром села, коли вони востаннє бачили книгу, або чи стоять у них на полицях книги? Чи хочуть вони читати? Та напевно ж хочуть. Чи знають вони, що існують українські письменники? Навряд. Одна дівчинка на вулиці мені сказала: «Сучасний український письменник – це Григорій Сковорода». Ото ще Котляревський, Шевченко й Леся Українка. Тобто український письменник має бути мертвий. Якщо він живий, він не справжній»

«Я не впевнений, що готовий «загубитись» на декілька місяців, щоб зробити промотур. Можливо, буду робити презентації у великих містах, і в Житомирі також… Зараз пишу новий роман. Місце дії – село в Житомирській області, вигадані Недіші. Але село має свій реальний прототип. От думаю, що зроблю там презентацію»

«Коли зміниться ставлення житомирян до себе, коли вони почнуть це транслювати іншим, місто почне змінюватись. І наш Житомир полюбить сила силенна людей»

«Я відчуваю себе житомирянином. От навіть футболкою хочу підкреслити свою «житомирянскість» – це моя батьківщина. Я люблю Житомир і житомирян… Вся країна ходить у наших шкарпетках, їсть наше морозиво, знає, що Корольов із Житомира… Житомир – центр Всесвіту, так я завжди усім кажу… І цю гідність варто пам’ятати і відновлювати, відчувати себе не якимись селюками, а розуміти, що ми на цій землі живемо десятки тисяч років. І нам є чим пишатися. Коли зміниться ставлення житомирян до себе, коли вони почнуть це транслювати іншим, місто почне змінюватись. І наш Житомир полюбить сила силенна людей»

Текст записала Оксана Давиденко
Фото: Альона Савосіна