Facebook icon Instagram icon

Юрій Камишний: «Люди мистецтва – дуже потужна зброя. І той великий, хто користується нею»

#Люди 3 Грудень, 2018 Автор:

3+

Його роботи надзвичайно реалістичні: милуючись українськими хатками, відчуваєш домашній затишок та умиротворення, а споглядаючи полотна на індійську тематику, – бажання вирушити в подорож, щоб, як і він, уздовж й впоперек пройти дивовижну країну, що стала для нього другою батьківщиною. За значний особистий внесок у розвиток національної культури та мистецтва Юрій Камишний був відзначений званням «Народний художник України». Спеціально для «Zhytomyr.Тravel» – розповідь Митця про матеріалізацію мрій, почуття до світу, вчителів та насолоду

«Все наше життя – велике питання до Космосу, до Бога: хто ми є? що ми є? навіщо ми є? як ми є? На це запитання кожен дає відповідь своєю працею, своєю творчістю. Так вийшло, що я народився художником, але заздрю представникам інших професій. Люблю музику, бо вона дуже глибоко входить у нашу душу, нашу сутність, наше серце. Глядачі, які перебували у залі на концертах Моцарта, відчували, як зцілюються їхні душі, їм здавалося, що вони отримують прощення своїх гріхів завдяки мелодії, яку чують. Це так красиво! Як треба відчувати самому, щоб примусити відчувати інших! Заздрю Фелліні, Чайковському, Берману, Рязанову. Висловити свої почуття можна багатьма способами: кінематографом, кольором, рухом, серцем. Я заздрю кінематографістам, бо кінематограф – мистецтво, яке має найбільший вплив на душі, серця і свідомість людства. Доводиться заздрити й іншим фахам. Але у будь-якому разі кожен із нас повинен робити свою справу добре, бути відповідальним, виконуючи свої обов’язки. Якщо збираєшся щось зробити погано – то краще взагалі не роби. Як адвокат живопису маю сказати, що гарна картина – то теж гарна справа, гарний вчинок»

«Якщо збираєшся щось зробити погано – то краще взагалі не роби»

«Перебуваючи в армії, мені час від часу хотілося втекти звідти, бо там життя було не моє. Я постійно шукав можливості зустрітися із собою. І знаходив її на сімферопольському цвинтарі, на якому любив «відсипатися» від армії. Якось, сновигаючи кладовищем, я натикнувся на могилу архиєпископа Луки, професора гнійної хірургії Валентина Войно-Ясенецького, з яким я заочно познайомився у одеському монастирі. Про життєвий подвиг цієї видатної людини я дізнався від Михайла Потапова, художника-іконописця, єгиптолога, який прожив 105 років…. Свого часу він розписував одеський монастир у візантійському стилі, писав із мене ангела (Камишний не завжди був лисий – на той момент у мене було довге кудряве чорне волосся) та розповідав про професора Войно-Ясенецького. Архиєпископ Лука у юності також вчився малювати. Але якось він сказав своїм батькам, що не хоче отримувати задоволення від того, що подобається йому, а хоче приносити користь суспільству, допомогаючи людям, – і пішов вчитися на лікаря. Після закінчення навчання він лікував не лише тіла, а й серця людей. Усе його життя було подвигом і сповіддю»

«Техніка у художньому мистецтві – на другому плані, на першому – це твоя любов, щирість, відвертість. Мікеланджело мав рахунок, яким не користувався. Він жив у маленькій немебльованій келії, а коли помер – його шкарпетки не могли віддерти від тіла. Уявляєте, наскільки людина була віддана своїй праці? Мистецтво – як ревнива жінка: якщо ти зрадиш їй один раз, вона зрадить тебе багато разів. Якщо ти хочеш щось вартісне зробити – треба працювати і вдень, і вночі. Тільки тоді ти щось здобудеш. У мене в Одесі були чудові вчителі, вони лише так і працювали. Зараз на Андріївському узвозі продаються картини, на яких зображене море, і вони не гірші, ніж у Айвазовського. Можливо, навіть виконані у більш віртуозній, ніж у Айвазовського, техніці. Але одна маленька деталь – у них немає любові, немає душі»

«Люди мистецтва – дуже потужна зброя. І той великий – хто користується нею. У будь-яку країну туристи приїжджають завдяки митцям. Наприклад, в Італію усі з’їжджаються, щоб подивитися на твори мистецтва. І завдяки цьому країна багатшає»

«Найдорожчу свою картину я продав давним-давно за 2500$. Ці гроші я витратив на подорожі. Україна біднішає, і доводиться знижувати ціни на картини. Але я і сам їх не дуже хочу продавати: іноді мене доводиться вмовляти, бо картини для мене ніби родичі, у мене із ними кровний зв’язок. Дуже складно розлучатися з роботами, у які ти вклав душу, любов, час, можливості. Мій вчитель Володимир Григорович казав: «Якщо ти все продаси, то що ти будеш за художник? Коли до тебе прийдуть твої друзі, що ти їм покажеш?» Ці слова я запам’ятав назавжди. Інші мої колеги, більш майстерні, можуть за короткий проміжок часу втілити свої думки на полотні. Для мене ж створення картин – часоємний процес, мені вони боляче даються, тому так шкода відпускати їх у світ. Я втрачаю у своїх прибутках, натомість отримую величезне задоволення від відкриттів своїх виставок, на яких мої дітки, мої мелодії, мої пісні у вигляді картин, приносять задоволення моїм друзям. Я є моя творчість, я є мої картини, коли немає моїх картин – немає крові у моїх жилах. Вони – це доказ мого існування у цьому світі, моя мова, якою можу зізнаватися в любові своїм землякам та Богові. Найбільша валюта, яку можна отримати за свої твори, – це любов»

«Найбільша валюта, яку можна отримати за свої твори, – це любов»

«Фактично усі картини я малюю для себе. Не можу я малювати на замовлення, не виходить у мене. Але усі великі твори у цьому світі – роботи Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, інших митців – були створені на гроші замовників. І вони вийшли великими, видатними. Так що замовлення – це не є погано, але для мене нестерпна сама думка – працювати над картиною задля того, щоб завтра позбутися її. Може, я жадібний, чи що? З роками, коли відходить любов до тієї чи іншої роботи, з нею легше розлучатися. Після смерті деяких художників у Києві їхні картини виносять на вулицю і спалюють, бо їх нікуди подіти. Я вважаю, що доля моїх може бути саме такою»

«Художник не повинен бути голодним. Він повинен бути ситим, щасливим, зігрітим. Перебуваючи позаминулого року в Кулу, на другій батьківщині Реріха, де він прожив свої останні 19 років, я дізнався про те, що у нього було 19 слуг, завдяки чому він зміг усього себе присвятити творчості: намалювати величезну кількість картин і здійснити наукові відкриття. Матеріальне благополуччя відкриває додаткові можливості для творчості…»

«Я не люблю гори. Ви знаєте, які люди лізуть в гори? Ті, які почуваються легко та спокійно. Їм не вистачає контрастів, хочеться якихось гострих вражень, боротьби, а я люблю штиль на океані, спокій на морі, степи. Може, тому, що мої батьки зі степів, а, можливо, й тому, що у мене в душі – гори, розломи, неспокій, вічна війна, і тому мені у світі хочеться спокою»

«Одну зі своїх картин, на яких зображена хата Інни Величко, з якої вона зробила музей, я подарував очільниці Східноєвропейського інституту розвитку Мрідулі Гош. Вона з Індії, досконало володіє танцювальним мистецтвом та мистецтвом дипломатії (свого часу Мрідула Гош була представницею ООН в Україні). Я часом жартую, що Мрідула Гош рятує Україну від українців – вона, наприклад, затято захищала «Гостинний двір». Дуже ціную її за те, що ця талановита жінка переклала на бенгальську мову «Лісову пісню» Лесі Українки, переклала та упорядкувала збірку поезій українських письменників «Україна альпона» – «Український візерунок», до якої увійшли твори 28 найвідоміших українських поетів: від Сковороди до Івана Малковича. Мені приємно, що Мрідула Гош оздобила це видання репродукціями моїх картин. Збірка розійшлася Індією – так що я тепер завжди присутній у цій країні»

«Якщо вільна година – завжди малюй. Не можеш малювати – читай. Але читай лише про великих людей, щоб чомусь навчитись»

«Художнє полотно не лише повинно давати насолоду очам. Воно повинно давати насолоду серцю та душі, збагачувати людей, щоб вони освітлювалися не лише враженнями, а й пізнавали світ, дивлячись на сюжет картини. Картина повинна бути розповіддю про життя, про Всесвіт, про політику, про культуру, про релігію. Я би хотів, щоб організатори конкурсу «Коронація слова» запровадили номінацію «Слово в живописі» – за красномовність у «зображенні» поезії та прози засобами фарб»

«Картина повинна бути розповіддю про життя, про Всесвіт»

«100 років життя не вистачить, щоб описати жіночу сутність, жіночу істоту. Чоловіки пізнають жінок усе життя, але збагнути жінку – неможливо. Це – магніт, яким нас Бог нагородив, і ми ідемо на звук їхньої флейти, тримаючи руки по швах… Жінка – це таїна буття, неосяжна, непізнана мелодія. Земля, Україна, Індія – все це сутності жіночого роду, які я люблю»

«Мрія цивілізації – поєднання матеріального Заходу з духовним Сходом. Ці дві сторони світу «загралися»: Захід – у фізичному та матеріальному, а Схід – у духовному, а тому вони втрачають»

«Думки матеріалізуються. Я обмінюю свої картини на можливості подорожувати – вони допомогли здійснитися моїй мрії: побувати у найчарівнішій країні світу, в Індії. Перебуваючи там, я повертаюся до себе. Може, під час пологів моєї матері у цій країні загубилася половина моєї пуповини – полетіла до Тадж Махалу і десь там впала. Шрі-Ланка, Непал дуже схожі на Індію своїми пейзажами, людьми, але я не маю до них тих почуттів, які маю до Індії. Від кохання до неї я не маю ліків. Мій улюблений бог – з Індії: для того, щоб усунути перешкоди на шляху до втілення своєї мети, – варто терти пузо Ганеші»

«2 роки тому Індія визнала ріку Гангу живою істотою. Уявіть собі наших політиків, які б приїхали у Житомир із заявою: «Віднині ми нарікаємо річку Тетерів святою, і це буде прописано у статуті. Тепер не можна у водойму кидати сміття, плюватися, купатися оголеними». В Індії всі державні діячі відносяться до буття, до природи, до людей з трепетом, з молінням, з любов’ю»

«Таїна буття для мене прихована у трьох країнах – в Україні, Індії та на острові Пасхи, який є моїм третім коханням. Фігури на острові – загадка, яку ще треба розгадати. Ніхто не знає, як їх робили, що спонукало до створення цих скульптур: хотіли догодити тогочасним панам чи вшанувати богів? чому вони повернуті не у бік острова, а «дивляться» за межі цієї території? Завдяки мистецтву ми складаємо враження про цей Всесвіт. Якби не було митців, чи ми б знали, як виглядав цей світ колись, у часи, коли не було фотоапаратів та відеокамер?»

«Ми, художники, як діти – потребуємо постійної уваги та матеріального підживлення. Мені, наприклад, дуже хотілося, щоб державна влада приділяла більше уваги мистецтву, щоб був прийнятий закон про меценатство, а поки що нас навіть не вітають із нашим святом – Днем художника, який ми відзначаємо 14 жовтня. Цього року ніхто не згадав про це свято, ніхто не згадав воїнів, які захищають Всесвіт та нашу країну засобами мистецтва і пензля»

«я всюди представляюсь як українець, як житомирянин. Цю землю варто любити. Є за що»

«Батьківщину не вибирають. Я тут народився, і щасливий з того. Так було потрібно Всесвіту і Богу. Моя мати із-під Одеси, батько – з Полтави. Війна їх познайомила у Житомирі, і так на світ з’явилися ми з братом. Перебуваючи в інших країнах (я 27 разів був за кордоном, 11 з них – у Індії), я всюди представляюсь як українець, як житомирянин. Цю землю варто любити. Є за що»

Текст записала Сніжана Герасимчук
Фото: Марта Яроцька

3+

Вас це може зацікавити