Французький письменник Жюль Ренар вважав, що в очах відбивається душа, а в мові – суспільство. Абсолютно певні того, що знання рідної мови необхідні кожній людині, яка прагне жити в зрілому суспільстві. Від того ціннішою та важливішою стає справа тих, хто рідної мови навчає. Про життя та роботу розповіла викладачка Житомирського державного університету імені Івана Франко Галина Гримашевич

«У мене був ідеал – мої викладачі. Це Микола Михайлович Богдан, Микола Васильович Никончук, Леонід Тимофійович Пивоварський, Ганна Кирилівна Конторчук, Людмила Іванівна Бондарчук, Ванда Тадеушівна Чайковська та інші. Це ж були такі шедевральні люди!… Коли їхала навчатися, мабуть, усвідомленого вибору в мене не було, проте внутрішнє відчуття підказало, що не лише моє майбутнє пов’язане з українською мовою. Тоді всі мої родичі та знайомі казали, що треба вступати на російську філологію. Родичі з Білорусі говорили, що раптом доля складеться так, що доведеться їхати в Білорусь, то де я там буду потрібна з українською мовою. І вдома сказала всім, що їду вступати на російську філологію. Коли приїхала (видно, якесь відчуття було), подала документи на українську. Сама собі приїхала, сама подала документи, сама собі вчилась»

«У викладацькій справі я найбільше люблю роботу зі студентами. Не дистанційну, а в аудиторії»

«У викладацькій справі я найбільше люблю роботу зі студентами. Не дистанційну, а в аудиторії. Ти бачиш живі очі, бачиш, як тебе сприймають, можеш зорієнтуватися в ситуації, щоб студентам було цікавіше. Дуже люблю працювати над постановкою та розв’язанням наукових проблем – дипломні та курсові роботи, наукові статті, готувати студентів до участі в конференціях… Живе спілкування – то найкраще. Тут ти можеш використати різноманітні форми та методи роботи, справді можна застосувати індивідуальний підхід до студента. Ти бачиш і розумієш, що можна запитати, у яке річище спрямувати роботу»

«Усе життя роблю те, що люблю і люблю те, що роблю. І це стосується не лише роботи»

«Усе, що викладаю, люблю, проте окремі дисципліни є складнішими. Хто навчався на філфаці, знає, що найскладнішою є історична граматика української мови… Але я любила цей предмет. Подобається викладати сучасну українську літературну мову. Ну як же без неї? Це ж наші норми, наша мова. Подобається діалектологію викладати. Люблю й щось нове: цьогоріч уперше буду опановувати нову навчальну дисципліну – соціо- та етнолінгвістику. Щось нове завжди набагато цікавіше»

«Навчалася в далекому поліському глибокому селі, де була восьмирічна школа. Там любов до мови прищепили мої перші вчительки, здебільшого це була їхня роль. Усім моїм однокласникам подобались уроки Хоменко Галини Іванівні, яка тоді приїхала до нас після закінчення нашого Житомирського педагогічного інституту. Вона навчала нас не лише мови й літератури, з нею ми й гуртки організовували різні, і ставили «Лісову пісню» в сільському клубі. Вона навчила нас бути справжніми. І цю справжність я бачу у всіх своїх однокласниках, із якими ми й нині спілкуємося. Ми всі вдячні долі, що така людина була в нашому житті»

«Думаю, студенти кажуть, що я сувора викладачка. Вважаю, що не занадто – просто намагаюся бути справедливою. І у мене немає такого, що в одних і тих самих студентів усе «відмінно», «відмінно», «відмінно», а в інших – весь час «задовільно». Усе залежить від того, як студенти до заняття готуються: у мене й у відмінників може бути низька оцінка, якщо вони не працюють… Останнім часом боляче буває, що все знецінюється. Коли вкладаєш душу, а не бачиш віддачі, стає сумно. Якщо я викладаюсь на лекціях, прагну мати віддачу на практичних заняттях від студентів»

«Думаю, студенти кажуть, що я сувора викладачка. Вважаю, що не занадто – просто намагаюся бути справедливою»

«Здається, що в нас зі студентами не має жодної пари, щоб ми з чогось не сміялись. Кілька років тому на парі з діалектології один зі студентів давав відповідь: «Як казав відомий учений ХІХ століття Григорій Аркушин…», – і щось там цитував. А Григорій Аркушин, на щастя, ще й зараз живе. І таке буває»

«Насамперед майбутніх фахівців потрібно навчати розуміння своєї причетності до справи: якщо плануєш бути вчителем української мови, то маєш бути зразком для своїх учнів, для тих, кому ти будеш викладати, маєш любити цей предмет, знати його. Як на мене, професіоналізм на першому місці. Моментами прикро, коли наші колишні студенти, які зараз є вчителями, вчительками української мови, спілкуються російською мовою»

«Мені шкода студентів, які втрапили навчатись у карантинний період. По-перше, вони не мають нормального спілкування один з одним, бо спілкування через комп’ютер – це не те. По-друге, вони не завжди мають силу змусити себе вчитися. Це реально так і є. Частина студентів, які до карантину були сильними, зараз утратили цікавість до навчання, знизили власний рейтинг. У цьому зараз проблема підготовки майбутніх спеціалістів»

«Ми щасливі від того, що маємо свою писемність, свою українську мову, можемо показати себе у світі. За чим людину інші сприймають? За тим, як вона говорить»

«Мова передається генетично з покоління в покоління. Це те, що пов’язує покоління, з чого ми виростаємо й те, що несемо в майбутнє. Мова – генетичний код народу… Якщо ти живеш в Україні, ходиш по українській землі, їси український хліб, маєш говорити українською…Я думаю, що через 30 років нашої незалежності питання двомовності вже зовсім не повинно виникати»

«Кожен письменник хоче себе виразити, висловитися так, щоб його впізнавали за індивідуальною манерою. Одні вживають діалектизми, інші позанормативну лексику, бо це теж їхня особливість ідіостилю. Хтось уживає сленгове чи жаргонне мовлення або насичує твір авторськими неологізмами, новими словами. І знову: для чого це роблять? Заради впізнаваності – це саме їхнє мовлення. Кожен письменник сам собі господар… Візьмемо класичну літературу. Хіба Нечуй-Левицький чи Панас Мирний писали саме так? Із сучасних письменників надзвичайно люблю Ліну Костенко, мені імпонує творчість Володимира Лиса, окремі твори нашого земляка Володимира Даниленка – там помітний авторський стиль. До вподоби мені і Марія Матіос, і Юрій Іздрик, і Сергій Жадан, й інші… На мою думку, інтелігентна людина повинна читати різні твори: і щось таке, що насправді еталонне, і щось зовсім не ідеальне. Усе це для того, щоб бути обізнаними, чим сьогодні живе сучасна література і що читає наша молодь»

«інтелігентна людина повинна читати різні твори: і щось таке, що насправді еталонне, і щось зовсім не ідеальне. Усе це для того, щоб бути обізнаними, чим сьогодні живе сучасна література і що читає наша молодь»

«Люблю Михайлівську, Корбутівку, гідропарк. Люблю Житомир за тихенькі вулички. Уже давно живу в Житомирі – тут відбулося моє становлення, тут почуваюся впевнено…Моє життя давно вже пов’язане з Житомиром»

Записала Яна Журенко
Фото: Альона Савосіна