Зустріч з людиною, яка має академічні знання і є справжнім інтелігентом, – величезна приємність. А якщо це прекрасний співрозмовник, який може годинами розповідати про улюблене місто, – це задоволення подвійне. Саме такою людиною є Сергій Собчук – краєзнавець, історик та прекрасний співрозмовник, який знає безліч цікавого про Житомир і житомирян.
«40 років вивчаю історію Житомира і переконався, що це невичерпане джерело пізнання навколишнього світу. Люди, їх життєвий шлях, події, що відбувались тут, захоплюють і вражають. Збираю все, що стосується минулого нашого міста, документи, книги, фотографії, спогади старожилів, побутові предмети старих часів, тощо. Досліджую, пропускаю крізь свою свідомість, закарбовую в пам’яті, поповнюю власний архів та бібліотеку».
«З часом, коли накопичив багатий матеріал (звичайно, жартома), прийшов до «серйозного» висновку: Житомир – енергетичний центр України і всесвіту!! Не посміхайтесь наразі, бо як маєте час і бажання слухати, я вас швидко в цьому переконаю. Відповідно до теорії вірогідності має бути певна кількість збігів.
Майже все, що відбувалось в минулому України, пов’язано з Житомиром
Здається, історія Житомира і житомирян під дію цієї теорії не підлягають. Звичайно, це моє перебільшення, як заінтересованої людини, але…. майже все, що відбувалось в минулому України або на теренах російської та радянської імперій, так чи інакше пов’язано з Житомиром. Яку б відому і маловідому персону ми зараз не згадали, тим чи іншим чином в житті людини буде присутній Житомир».
Я зачарований Житомиром
«Нехай вибачать мені мої перебільшення одесити чи львів’яни, полтавчани чи кияни. Історія їх міст дуже цікава, але ж…ми тут з вами про Житомир, а я зачарований ним».
«Тут поховані мої батьки, діди, прадіди. Звичайно цікаво було знати свій родовід. По лінії мами маю прізвище Гуляницький, про яких перша письмова згадка – 1516 рік. Цей документ – рішення суду, є в Луцькому архіві. В ньому йдеться про те, що малоземельні шляхтичі брати Гуляницькі, власники села Гуляники на Волині (мали аж 11 душ підданих), сидячи в сільській корчмі побились з селянами, і мало того що побили корчмаря, який їх заспокоював, та ще й завдали шкоди його майну. Сміх та й годі! (Посміхається) Але з часом з цього роду вийшло багато освічених людей – канцеляристів, юристів, адвокатів, судових урядників, чиновників органів влади і особливо військових.
Тут поховані мої батьки, діди, прадіди
Наприклад, Григорій Гуляницький, шляхтич гербу Остоя, був українським державним і військовим діячем, сподвижник Хмельницького і Виговського, мав перспективи бути гетьманом, один з очільних дипломатів тих часів. Під час війни 1658-1659 рр., полковник Гуляницький звитяжно захищав місто Конотоп від значно переважаючих сил ворога.
Іван Гуляницький, випускник Києво-Могилянської академії, полковник ніжинський і корсунський, відмовився присягнути російському цареві після Переяслівської Ради.
Гуляницькі власним коштом відновили Свято-Онуфрієвський монастир біля Корсуня, який потім став називатись Корсуньський-Гуляницький. Варто додати, що в ті часи Корсунь був тимчасовою гетьманською резиденцією, тут приймали послів, підписували міжнародні угоди. В Ільїнській церкві вінчались Богдан Хмельницький, а з часом – Іван Мазепа. Юрій Хмельницький прийняв постриг у ченці у Гуляницькому монастирі. Люди, події, історія»…
Фото з особистого архіву С.В. Собчука
«Житомир багатонаціональним був і є сьогодні. Як не дивно, на підґрунті міжнаціональних відносин не було ніколи серйозних конфліктів. Навіть єврейські погроми 1905 року були спровоковані… У нас жило близько 89 національностей, і жили цілком мирно».
Ми генетично пам’ятаємо своїх предків, відчуваємо власне життя, як продовження їхнього
З часом я дійшов висновку, що ми генетично пам’ятаємо своїх предків, відчуваємо власне життя, як продовження їхнього. Ми – це і є народ. Ми єдине ціле. І ті, що вже пішли у вічність, і ті які живуть нині. В нас пульсують кровотоки минулих часів.
Ми всі люди, і мертві,і живі, ми один народ, у нас одна й та сама кров. Ми маємо генетичну пам’ять. Те, що відчували люди 100, 200, 300 років тому, є в нашій генетичній пам’яті.
Народ, який не знає свого минулого, приречений
І ті, хто живе нині, й ті, хто пішов, ми єдине ціле, ми народ. А народ, який не знає свого минулого, приречений».
Фото: Сергій Григорчук
Записала: Оксана Давиденко
