Наш співрозмовник – дев’ятнадцятирічний випускник хореографічної школи «Сонечко», надзвичайно працьовитий та відданий улюбленій справі. Чим він нас зацікавив? Тим, що  вирішив провести не зовсім звичний для Житомира захід – хореографічний майстер-клас. І наша розмова – це погляд на життя молодої людини, звичайного житомирянина, який власними силами намагається творити та популяризувати мистецтво танцю

«В сім’ї у нас четверо братів. Мама завжди хотіли дівчинку, але має хлопців. І з мене танцювальна традиція в сім’ї започаткувалась. В чотири роки мене вперше привели у тоді ще просто танцювальну студію «Сонечко». Нас було близька сотні дітлахів. Показали елементарні рухи, а Тетяна Іванівна Гузун відібрала тих, хто навчатиметься. Нас було близька сорока, і так кожного року. Але до випуску доходить десять від сили. І з чотирьох років ми навчаємось: два роки – підготовка, а потім переходимо вже у саму школу «Сонечко». В цьому році у мене ювілей: вже 15 років займаюсь хореографією»

«В цьому році у мене ювілей: вже 15 років займаюсь хореографією»

«Десь років у 16 я вперше поїхав за кордон, в Італію, у середньому складі ансамблю. З «Сонечком» ми об’їздили дуже багато країн: Польща, Германія, Франція, Чехія, Італія, Словенія, Румунія, Болгарія, Словаччина. Ми зазвичай зупиняємось, щоб оглянути міста. Куди приїжджаємо, по максимуму намагаємось познайомитись з культурою та історією країни чи міста. Все це завдяки Михайлу Семеновичу (прим. ред. – М. С.Гузун, директор школи хореографічного мистецтва «Сонечко»), то його заслуга: він добивається фінансування. У Франції ми оглядали Париж, в Італії – Рим, Мілан, Геную. Бачили Венецію, Парму, Болонью. І всюди були екскурсії, прогулянки містом»

«Є в професії танцівника приємні моменти,  але є й не дуже. Таких неприємних моментів небагато, але вони надзвичайно болючі. Це втома, бо репетиції кожного дня, іноді без вихідних. Коли готуємось до великих концертів, то в день займаємось по вісім годин. По три-чотири години – зайняття з майстром-хореографом. Але якщо ти хочеш чогось досягти як танцівник, не ламати кістки та не рвати м’язи, треба готуватись до занять і працювати після них. Це постійні репетиції й робота над собою»

«Коли тільки починаєш займатись, величезну роль відіграють батьки. Але є така цікавинка: потім то все переходить у звичку. Кілька років займаєшся, кожного дня розумієш, що ти йдеш на репетиції, а потім випрацьовується звичка. Наприклад, коли у мене вихідний, я себе ніяково відчуваю: весь час чекаю дзвінка, щоб бігти на репетицію»

«У нас були величезні навантаження, але загальноосвітню школу я закінчив добре – із середнім балом «10». Коли людина хоче, вона встигатиме все. Так, трохи не досипали ввечері, раніше вставали зранку, щось  робили перед заняттями, але робили! В школі моїм улюбленим предметом була історія. Нам дуже пощастило з викладачем, який любив свій предмет і надзвичайно цікаво розповідав про історичні події. Варто було його послухати, а потім хотілося знати більше»

«Кілька років займаєшся, кожного дня розумієш, що ти йдеш на репетиції, а потім випрацьовується звичка»

«Як говорить Михайло Семенович, школа «Сонечко» спочатку виховує, а потім вже навчає танцювати. Нехай не всі випускники школи «Сонечко» стають професійними танцівниками, але вони виходять адекватними, вихованими та порядними людьми. І це правда. Колись був інститут  шляхетних дівчат, кавалерійські корпуси для чоловіків. Зараз школа «Сонечко» виконує таку роль – виховує дітей»

«У нас дружний колектив, і ми дуже весело відзначаємо свята. Кожного року ми готуємо новорічну хореографічну постановку для дітей. У позаминулому році показували новорічну виставу не тільки для маленьких вихованців школи, а й для дітей воїнів АТО.  В цьому році я писав сценарій. Це, власне, міні-мюзікл. А на 29 грудня ми готуємо нашу «Лігу сміху»: вже розділились на команди та розібрали теми. Буде весело!»

«Про всяк випадок зараз набуваю спеціальність, не пов’язану із хореографією. Я навчаюсь у будівельному коледжі й в майбутньому проектуватиму будівлі та споруди, а це досить перспективно. Знаєте, іноді з’являється відчуття, що то не зовсім моє. Все ж таки дуже хочеться стати професійним танцівником»

«Свою сольну кар’єру я почав нещодавно: прийшло розуміння, що моє власне життя, крім мене, ніхто не збудує. Десь півроку тому ми почали проект – почали знімати фільм, в якому вирішили розповісти історію в танцях. Взяли за основу події, які зараз відбуваються в Україні: АТО, війна. Ретельно підбирали музичний супровід і вирішили використати музику найкращих сучасних композиторів Макса Ріхтера, Йохана Йохансена та інших. Потім поставили танцювальні номери та записали це на відео. В проекті брали участь Настя Кучеренко, вона також випускниця «Сонечка», знімав Сергій Мішин та ще два його товариші  – оператори Сергій Філоненко та Сергій Борейко. Ну, і я. Така команда з п’яти осіб. Ми зробили матеріал та подаємо його на різні конкурси. Подавались на Одеський Міжнародний кінофестиваль. На жаль, наш фільм не пройшов по формату, але схвальні відгуки ми почули. Звичайно, фільми-балети знімали й до нас, але сказали, що це цікавий й свіжий матеріал»

«Свою сольну кар’єру я почав нещодавно: прийшло розуміння, що моє власне життя, крім мене, ніхто не збудує»

«Коли ми їздимо на різні фести, конкурси, зокрема на хореографічний Міжнародний конкурс танцю ім. Павла Вірського, де ми були переможцями, наші колеги показують майстер-класи. Іноді я розумію, що вже маю власний досвід, можу щось показати або знаю, як зробити щось простіше, легше, красивіше. І у мене зародилась ідея проводити майстер-класи. Так інколи буває, що педагоги, які викладають при школах, гуртках, жодного дня не працювали у професійному ансамблі танцю. Так, вони чудові, як вчителі, але я вважаю, що професіоналізм народжується й закріплюється, коли ти працюєш у колективі, команді. Бо одна голова добре, а дві голови, чи три – ще краще»

«Мені хотілося б влаштовувати такі майстер-класи, вечірки, щоб прищеплювати любов до танцю, щоб розвивати танцювальну культуру. На мій перший майстер-клас забронювали всі місця, але прийшли не всі. На жаль, коли у нас люди мають змогу отримати щось безкоштовно, вони того не цінують. Це ж дві години тренувань, і якщо людина навіть не є професійним танцівником, вона б могла на майстер-класі отримати знання з технік розігрівання м’язів, поради з навчання певним рухам»

«Мені хотілося б влаштовувати такі майстер-класи, вечірки, щоб прищеплювати любов до танцю, щоб розвивати танцювальну культуру»

«Можливо, будуть в Житомирі колись недільні чи суботні школи танців у певному стилі: школа танго, школа вальсу, школа ча-ча-ча. А що, цікаво ж»

«прекрасно, що останнім часом ожив саме Житомир-хореографічний, відбулися прекрасні події»

«Боляче, що до творчої інтелігенції ставляться іноді досить легковажно. Ми не утримуємо ані письменників, ані художників, ані танцівників, ані кіношників. Чомусь на якісь цікаві проекти у нас грошей немає, а якщо з ним прийти у консульство іншої держави, вони кажуть: «Окей, давайте, робіть». І виділяють кошти. І від того люди їдуть в інші країни. Прикро, бо якби було більше інтелігенції, люди б були освіченіше, знали силу слова, знали б, що таке честь, ми б і жили краще»

«Житомир – моє рідне місто, я тут народився, виріс. Великі міста схожі на мурашники, а Житомир тихий, спокійний. І дуже прекрасно, що останнім часом ожив саме Житомир-хореографічний, відбулися прекрасні події, наприклад, Міжнародна хореографічна Асамблея імені Наталії Скорульської. Такі події розвивають і прославляють місто, яке я люблю!»

Текст записала: Оксана Давиденко
Фото: Марта Яроцька