От тільки давайте не будемо починати дискусій на тему «Сучасна жінка»! Тому що самі жінки обирають, якими вони хочуть бути. Комусь до вподоби створювати домашній затишок, хтось прагне зробити кар’єру, є жінки, які бачать своє покликання у творчості. Важливо зрозуміти, відчути своє – те, від чого тріпотить серце. Любов Рудакова – керівниця представництва міжнародної компанії, мама трьох дітей, художниця виборола право бути різною і готова ділитись шляхами пізнання світу

«Я працюю керівницею у німецькій компанії. Це всесвітньо відома структура. Коли у 2007 році керівництво компанії вирішило відкривати філію у нас, в Україні, мені запропонували роботу. Я відкривала представництво і працюю директором уже 14 років. Діяльність компанії пов’язана з металургією – це серйозний бізнес і досить жорсткий»

«У мене власний стиль керівництва. Я б сказала, що він душевний»

«У мене власний стиль керівництва. Я би сказала, що він душевний. Не зважаючи на зовнішню жорсткість, у мене багатий внутрішній світ і гарна здатність відчувати людей. Намагаюсь не тиснути – даю їм самим «виплисти». Допомогти, підтримати, але все ж діяти самим. У підсумку і компанія, і я, як керівниця, отримуємо набагато більше: людина зростає й потім відчуває вдячність… Хоч ми всі приблизно в одній віковій категорії, вони мене побоюються. Ставляться з повагою, бо знають, що я за своїх голову відірву»

«Я створювала свій життєвий шлях сама – гребла, як жабка у прислів’ї, що збиває молоко. Я гребла навіть не в молоці, а у сироватці. Зазвичай чоловіки – це жабки майже у вершках, а жінка – жабеня у сироватці, якщо не у воді. Жінкам потрібно крутитися набагато більше. Раніше цього не розуміла, вважала такий стан речей нормою, бо таким був мій соціальний осередок і умови, в яких я виросла. Коли як генеральна директорка приходила на металургійні комбінати, де працюють практично лише чоловіки, відчувала страшенну зневагу: мене називала і перекладачкою, і навіть «секретуткою». Спочатку плакала, а потім говорила собі: «Ну ок, що я можу з цим зробити? Змінити цих людей я не можу, вони отримають лише досвід роботи зі мною. Захочуть – змінять свою думку». Це були болючі внутрішні моменти. Це зараз я все можу пояснити, а тоді все було на якомусь інтуїтивному рівні… Через рік-півтора ситуація стала іншою – відношення до мене змінилося. Добре, що робота була активною і вистачило року, щоб ставлення змінилось, а мене побачили з іншої сторони. А взагалі у житті на це потрібно набагато більше часу»

«В англійській мові є слово «dignity», у якому сконцентровано дуже багато: це гідність, гордість, розуміння самої себе. Це дуже важливе слово для жінок. Для себе зараз розкриваю всі грані розуміння цього слова…»

«Я житомирянка: живу у Житомирі з 1978 року…Коли ми переїхали сюди, мені було шість років. Пішла тут у школу, закінчила  і звідси більше не виїздила»

«Одна з моїх найкращих якостей – вміння структурувати і систематизувати. З великого потоку інформації можу швидко вибрати потрібне, зробити план, всіх розставити по місцях, організувати роботу і досягти ефективних результатів»

«Одна з моїх найкращих якостей – вміння структурувати і систематизувати. З великого потоку інформації можу швидко вибрати потрібне, зробити план, всіх розставити по місцях, організувати роботу і досягти ефективних результатів…Я роблю те, що можу, так, як можу, і там, де я є. І коли я вважаю, що зробила все, що могла, на цьому заспокоююсь. Немає сенсу витрачати власні ресурси, бо зовсім не все залежить від мене. Тобто сонце існує 24 години на добу, але вночі його не видно на небі. І хоч лусни, я його туди не повішу…У таких випадках я беру папір, ручку й пишу, що я можу зробити – один, два, три, чотири. Потім біля кожного пункту, кожної проблеми, пишу, чи це невідкладне, термінове, або ж може чекати; скільки я можу чекати й у цьому місці накопичувати ресурс. Оцінюю важливість проблеми: це для мене самої чи мене сюди підштовхує соціальне напруження, а я відчуваю, що все не так. Тобто тут у першу чергу мені важливо слухати себе, оцінити тверезо ситуацію і прийняти рішення»

«У моєму словниковому запасі немає слова «ідеальний»: замість нього говорю «це мені підходить». А нас до цього дуже довго привчали: «Ти повинна все зробити ідеально». Чортівня, як ідеально? От як? Слово «ідеальний» – це маркування, яке висить перед вами все життя і ви біжите за ним, не розуміючи навіщо і коли це завершиться. Мені здається, дуже важливо давати собі право на спонтанне рішення і не карати себе за це. Цей клятий перфекціонізм, прищеплений нам усім, а жінкам особливо, руйнує. Ми бачимо, що працюємо нарівні з чоловіками, але чогось не досягаємо; там, де чоловіки можуть дозволити собі робити «тяп-ляп», ми прагнемо ідеалу. І дуже добре прийти у якийсь момент життя до того, що ідеалу не існує»

«У певний момент я зрозуміла, що якість мого життя мене категорично не влаштовує. Я почала вивчати багато різних теорій, щоб її покращити. Була у нас тоді така практика, коли потрібно було з різних журналів нарізати картинки та зробити колаж, який мав назву «Я і зовнішній світ». Коли глянула на готову картинку, у мене почався істеричний сміх: одна з ілюстрацій, вирізана з якогось журналу, була про страхову компанію. На ній було зображення сім’ї – мама, тато, двоє дітей, машини і надпис: «Гарантія 35 років». Мене просто трусило, тому що в один момент зрозуміла: це те, чого я так хочу від життя. Я хотіла, щоб все було стабільно. Чим довше, тим краще. Але ж ніяких гарантій у цьому життя взагалі немає! Як тільки ти знаходиш для себе найбільш прийнятний варіант, думаєш: «Тепер у мене є ліки». Ні, немає ніяких «ліків»: у наступну хвилину з тобою може щось відбутися, ти можеш здійснити спонтанний вчинок. А потім питатимеш себе: «А що це таке зараз було?»… Гарантій у цьому житті немає ніяких ні для кого. Я досі знаходжуся в процесі розуміння тотальної непостійності всього, що мене оточує. Мені як «контролеру» ще потрібен час, аби навчитися жити з цим гармонійно»

«Гарантій у цьому житті немає ніяких ні для кого. Я досі знаходжуся в процесі розуміння тотальної непостійності всього, що мене оточує»

«Є речі, які ми не можемо змінити. Я витратила багато часу та практики, щоб зрозуміти, що завжди була тією, котра рятує всіх. Мій колишній директор говорив: «Ти як мати Тереза – тобі завжди більше всіх потрібно, маєш всіх врятувати». У певний момент життя дало мені розуміння, що цього не варто робити без запиту. «Догнати й врятувати» – цей принцип не працює. Навіть не тому, що я можу вичерпати ресурси (до конкретного моменту сил і ресурсів було завжди дуже багато). Просто кожна людина має право на свій шлях, і це варто прийняти»

«Мені й досі іноді хочеться усе контролювати, але у мене гарні вчителі. Мої діти постійно повертають мене на місце, вони найкращі вчителі. Дуже важливо для батьків розуміти якість свого життя й змінювати його за можливості, якщо воно їм не підходить, оскільки діти живуть з вами у цьому Змінюючи якість свого життя, батьки змінюють життя своїх дітей. Так ми створюємо суспільство зовсім іншого рівня»

«Я люблю людей з відкритим розумом – це люди, яким цікаво жити. Така якість, з мого досвіду, не помирає. Може померти людина, і ця якість помирає з нею. Тобто людині і у 60, і у 70 жити цікаво, вона така: «Ооо, а це що?» Я таких людей обожнюю, вони живі, відкриті, з ними завжди цікаво спілкуватись. Напевно, тому що я така ж»

«Я люблю людей з відкритим розумом – це люди, яким цікаво жити»

«…У батьків зазвичай є думка, що вони повинні втілити якісь свої нереалізовані мрії через своїх дітей. Моя мама, наприклад, все життя мріяла грати на фортепіано. І тут, значить, попалася їй я (сміється). Я завжди була дитиною, яка захоплюється, цікавиться всім. Малювання було одним з найулюбленіших захоплень, алеІ коли я напросилася у художній гурток, він вже був третім чи четвертим. Мама сказала, що малювання ми приберемо. Керівник гуртка тоді сказав: «Даремно ви забрали дівчинку. У неї талант». Моя менша сестра залишилась, закінчила курси, потім художню школу, а потім вона поїхала. у республіканську художню школу в Києві й закінчила її, вступила у політехнічний інститут за спеціальністю «художник-графік»… А оскільки у мене цього в житті не було, я вважала, що руки у мене ростуть «з п’ятої точки». І от якось я зовсім випадково знаходжу інформацію про арт-тренінг. У мене все аж заворушилося всередині – так я туди хотіла Це був далекий 2010 рік, і це було перше, що після довгих років до мене прийшло про живопис… І я тоді поїхала в Італію, у Тоскану, де зібрались люди зовсім різної вікової категорії – від 20 до 56, у яких живопис був нереалізованою мрією, яким це «відгукнулось». Ми не писали з картинок, нам виставляли натюрморти, ми робили графіку, а на ніч отримували мільйон завдань. Це була у певному розумінні справжня муштра, але це була авторська методика, знайдена, напевно, через ту боротьбу, яку пройшла сама авторка»

«Ці заняття дали мені багато практичних навичок і розуміння, що я можу малювати. Це було найкраще! Всі мені говорили: «Чого тебе там за тиждень можуть навчити?» Думки змінились, коли я почала надсилати фото робіт. Сьогодні, через 11 років, коли я дивлюся на написаний тоді натюрморт, розумію, що то дуже достойне яблуко маслом. А у той час я продовжувала їздити на заняття, і кожного разу нам давали різні техніки. Це був і живопис маслом, акрилом і техніки роботи з золотом, з фактурною пастою»

«Одного разу на заняттях опрацьовували техніку абстракції акрилом. Розклали мольберти на траві, нам розлили акрил і воду, ми розпочали працювати над картинами. І я була вражена: це було саме те, за чим я прийшла! Малювати натюрморт, де все зрозуміло, статично, все лежить на місцях, а ти просто варіюєш кольори – це одне. А тут розуміння непостійності, коли ти не знаєш, що зараз відбудеться з кольорами, коли гарантій жодних немає – і це було потрібно мені найбільше. Було неймовірно страшно, проте я відношу себе до категорії людей «боюсь, але роблю». Я робила і розуміла, що саме це для мене найцікавіше. Це було у 2014 році»

«Різні види мистецтва, духовні практики – всі про одне: ти просто вибираєш той шлях, який тобі підходить»

«Я вважаю, що мистецтво – це те, що не залишає байдужим, що зачіпає, відкриває внутрішні глибини, однозначно дає ресурс, навіть якщо спочатку люди плачуть над картинами. У цей момент щось вивільняється, і ти робиш маленький крок з тієї багнюки, у якій знаходишся. Це напевно, і є роль мистецтва: не залишити байдужими, схвилювати. Ти не зможеш пройти повз це… Мої роботи до цього точно мають відношення. Хтось може сказати: «Мазня». Проте не пройде повз, все одно зупиниться»

«Різні види мистецтва, духовні практики – всі про одне: ти просто вибираєш той шлях, який тобі підходить. Всі вони ведуть на вершину гори, на яку ви просто підіймаєтесь з різних сторін… Робота всередині нас відбувається, світ змінюється, картинка стає іншою, приходять інші люди. Я фізіологічно відчуваю, як я змінююсь»

«Мої картини – це дуже особисте. Я б сказала, що на кожній з них певний стан моєї душі. Щоразу інтуїтивно обираються кольори, техніка. Коли я йду у майстерню, у голові багато варіантів, які вже використовувались, але як мінімум ще чотири-п’ять, які я хочу спробувати. І у мене ніколи немає впевненості, яку саме з них я оберу – сідаю змішувати фарби, беру у руки банку і тоді розумію що так, а що ні. Це суцільний творчий процес, коли я просто говорю собі: «Ось цей колір, ця техніка». Проте іноді, поки я несу мольберт і фарби, можу змінити думку та насамкінець використати іншу техніку»

«Я дуже гостро відчуваю, що для людей зараз важливі почуття. Дохід – це вже вторинна історія у сучасному світі. Якщо бігти лише за гривнею, не прийдете нікуди – усе змінилося… Радянське суспільство намагалося зробити життя максимально статичним. Це історія про гарантії, про те, що так буде завжди, що можна отримати гарантію на все життя. Проте це було створено штучно, і коли все розвалилося, побігли хто куди: хто в ліс, а хто по дрова… Зараз структура світу змінилася, виросла цінність самої людини, що для мене завжди було зрозумілим… Зараз важливість внутрішнього світу та життєвих принципів набуває зовсім іншого сенсу – стає основоположною. Доходить навіть до ситуацій, коли професіоналізм і досвід не мають жодного значення»

«Я різна, і прийняття цього теж зайняло у мене багато часу. У структурі, яка необхідна мені для роботи, я інша, але все одно нікуди не зникає моя жіночність, чуттєвість, інтуїція, почуття прекрасного, не зникає моє «гурманство» у всьому. Просто кожен бачить своє. Тому коли зі мною спілкуються, кожен обирає свою Любу, з якою є про що розмовляти у цей конкретний момент. І це нормально. Я взагалі не намагаюсь здаватися ніким ні для кого – відчуваю себе всілякою, різною. Мені нормально, коли людина під час спілкування зі мною обирає те, що йому зручно. Можу прийняти насправді дуже багато. Чи можу я це робити регулярно? Це інше запитання»

«Житомир – мій дім, моє коріння, я тут зростаю, немов дерево»

«Житомир – мій дім, моє коріння, я тут зростаю, немов дерево. Тут моя сила, моя душа. Якщо ви мене запитаєте, яке місце в Житомирі улюблене, я скажу, що їх дуже багато. Це може бути обдерта багатоповерхівка, яка у певній ситуації може викликати у мене душевне тріпотіння… Є якісь місця, які нагадують про дитинство: коли повертаєш голову, тебе зворушує щось і ти плачеш. Але у мене немає ні до чого «прив’язки»…Коли приходить прийняття тотальної непостійності, ти багато чого усвідомлюєш. Наприклад, можеш сказати: «Моє улюблене місце – старий дуб». А завтра його спиляють. І улюбленого місця не залишиться. Як так? »

Текст записала Оксана Давиденко
Фото: з особистого архіву героїні, Альона Савосіна