Facebook icon Instagram icon

Людмила Кочевенко: «Завдяки музею ми познайомились з величезною кількістю неймовірних людей»

#Люди 15 Березень, 2019 Автор:

2+

«Знайти у житті щось конкретне й по-справжньому цим цікавитись – вже само по собі досягнення», – писав японський письменник Харукі Муракамі. Директорка музичної школи імені Святослава Ріхтера, заслужений працівник культури України пані Людмила Кочевенко живе за цим принципом, саме тому разом з учнями вони мають величезну кількість досягнень. Про музей Ріхтера, талановитих учнів та місто, у якому живе, пані Людмила розповіла Zhytomyr.Travel

«В Житомирі я з 1975 року. Колись приїхали разом з батьками, і з того часу тут. Саме в Житомирі я зустріла найголовнішу в житті людину – cвого чоловіка, тут я знайшла найдорожче – сім’ю, у мені вже дорослі двоє синів. У 1982 році я прийшла в музичну школу, а на посаду керівника призначили у 1999 році, і офіційний наказ про призначення мене директоркою музичної школи прийшов 31 березня. Тобто, днями буде рівно 20 років. Тут моя улюблена робота, чоловік, який підтримує всі мої ідеї та новації, тут все найважливіше у моєму житті. Тому Житомир мені рідний, а я давно житомирянка»

«Житомир мені рідний, а я давно житомирянка»

«Мама мені каже, що я сильна, що все можу. (Посміхається) Мої батьки – люди простих професій, тато – шахтар, і у сфері культури вони ніколи не працювали. Але мама ще колись у простому шахтарському селищі казала: «Я на роду написала, що народиться донечка, назвемо її Людочкою і вона буде грати на фортепіано». Ну, а потім я їздила у музичну школу, яка була за 17 кілометрів від дому»

«Одного разу в дитинстві я їхала з занять, на якихось автобусах, з пересадками. Стояла десь на зупинці, а погода була погана, йшов дощ, вже темніло. Аж ось під’їжджає автомобіль, там мама з татом, які мене шукають. Мама питає: «Як же ж ти тут опинилась?». А я так радісно: «Мама, у мене дві «п’ятірки, аж дві!» (Сміється) З п’яти років, коли мене посадили за інструмент, я розуміла, що це моє, що музику ніколи не покину, що буду продовжувати цю справу»

«Спочатку 16 років працювала у школі викладачкою, потім стала директоркою. Обсяг роботи величезний, іноді мені здається, що я нічого не встигаю. Але у директора обов’язково повинні бути ще й учні, щоб для інших педагогів був приклад. І це складно, бо ти не знаєш, який учень прийшов до тебе навчатися, і чи є у дитини талант. Коли дитина зацікавлена, розумієш, що музика – це його. У цьому році школу закінчив Денис, мій учень, яким я дуже пишаюсь: ми стільки конкурсів з ним виграли! Коли він заходив у клас, я розуміла, що зайшла людина, яка мене розуміє без слів. Ми минули ті кордони, коли є учень, педагог, вихованець – ми єдине ціле. Я сумувала, коли він закінчив навчання і вступив до музичного училища, але у мене з’явилася нова учениця, дівчинка Настуся. Такі діти швидше за все стають музикантами, але є й інші, і вони також неймовірні. Одна з моїх учениць, Валерія, напевно, стане лікаркою, а Софійка – мовознавицею… Дивовижні дівчатка, я їх дуже люблю!»

«Адмінробота – це складно: ти й завгосп, й будівельник. (Сміється) У нас близька 70 викладачів, а ще люди, які забезпечують господарські потреби. І треба всім керувати, все знати. Треба усвідомлювати, що кожен хоче спокійно прийти на роботу,бачити усміхненого керівника, який запитає: «Як твої справи?». Людина не повинна відчувати себе напружено, має з бажанням йти на роботу до школи, до учнів й спокійно повертатися додому….. Завдання керівника – створити такі умови. І саме це складно, бо люди дуже різні, іноді вразливі і занадто емоційні, але всі вони люди мистецтва, всі творчі особистості…»

«Коли ти займаєшся різними справами, працюють різні півкулі мозку: одна півкуля працює, інша відпочиває. Ти перемикаєшся – ось тобі й релакс»

«Одного нашого викладача, Льошу Рудого, я знаю з п’ятирічного віку. Радісно бачити, як діти ростуть, навчаються, стають професіоналами, і потім приходять до нас працювати»

«Зараз діти інші. Інтернет – це безмежний простір, і діти дуже багато знають. Тому викладачеві потрібно підніматись до рівня дитини. Зараз можна натиснути на одну кнопку і отримати відповіді на всі питання. Відсутній процес отримання відповіді – одразу результат. У музиці так не буває. Дитина має працювати, займатись щоденно на обраному інструменті, витрачати багато часу на домашні завдання. Але наші діти сьогодні цього не завжди хочуть, і тут все залежить від виховання. Якщо батьки навчили читати книжки, дитина й надалі буде розвиватись. Коли є хоч маленький музичний інструмент вдома – малеча навчається. Тому все залежить від наших молодих батьків, які спонукають дітей до навчання. Батьки, які приводять дітей до музичної школи на навчання, радіють, що їхні діти не сидять у комп’ютері, а отримують живе спілкування, та ще й навчаються. А взагалі кожне нове покоління відрізняється від попереднього»

«Радісно бачити, як діти ростуть, навчаються, стають професіоналами, і потім приходять до нас працювати»

«Для малюків чотирьох-п’яти років у нас є група «Дебют». Сьогодні плата за навчання – 250 грн у місяць, це п’ять годин на тиждень, двадцять на місяць, а якщо за годину порахувати – зовсім небагато. І при цьому діти отримують перші знання поро музику, музичні інструменти»

«Зараз ми беремо участь у мистецькому проекті по впровадженню нових освітніх програм. Наша школа – єдина в Житомирі й області, яка виявила бажання і отримала право взяти участь у пілотному проекті. Ми набрали дві групи дітей, які через неповних чотири місяці вже виступали на сцені. Підходимо до дітей з позиції, що не дитина має сягнути рівня, який ми встановили, а ми маємо розвинути ті здібності й навички, які дитина має, дати їй якомога більше, навчити проявляти себе, сприяти розвитку її особистості. І коли наші малята вийшли на сцену, отримали задоволення й батьки, й викладачі, а діти були щасливі і горді, адже то була їхня перша перемога в житті – як артисти вони виступали на сцені і їм всі аплодували. Наше завдання не в тому полягає, щоб зі школи всі вийшли музикантами, а у тому, щоб виявити здібних дітей і розвивати в них творчість, інтелект, а в майбутньому забезпечити потребу у творчій самореалізації кожного вихованця. Всі дітки обов’язково повинні матимуть можливість отримати загальну мистецьку освіту, а вже потім вони самі визначаться, де застосувати отримані знання. Головне дати їм знання, надати вибір, а вони вже самі цим вантажем будуть розпоряджатися»

«Школа оселилася у цьому приміщенні з 1971 року, скоро їй виповнюється 50. Сорокап’ятирічний ювілей ми не святкували, бо було сторіччя народження Святослава Ріхтера, і ця подія все інше затьмарила»

«Ми відкрили музей Святослава Ріхтера у 2015 році. У грудні минулого року він отримав статус народного»

«Є біографія людини, міста, а є біографія будівлі. Ця споруда побудована у 1904 році, і ми зберегли кожну цеглинку у тому вигляді, якою вона була 100 років тому. Будівельникам звичайно було нелегко, але ж треба усвідомлювати цінність того, що було зроблено до тебе. Нове треба будувати, а старе зберігати, щоб це могли бачити наші діти, знати, як жили раніше, адже це – історія»

«Колись будинок, у якому знаходиться школа, винаймало «по-воинской повинности пристутствие», яким керував статський радник Микола Судзиловський. На вихованні у Судзиловського був хлопчик, племінник дружини. Мені Руслан Юрійович Кондратюк, який працює в архіві і добре знається на історії міста, розповідав: «Уявіть, прототип булгаковського Ларіосіка з «Білої гвардії» колись бігав у цьому домі… Колись нашими сходами ходив військовий діяч, «білий генерал», Антон Іванович Деникін. Архангелогородський полк, у якому він служив, стояв під Житомиром, і тоді у приміщенні на якійсь час розмістились вояки полку»

«З 1930 року тут було музичне училище. Це вже у 70-ті роки училище розмістилось на вулиці Пушкінський, але Вадим Гнедаш, Олександр Білаш навчались саме тут, і свої перші імпровізовані концерти Святослав Ріхтер давав для студентів та викладачів саме в нашому приміщенні. Певний час Ріхтера виховувала в Житомирі тітка, а в шестирічному віці Святослав переїхав до батьків в Одесу. Про Ріхтера зараз хто тільки не говорить, всі хочуть проводити конкурси його імені, навіть в тих містах, де він бував один раз. Але я вважаю важливим саме те місто, де людина народилася. І тут мене навіть сам музикант підтримував, бо у біографії завжди згадував Житомир: Станішівку, й Преображенський собор, вулиці Бердичівську й Базарну»

«Вадим Гнедаш, Олександр Білаш навчались тут, і свої перші імпровізовані концерти Святослав Ріхтер давав у нашому приміщенні»

«Ми відкрили музей Святослава Ріхтера у 2015 році, а до того часу музей існував як Кімната пам’яті Святослава Ріхтера. У грудні минулого року музей отримав статус народного. Він єдиний в Україні, подібного музею немає. Ідея музею належить Аллі Григорівні Рябцовій, нашій викладачці, вона довго збирала документи про родину і творчість Ріхтера. До створення музею ми залучили Юлію Валентинівну Каплун та Ольгу Василівну Родічеву, наукових співробітників нашого обласного краєзнавчого музею, завдяки яким разом з якими і відбувся музей. Ми дуже вдячні художнику Юрію Олексійовичу Дубініну за чудове виконання експозиції – це його високий професіоналізм. Зараз хочемо відкрити нову експозицію, в якій будемо говорити про історію міста. Ідея у назві – «Історія міста: погляд сучасника». Один стенд присвятили вулиці Базарній і нашій споруді. Цікаві не просто фотографії, а розповіді, бесіди. З нетерпінням очікую можливості розповісти на широкий загал про те, що було раніше у цьому приміщенні у ті далекі часи»

«Завдяки музею ми познайомились з величезною кількістю неймовірних людей. Наприклад, фізик Юрій Євгенович Бохонов – поціновувач особистості Ріхтера. Зазвичай говорять про фанатів футболу, спорту, але фаната великого музиканта я бачила вперше. Бохонов викладає у Київському політехнічному інституті. Він подарував нам унікальну колекцію записів творів музиканта. Ще одесит Володимир Олександрович Смирнов, який колись закінчив школу Столярського в Одесі – першу музичну школу-десятирічку в СРСР»

«Бруно Монсенжон – французький кінорежисер, який зняв єдиний фільм про Святослава Ріхтера «Ріхтер нескорений». Ми познайомились з ним у Києві, але йому дуже хотілося побувати у нас, в Житомирі. Приїхав на конференцію, але провів більшість часу в нашому музеї, роздивлявся фотографії, речі композитора»

«Люблю театри – Київський, Львівський театр, дуже люблю Одеський. Я не можу сказати, що не люблю ліс, але театри – ними я живу, в очікуванні будь-якої поїздки чи відрядження знаю напевно, що вечір проведу в театрі»

«Останнім часом багато слухала скрипаля Анре Р’є, відкрила для себе Вакарчука, але все одно більше люблю класичну музику»

«Я не можу сказати, що не люблю ліс, але театри – ними я живу»

«Люблю своє місто, всі вулички, площі, сквери і парк… А ще мені надзвичайно подобається мурал на Покровський – витвір Діми Краба. Мені не просто подобається – я схиляю голову перед талантом цієї людини. Коли я дивлюсь, мені здається, що далеко й глибоко входиш у Всесвіт, у теперішнє, минуле й майбутнє водночас. У моїх асоціаціях – це Всесвіт»

Текст записала Оксана Давиденко
Фото: Марта Яроцька

 

2+

Вас це може зацікавити