Facebook icon Instagram icon

Надія Терещук-Лихошвед: «Тільки сама людина може знайти свій «чарівний копняк»

#Люди 26 Жовтень, 2019 Автор:

5+

Зазвичай ми плачемо «в жилєтку»… Знаходимо того, хто вміє слухати і виговорюємось. Чи є стає легше? Не завжди, адже проблемні питання нікуди не діваються. Справді допомагати мають фахівці, бо загадковішого предмета, аніж людська душа, точно немає. Надія Терещук-Лихошвед – психологиня, і за час практичної роботи чула стільки чужих історій, що можна було б, мабуть, написати довгу й цікаву книгу. Але Zhytomyr.Travel вона розповіла свою. І навіть поділилась власними «психологічними лайфхаками», які так потрібні у щоденному житті

«Я стала психологом, коли це було ще зовсім не так популярно. Пішла вчитись, щоб допомагати собі. І тоді мене підтримав лише дідусь, а бабуся говорила: «Жахіття, і де ти будеш працювати?»… А дідусь бачив, що мені це цікаво, що я хочу. Йому непотрібно було нічого пояснювати, аргументувати. «Ти обрала? Вирішила? Хочеш? Ну, давай!»

«Тоді я вимучилась – мені було складно із собою. У мене було в житті дві травмуючи ситуації, які періодично крутились в голові. Я хотіла їх позбавитись. Тому й пішла навчатись»

«Батьки підтримували мене абсолютним прийняттям, людей навчили приймати такими, як вони є. Саме батьки»

«Психолог працює собою, своїми відчуттями, своїм спокоєм з переживаннями клієнтів. І це зовсім не означає, що я впускаю ситуацію в себе. Я працюю собою, але утримую потрібні кордони, спираючись на власні почуття. Я можу перевірити клієнта, завдячуючи собі: чи говорить правду, тривожиться, стримує щось. Я так навчена, що спираючись на власні почуття, розумію, що відбувається з людиною навпроти»

«Бувають моменти, коли буває дуже боляче за іншу людину. Коли не можеш взяти людину на спину й протягти на собі увесь шлях. Коли розумієш, як можна допомогти, але людина не готова. У мене так було, коли я працювала з наркозалежними. Тому я й пішла з тієї роботи. Для мене це був нестерпний біль. Я чітко розуміла, що ось цій людині треба зробити ось це, а та, якщо буде думати про оті речі, все буде взагалі чудово. Насправді ж бачиш, що людина крокує не вперед, а робить сто кроків назад, і гине сама, гинуть діти й батьки. І це нестерпно боляче»

«Бувають моменти, коли буває дуже боляче за іншу людину»

«Моя найбільша перемога? Складно… Як людини – перемога над собою. Я приборкала своїх демонів. Мені здається, я переможниця. Насправді «переможець» і «лідер» не тотожні поняття. Я переможниця, але не в усіх сенсах лідерка. Жінка-лідерка – це та, котра зробила себе, яка має власний досвід. І їй не завжди потрібно про це кричати, вона просто живе. А всі, хто до цього готовий, знаходяться поруч з нею. Я зустрічала жінок–лідерок, і у моєму колі таких багато»

«Лідером можна стати, але треба чітко розуміти, навіщо це потрібно, чи це дійсно ваша ціль»

«Круто, коли імпульси поєднуються з чітким цілепокладанням. Тоді буде досягнення результату. У мене для себе є два питання-маркери. Чи імпульси живучі?… У мене також були імпульси, які не закінчувались через три дні. Питаю себе: «Я хочу цього? – Так, хочу. – А те, що буде після цього, я хочу?» І коли ствердна відповідь і на друге питання, тоді роблю. Якщо люди не розуміють наслідків своїх вчинків, своїх імпульсів, значить вони точно не можуть бути лідерами, не можуть рушати саме у цю пригоду. І невдовзі вони зрозуміють, що це не їхня історія»

«Коли людина не прагне допомоги, не треба наполягати. Допомагати потрібно лише тому, хто просить. Це визначається, коли звертаєш увагу на свій дискомфорт. Тобі так добре? Якщо так, то не треба нікого нікуди тягти. «Піди туди, займись цим», – так не допоможеш. Тільки сама людина може знайти свій «чарівний копняк». Бо чиїсь «добрі наміри» можуть обернутись й проти нас»

«Вік у людей різний: є біологічний, а є внутрішній. У мене з самого дитинства було відчуття, що я старенька. Бабуся мене так і називала – «Старий Ніс». Я весь час ходила за дорослими й слухала, розвісивши вуха: мені були дуже цікаві ті дорослі розмови, дорослі розповіді. Але від моїх помилок вони мене не врятували»

«Вберегти людину від її помилок неможливо. Люди поранені, які помиляються, мають гіркий досвід – невротики. І розвиватись, ставати кращими, вони можуть тільки завдяки цьому неврозу. Такі «рафіновані» діти, яким ніколи не було боляче, які ніколи нічого не пробували і нічого не знають, не емпатійні. Вони не знаходяться у потрібному резонансні зі світом, вони поза життям. Я працюю з жінками, з дівчатами, які дуже бояться помилитись, бояться травмувати дітей, але я кажу про те, що боятися не треба. Не можна травмувати дитину свідомо, а боятися зробити «не так» не треба. Важливо вміти вчасно сказати «я неправий», важливо говорити про почуття, знаходитись в одній емоційній площині. Іноді батьки приходять і дитині, яка боїться чогось, говорять: «Чого ти боїшся? Не бійся!» Дитина з підсвідомої сфери зчитує: «Моє почуття неправильне. Я відчуваю щось неправильне». І відчуження починається саме з цього моменту. Я завжди раджу батькам говорити про те, що вони розуміють дитину, якій тривожно, страшно, дискомфортно: «Я розумію, що тобі страшно!». Треба відчути з дитиною цю ситуацію, побути разом, розділити цей страх і потім можна піти. Але не треба переносити свій досвід, не треба говорити: «Заспокойся, пограйся». Це не працює. Дитина робитиме це для батьків, але їй самій це не допоможе»

«…Немає «сімейно-будівельних» вишів, ніхто не навчає бути батьками. Проте з дитиною треба бути обережними – не до будь-якої інформації діти готові. Варто спиратись на питання, яке задає дитина. Питання говорить про готовність дитини сприйняти ту чи іншу інформацію»

«У нас немає шкільної програми по стосунках, по конфліктах. А як це потрібно! Нас навчають «компроміснічать». Навіщо? Я вважаю, що компроміс – найбільш неефективний спосіб виходу з конфлікту. Треба домовлятись, співпрацювати. І якщо вже й поступатися, то не притискаючи ані свої, ані чужі інтереси. Компроміс – це коли всі незадоволені, і на цьому «недо» ми кудись намагаємось рухатись. Думаю, потрібні тільки співпраця й рівнозначна домовленість»

«Мені фемінізм значно ближче й тепліше ніж те, що сьогодні прищеплюється дівчатам – пристосування. Утриманки? Для мене це неприйнятно. Практика доводить, що коли вже життя б’є, мало що можна виправити. Вже є певні особистісні якості, і змінювати щось буває запізно – людина сформована»

«У нас немає шкільної програми по стосунках, по конфліктах. А як це потрібно!»

«Ми всі багатогранні. Є наші грані, якими ми користуємось; вони напрацьовані й «натерті», як у склянці. А є ті, про які ми не здогадуємось. І користуючись дискомфортом, можна «натирати» й починати користуватись іншими якостями. Що в собі змінювати? Ми й так хороші. Питання у тому, чи нам добре у тому світі, на який ми дивимось скрізь ці грані, чи варто якось себе ще розширити…»

«Я навіть не можу порахувати кількість людей, з якими працювала. Багато. Але бували хвилини слабкості. Це було тоді, коли «зривались» мої залежні підопічні. Мені здавалася, що я говорю не те, роблю не те , володію не тією інформацією. Що потрібно шукати щось глибше й більше, а я щось роблю не так. Це страшна невдоволеність, неначе говориш у глухе вухо. Робиш, робиш, а результат… Мені складно було усвідомити, що моя задача для них – лише подовжити ремісію. Трохи покращити якість життя під час ремісії, розуміючи, що людина все одно «зірветься»

«Всі люди залежні, лише ці залежності різняться. Ми навіть можемо бути залежними від наших гормонів, від викидів цих гормонів. Є клієнти, у яких адреналінова залежність. Вважається, що порція викиду адреналіну дорівнює порції опію. Людям потрібний «треш», а якщо його немає, людина його штучно створює. Як у Вєркі Сердючки: «Мама йде на базар – мамі треба посваритися». Це така залежність, яка гаситься ендорфіном, і- потім стає добре. Вона притаманна людям, які живуть з психопатами: на людину накричить чи поб’ють, а потім починають миритись. Так і живуть рік, два, десять, бо залежні від такої «хімії». Це можна виправити, коли людина усвідомлює проблему, усвідомлює свої вчинки. Тоді можна «виходити» з цього: починати любити життя рівне, без феєрверків, знайти в такому житті кайф. Ось такий терапевтичний ефект»

«Сльози дають мені знак: значить ми там, де треба. Важливо розуміти, яке саме почуття «плаче». Чи людина себе жаліє чи плаче через спогади. А коли все це «розкручуєш», багато можна зрозуміти і відпрацювати. Плакати треба, це очищення. А сльози – знак, який вказує де болить, як болить і де саме болить нестерпно»

«Сьогодні дуже потрібні сексологи. Бачу зараз, що статеві відносини у молоді сьогодні – це механізовані фізіологічні стосунки без почуттів. Коли урбанізація, стрімке життя, часу на налагодження стосунків немає. Виключно заради задоволення люди йдуть кудись вночі у клуб, особливо не напружуються, отримують насолоду – і це страшно. Ми стаємо схожими на роботів… Ми всі хочемо почуттів, але іноді відчувати – боляче. Нас не навчали того, що болючі почуття можна грамотно прожити. Не заглушити чимось, а прожити: зробити щось з тим відчуттям й жити далі»

«Мене потішило те, що у сина в школі батькам роздали пам’ятки. «Не запитуйте в дитини: «Що там в школі?». Питайте: «Що ти відчував чи відчувала? Яка у тебе сьогодні була перемога?». І мені здається, що вже є зрушення! Я вірю, що на почуття дитини звертатимуть увагу»

«Залежність – це верхівка айсбергу. Якщо вчасно почати працювати, багато чого можна запобігти. Складно, коли залежність вже існує, проте не допустити її появи чи розвитку, можна. Я вивчала особливості харчової залежності – анорексії, булімії. І не всі сьогодні мають належні знання про такий різновид залежності. Тому мене дуже зігріває, коли ми взаємодіємо з колегами. Півроку тому мені телефонують з лікарні і говорять: «Надія, ви ж цими питаннями займаєтесь. Прийдіть до нас, розкажіть. Потрібно, щоб наш персонал також мав знання і допомагав, коли діти з такими розладами до нас звертаються». Мені вдалося утворити мультидисциплінарну бригаду – кардіологи, ендокринологи, психіатри, які приходять і консультують. І хоч зараз немає фінансової можливості утворити відділення, то хоч так шукаю можливість допомагати»

«Нас не навчали того, що болючі почуття можна грамотно прожити»

«Сексуальне виховання починається з матусь і татусів, коли вони тільки починають планувати появу малюків, з моменту народження, догляду. Хто купає, як дитину навчають гігієни, як дитина починає пізнавати своє тіло. «Ой, не чіпай, не дивись, це соромно». Треба торкатися, дивитися, тут немає нічого страшного. Це пізнання свого тіла, тут формуються стосунки»

«Є відомі комплекси Едіпа й Електри, коли «забагато» мами чи тата. Є жінки, які приділяють забагато уваги синам, але як тільки з’являється тато, на хлопчика перестають звертати увагу. І це також про сексуальне виховання: дитина відчуває себе покинутою, а у дорослому житті стає «третім зайвим». Такий дискомфорт не дозволяє відбудовувати нормальні стосунки. Чи тато порушує кордони: доньці приділяється забагато уваги, а дружина на другому плані. Важливо, щоб у батьків були гармонійні стосунки, щоб вони демонстрували прояви кохання. Діти мають отримувати інформацію від батьків: «Ми кохаємо одне одного, а ви поруч і не заважаєте нам». Важливо, щоб дорослі це усвідомлювали»

«Зараз люди більше звертаються до психологів, ніж декілька років тому, більше читають. Стали давати конкретний запит. Раніше говорили: «Допоможіть мені». Проте не знали, якої конкретно допомоги вони потребують. Напевно, у мене заздалегідь було відчуття, що професія психолога потрібна. Психологічна культура зростає і якість послуг також»

«Щоб обрати «свого» психолога, треба спиратись на власні відчуття: після відвідин психолога, як після розмови з другом, має бути добре. Якщо після сеансу роботи з психологом людина виходить «роздерта», а у голові «вінегрет» і питань більше, аніж відповідей, значить прийшли не туди. Навіть якщо намацали болючу тему, її припрацьовують з психологом, а значить зцілюють. Тобто людина розуміє, що з тим болючим робити. Найкращий індикатор роботи з психологом – ваші відчуття. Якщо вам добре – значить ви там, де треба»

«Коли мова йде про насильство в родині, дуже часто це стає зрозумілим на першій зустрічі. Коли жінка хоче змінити «його», то ніхто нікого не змінить. Є жінки, які приходять з іншим запитом – мають потребу самій отримати силу, і то вже інша історія. Але є насильство, на яке людина погоджується – продовжує з цим жити. «Може він зміниться, може ви з ним поговорите», – так іноді кажуть. Це неготовність, гра, яка «цікава» обом»

«Психологічне насильство – це коли одна людина задовольняє власну потребу самоствердження шляхом приниження іншої людини. І такого досить  багато. Потрібно говорити, коли щось вам не подобається, про те, що вас ображає, пояснювати, проводити кордони»

«Занижена самооцінка – це «голос» ззовні, який ми чуємо. Для підняття самооцінки його треба робити тихіше. Насправді той «голос» належить не самій людині, зазвичай це говорить критик. У когось це мама, подруга чи ще хтось інший. У такому випадку треба робити голосніше свої відчуття, свій внутрішній голос, нарощувати свою Я-концепцію. Прописуйте моменти, які роблять вас сильнішими, – робіть із собою такі домашні завдання. Можна навіть іноді їх «притягувати за вуха». Три дні так, а потім буде легше. Як тільки вдається виростити таку Я-концепцію, все кардинально змінюється: люди інакше сприймають тебе, і життя починає змінюватись»

«Розділити біль можуть ті, у кого є емпатія. Допомогти іншим може людина, яка має внутрішній ресурс… Простір перевіряє нас на силу любові до себе через людей, з якими нам боляче, складно, які викликають у нас роздратування. Такі люди нахабно перевіряють наші кордони, і треба вміти сказати «ні». Якщо людина не може сказати «стоп, зі мною так не буде», завжди знайдуться такі, хто звужуватиме й ламатиме ваші кордони. Треба вчитися розуміти на що закривати очі, а чого ніколи не дозволяти; про що змовчати, а про що говорити. У вишах точно не навчають проводити такі кордони»

«Розділити біль можуть ті, у кого є емпатія. Допомогти іншим може людина, яка має внутрішній ресурс»

«Нас не навчають чути себе – це не вигідно. Коли ми чуємо себе, перестаємо бути керованими. Я за те, щоб кожна людина могла чути себе, розуміти власні почуття. Не голос тьоті чи сусідки, критика всередині, а себе»

Текст записала Оксана Давиденко
Фото: Марта Яроцька

 

5+

Вас це може зацікавити