Facebook icon Instagram icon

Настя Лопатюк: «Хочеться, щоб там, де виросла і живеш, було відчуття дому»

#Люди 13 Вересень, 2021 Автор:

1+

Питати у наших читачів та читачок, що вони знають про екосвідомість, якось ніяково. Ми певні, що дуже багато. Проте існують такі форми й прояви свідомого ставлення до природи та світу, які точно можуть вас надихнути. Від Насті Лопатюк, мисткині й дизайнерки, ми дізнались багато цікавого: про різницю між «upcycling» та «recycling», про скарби, яких не помічають, та про мрії, яких можна навчитись

«Я за фахом архітекторка, три роки працювала у Державному науково-дослідному інституті проєктування міст «Діпромісто». Після трьох років роботи я усвідомила, що ця професія не задовольняє всіх моїх творчих запитів, і все гостріше відчувався дисонанс між очікуванням, та тим, що я отримувала. До того ж хотілося б, щоб сама державна установа усучаснювалася, запозичувала досвід у інших країн, удосконалювався підхід до містобудування. На той час моя молодша сестра, архітекторка-дизайнерка інтер’єрів, запропонувала мені співпрацю – написати картину на замовлення під задану стилістику інтер’єру – у дитячу кімнату потрібно було намалювати експресивний портрет Айронмена. Спершу, навіть не мала уявлення, що це за персонаж, але вирішила спробувати. Спочатку нічого не вийшло, тобто герой вийшов надто правильний, такий «вилизаний», навіть декоративний, але статичний. Наче й непогано, але зовсім не те. Довелося закатати полотно білилами і переробити. Тоді результат вже сподобався, і мені, і клієнтові. Потім було друге замовлення, третє, й так сталося, що покинула містобудування й продовжила співпрацювати з архітектурним бюро, де працювала сестра, – створювала живопис для інтер’єрів. Вирішила, що таким чином, працюючи в різних стилях та техніках, розвиватиму свої творчі навички»

«Те, що я роблю, називається upcуcling – креативне переосмислення вторинних матеріалів, надання їм більшої цінності та функціональності»

«У ті часи почала експериментувати з вторинним текстилем. Хоча ні, можна сказати, що я це з дитинства робила: речі розмальовувала, реконструювала, трансформувала й тому подібне. Але тоді я до таких занять не ставилася серйозно, як і до своїх художніх практик загалом. Напевно, тому що батьки мене запевняли: «Це заняття, яке тебе не прогодує»… Насправді батьки нічого мені не нав’язували, просто на той час я не усвідомлювала чітко, чого саме я хочу, у чому я сильна, що мені цікаво. Деякі люди знають це з дитинства, а от в інших чомусь це трошки атрофоване.(Сміється) А вже потрібно було робити вибір – визначатись з вступом до вишу. Мій тато – архітектор-містобудівельник. Мене завше надихало те, як він професійно й глибоко мислить, і завдяки йому я бачила архітектуру багатогранною наукою, такою, що поєднує дуже багато різних напрямків, тому я пішла його шляхом. Розуміла, що надалі цей комплексний базис стане мені в пригоді та дасть змогу обрати щось більш конкретне й близьке мені»

«Те, що я роблю, називається upcуcling – креативне переосмислення вторинних матеріалів, надання їм більшої цінності та функціональності і, таким чином, продовження життєвого циклу речей і збереження ресурсів. Бо recуcling, своєю чергою, передбачає більш структурну видозміну, деконструкцію та промислове перероблення вторинної сировини: якщо це пластик, його треба відсортувати, роздробити, переплавити. Я ж здебільшого шукаю в знецінених речах певний потенціал, який художньо інтерпретую, трансформую і перевтілюю у новий естетичний функціональний витвір. Це і є апсайклінг»

«Зараз здається, що всі знають про сортування й перероблення сміття, але це не так. Системно це ще не впроваджено в Україні. Хоча, окремі ініціативи це роблять і будують бізнес на сортуванні сміття. Відверто кажучи, як на мене, ні сортування, ні апсайклінг не вирішують основної проблеми надмірного споживання, марнування ресурсів та забруднення довкілля. Багато чого можна здати на перероблення, але все одно продукується безліч того, що не підлягає переробленню й безпечній утилізації і опиняється на сміттєзвалищі. Іноді такі речі просто спалюються, але велике питання, наскільки екологічним є такий спосіб. До високого рівня свідомості ми ще маємо дійти»

«Мій перший серйозний виріб з вторинної сировини – сумка. Я давно хотіла зробити собі кудлату різнобарвну сумку-панно. Довго ходила з цією ідеєю, шукала дизайн, ніяк не могла за роботу взятися. А потім в якийсь вечір відчула енергію та натхнення – просто сіла і почала пришивати на тканину різні клаптики-смужечки, які мала. З цього створювалася якась абстрактна кольорова композиція, і я зробити собі таку сумку. Мені сподобалась ця легка приємна гра з кольорами і кінцевий імпресіоністичний вигляд витвору»

«Мій перший серйозний виріб з вторинної сировини – сумка. Я давно хотіла зробити собі кудлату різнобарвну сумку-панно»

«Тканини для роботи я обираю здебільшого з того, що у мене є. Якщо матеріалів не вистачає, можу й у second hand поритися, але я цим не часто послуговуюсь. На мою думку, це не надто ідейно та послідовно: піти у секонд, обрати речі, переробити й потім назвати це upcycling – виходить щось таке трохи притягнуте за вуха. Бо секонд для мене все-таки теж виглядає, як стихійне масове явище. Хоча, звісно, це краще, ніж купувати весь час нове. Я радше намагаюся спершу використати те, що є в мене, у ближнього кола родичів, друзів, що їм уже не потрібно і можна переробити, перешити, використати іншим чином»

«Раніше я не так свідомо ставилася до придбання речей, навіть, у секонді. Купувала щось ситуативно, до настрою, а потім воно роками могло даремно лежати в шафі. Зараз прагну, щоб у гардеробі все працювало і між собою комбінувалося. Все, що для мене втратило актуальність, я відношу у благодійний магазин «Ласка» в Києві. Туди можна приносити старий одяг, частину якого роздають у благодійні фонди, а іншу – продають. В магазині можна знайти цікаві речі, і тому він досить популярний. Також «Ласка» часом проводить різні екологічні івенти»

«Тут, на складі застарілих та неліквідних матеріалів заводу «Електровимірювач», побачила електронні деталі, котрі так сподобалися мені своїми кольорами та розмаїттям форм, що одразу захотілося ними прикрашатися. Мені взагалі резонує ця індустріальна естетика з природою вперемішку, а ці всі фактури, текстури – йой! Отже, спершу почала робити прикраси з електродеталей, які ми пропонували як винагороди для краудфандингової кампанії першого великого культурного проєкту на Вимірювачі – «Лабораторії звуку»… За останній рік у мене визріла ідея створити свою майстерню – мануфактуру апсайклінгу. Хочеться створювати зі вторинних матеріалів інтер’єрний декор, прикраси, аксесуари, меблі тощо. А ще планую проводити освітні заходи творчо-екологічного спрямування: лекції, воркшопи, різні інтервенції. На «Вимірювачі» є багато «скарбів», але люди не до кінця розуміють цінність цих старих речей. Їх можна трішки підреставрувати, трансформувати і показувати як візитівку цього унікального місця. Мені часом здається, що я лише одна так мислю, але насправді знаю, що однодумців багато. Буду їх шукати й формувати команду»

«Я б не називала себе великою мрійницею. Це от останнім часом починаю мріяти (сміється). Не те щоб я витала у хмарах. Мої мрії завжди з розумінням реалій життя, може тому у мене вони якісь досить стримані. Нормальні мрійники так «уух», широко мріють, а я, про всяк випадок, вужче свої амбіції формую, бо насправді схильна сумніватися, чи в мене все вийде. Лише останнім часом починаю щось вимріювати на «Вимірювачі» і загалом, планувати, відчувати, куди хочу рухатися, якось візуалізувати бажання. Коротко кажучи, вчуся мріяти»

«За останній рік у мене визріла ідея створити свою майстерню – мануфактуру апсайклінгу»

«Коли щось створюю, завжди думаю: «Де моя аудиторія? Кому це потрібно? Яку проблему можуть вирішити творчі, художні речі?». Для мене важливим є те, як саме я відчуваю естетику, як її передаю. І важливо все-таки, щоб це комусь резонувало. Я не шукаю, де вхопити тренди, щоб потім комусь «втюхати». Як я вимірюю потрібність? Роблю речі як для себе, але потім вони мають перейти до інших господарів, котрі побачать в них щось для себе близьке. Здебільшого роблю декор і аксесуари, хочеться, щоб їх носили і відчували себе у створеному образі комфортно й гарно…Маркетингові штуки у мене не дуже працюють, тобто я ще не навчилася просувати те, що роблю. Створювати я можу, а розповісти про свою роботу буває досить складно. Особливо сказати щось на кшталт: «Подивіться, яку я класну річ зробила». Часто постити й у різний спосіб заохочувати людей купувати мої витвори не вмію»

«Є у ментальності наших людей одна риса: недооцінювати те, що маєш. Коли я приїжджаю у наші мальовничі міста чи села, бачу купи сміття, просто дивуюсь: як можна, живучи серед такої краси, тут же її плюндрувати? Може, люди занадто звикають до неї, не помічають, чи що? Я до кінця не розумію, звідки таке сприйняття: «Те, що за вікном – не моє. Ось межа мого простору, а далі мене нічого не турбує». В мене інакше ставлення до середовища, в якому живу і з яким взаємодію»

«Молоді завжди хочеться руху, перспектив. А у спокійних містах добре мати віддалену роботу, осідати, наприклад, створювати сім’ю, і тоді тут буде комфортно. Або потрібно формувати умови для розвитку й заохочення молоді – осередки, де можна зростати, творити щось цікаве, корисне для міста»

«Дивно, коли є закинуті приміщення, де ніхто не працює, але в шухлядах досі лежать речі людей, котрі тут працювали, на «Електровимірювачі». Це фотографії, посвідчення, різні артефакти колишнього життя… Хочеться по максимуму зберігати історичні відбитки того, що люди творили, а потім передати все у музей. Або створити такий музей самим»

«Коли працювала у державній установі, їздила різними містами й маленькими містечками України… Мені взагалі подобається знайомитися з новими населеними пунктами. Маю для цього свій спосіб: просто інтуїтивно прямую кудись маленькими вуличками, куди несуть ноги. Спершу дивлюся на мапу, а потім просто маю розуміти, де північ, південь, захід, схід. У мене тоді навігація в голові: розумію, звідки я прийшла, де орієнтир – річка, наприклад… У Житомирі так знайшла пішохідний міст, була у зелених хащах за ним, на дамбі. Мені дуже сподобалося – я ж обожнюю природу»

«Часто міркую над тим, що саме має статися чи що маю зрозуміти, щоб відчувати, що можу формувати навколишній мене простір»

«Я корінна киянка. Київ – це мегаполіс, який швидко змінюється. Там багато різних непідконтрольних процесів, пов’язаних з забудовою. У мене часто немає відчуття, що це моє місто і я можу якось на нього впливати, хоча інколи бачу приклади активних небайдужих громадян, які свого добиваються, наприклад, починаючи з подвір’я свого будинку. У мене поки такого досвіду немає. Часто міркую над тим, що саме має статися чи що маю зрозуміти, щоб відчувати, що можу формувати навколишній мене простір. Хочеться, щоб там, де виросла і живу, було відчуття дому. А ще краще, відчувати це всюди, де б я не знаходилася»

Тест записала Оксана Давиденко
Фото: Альона Савосіна

1+

Вас це може зацікавити