Пригадайте ляльку, якою ви бавились в дитинстві… Відчуття, які сколихнуть такі спогади, занурять у минуле, у якісь страшенно важливі для нас, тоді ще маленьких, проблеми. Навіть якщо це була не ваша іграшка, ви посміхнулись, правда? Секрет у магічній силі ляльок, якою іноді можуть володіти й дорослі. Наприклад, Нікіта Перцев – лялькар, режисер. З Нікітою ми говорили зовсім не про забавки, але якщо дивитись на дорослий світ очима лялькаря, на душі точно стає світліше…

«Народився я в Житомирі, живу тут майже все життя. Закінчив Харківський університет мистецтв ім. Івана Котляревського, маю освіту за спеціальністю «режисер театру ляльок». Театр ляльок – це моє хобі, робота, життя. Точніше, сенс життя і моє буття у цьому»

«Я хотів бути режисером, бо режисер може бути й актором, й художником, й виконавцем»

«У дитинстві я грався ляльками. У два чи три роки з батьками поїхав на море і побачив лялькаря, який робив вуличні шоу. Мене це дуже вразило й захопило. Відтоді батьки почали водити мене у наш житомирський театр ляльок. А потім я почав робити свої ляльки. У 2013 році я познайомився з Сергієм Соловйовим, і фактично у театрі ляльок розпочав професійний шлях. Спочатку дізнавався, як робиться театральна лялька, а потім дійшов до сцени і до режисури. Я хотів бути режисером, бо режисер може бути й актором, й художником, й виконавцем. Коли я закінчував 11 клас, то вже знав, на кого й куди піду навчатися і ким буду працювати»

«У школі до мене відносилась дещо скептично: типу такий дорослий, а бавишся ляльками. Це було принизливо. Але мене, що називається, перло від того, чим я займаюсь. І коли однокласники у 2016 році приїхали на мою виставу у черняхівський будинок культури, вони були здивовані. Я грав у виставі – мав три чи чотири ролі, і це було круто. Тоді ставлення до мене змінилось»

«Я поставив свою першу лялькову виставу «Поросятко Чок» у Черняхівському районному будинку культури, потім була «Зачарована рукавичка», а у 2016 році – «Івасик Телесик». Це були тростинні ляльки, акторами були методисти, технічний персонал, співаки й директор будинку культури. Так розпочався крок до мрії»

«Я не дуже замислююся над питаннями оплати своєї роботи, хоч розумію, що у майбутньому на прожиття потрібно більше грошей. Але наразі я зацікавлений професією, своїми ідеями популяризації «дорослих» вистав у театрі ляльок. Я прагну виводити театр ляльок з тієї радянської закам’янілості, зі стандартних натуралістичних вистав»

«Ляльки можуть більше, ніж актори. Лялька, на жаль чи на щастя, дуже філософічна і прискіплива до себе. Це не просто іграшка, як думають люди. Театр ляльок оживляє будь-який предмет, і саме це стає цікавим. Навіть звичайний манекен, який стоїть в магазині, можна оживити настільки, що він буде набагато кращим в якийсь пластиці, ніж звичайний актор»

«Батьки мене завжди підтримували, хоч самі не є представниками творчих професій. З творчих особистостей у родині лише дідусь – музикант, трубач… Але у мами є творча жилка,і можливо мій творчий потенціал від мами. Більшість моїх ідей у мене всередині. Я не можу пояснити, як це відбувається – якась дитяча фантазія, мрія, яка на щастя мене не полишає»

«Ляльки можуть більше, ніж актори. Лялька, на жаль чи на щастя, дуже філософічна і прискіплива до себе»

«Ми ставимо п’єсу під назвою «Хамлет». Чому така назва? Тому, що в англійській мові ім‘я героя пишеться через «Н», а не через «G». І я вирішив залишити «Хамлет» тому, що маю власне бачення, і це класика в іншому вигляді. Я почав працювати над цим досить давно, ще коли навчався на третьому курсі. Потім на деякий час зупинився, і коли мені було потрібно ставити дипломну роботу у театрі, то обрав саме цей варіант. Я був переконаний, що на класику глядачі підуть, навіть якщо вона в інший інтерпретації. Не буду розкривати всі карти, але у нас зовсім інший варіант розмовної вистави. Приходьте і самі побачите»

«Актуальність вистави в тому, що напевно вже ніхто зараз не думає текстами Шекспіра, як це було у XV- XVI столітті. Зараз просте спілкування, немає якихось «Ваше Високосте»…Мені, здається, що коли у школі дають читати «Гамлета», більшість дітей твору не розуміє – це занадто серйозна література. Якщо молодь подивиться виставу, то сюжет вони зловлять. А також зловлять й ті думки, які закладав Шекспір. Думаю, що актуальність саме у тому, що п’єса стає простішою для розуміння й сприйняття людей»

«Хамлет – від слова хам, хамство. Так, наш герой стає таким. Він і до цього ним був, але у вигляді такого інтелігентного хама. Згадайте, як було у дев’яності й після, коли бандити намагались виглядати інтелігентними. Або ж чеховський Лопахін – мужик, який намагається бути інтелігентом: читав, читав книжку й заснув, нічогісінько не зрозумів. От і все. І у нас таких досить багато. Але ці люди можуть змінюватись на краще! Аби вони зрозуміли звідки прийшли, зрозуміли своє зростання – шлях від тих, ким вони були й ким стали, що у них є певна мета, а не проста задача сидіти й протирати штани»

«Театр ляльок захоплює. Моя ціль – змінити думку людей, що «ляльковий театр», як його звикли називати, лише для дітей. Це з радянських часів лишилось: якщо театр драматичний, він для дорослих глядачів, а для дітей – театр ляльок. Я впевнений, що потрібно розкручувати театр ляльок, щоб актори грали не лише білочок і зайчиків, а й серйозні ролі також. Сьогодні зранку ми граємо білочок і зайчиків, а ввечері нам потрібно дотягнутися до дорослої вистави. Це розвиток й самого актора. Я говорю про глобальні речі, тому до цієї цілі досить довгий шлях»

«Разом з ляльками автор починає ділитися своєю таємницею з глядачем – вигадує історію й починає її оживляти. Це такий інтерактив… Я з радістю ділився ляльками з друзями, які хотіли спробувати лялькарство. Мені здається, що це як береш в руки чайник, а потім чашку і думаєш, що вони можуть бути живими. І це вражає»

«У мене лялька завжди була живою, і при цьому лишалась інструментом. Проте хороші музиканти до своїх інструментів відносяться, як до живих істот. Навіть чув колись вислів, що гітарист одружений на власній гітарі. Можна, звичайно, і ляльок просто складати у коробку, але якщо з інструментом не працювати, нічого чарівного не станеться. Такому сприйняттю потрібно навчатись, своє потрібно любити. Я не можу словами це пояснити»

«Разом з ляльками автор починає ділитися своєю таємницею з глядачем – вигадує історію й починає її оживляти»

«Театр – це соціальне мистецтво. Якщо режисеру хтось приніс п’єсу чи книжку і сказав: «Цікаво, почитай». Ось з того моменту й починається соціальне мистецтво: книжка зацікавила режисера, режисер зацікавлює художника, от і все – понеслося»

«Те, що весь світ став віртуальний,  дуже печально. Під час карантину я передивився велику кількість вистав: драматичних, лялькових, українських й закордонних. Але переглядаючи виставу на комп’ютері я помітив, що я «сиджу у телефоні» й граюсь. У мене жодної зацікавленості, і я просто слухаю текст. Коли ти сидиш у театрі, існує щось, що змушує тебе дивитись виставу, живу дію, інтерактив, ти розумієш героя. А зараз здається, навіть «Вишневий сад» відтворили у вигляді комп’ютерної гри «GTA»… Я люблю ходити в театр, люблю вчитися, люблю споглядати, якщо навіть вистава провальна. Глядач до театру приходить за підтекстом та емоціями, і саме на це потрібно йти»

«Театр – це очищення. Навіть якщо ви не планували, приходите й очищуєтесь. І не важливо, це комедійна, трагедійна чи драматична вистава. Байдуже! Ви все одно приходите й очищуєтесь – розумієте якісь вади чи проблеми, про які йдеться…«Божі тварі» у нашому драмтеатрі я дивився разів три чи чотири і плакав. Я не розумію, чим воно щоразу хапає. Так само я ходжу у Харківській театр ляльок на «Вишневий сад». Постійно ходжу. Я сам грав того Фірса, який наприкінці твору каже: «Поїхали … Про мене забули… Ех, ти, недотепа!..» І коли грав на сцені, пригадував, як споглядав усе з глядацької зали. Мені хочеться плакати що на сцені, що у глядацькій залі»

«Я нормально людина, нормально спілкуюся (сміється). Але вдома я люблю сидіти й шити ляльки – видавати той образ, який знаходиться в голові. Іноді сам не знаю, для чого це роблю. Я Чичикова зробив, але не думаю, що ставитиму «Мертві душі». Зробив Венді з «Пітера Пена», але не знаю, чи поставлю цю виставу. Я просто зробив те, що було у мене всередині»

«Мене дуже зачепила книга Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу». Розділових знаків у творі в принципі не має, і так, як ти прочитаєш, яку думку обереш, так і буде. І мені це дуже подобається. Тому що одну-дві сторінки тексту ти розбираєш цілий день, розмірковуєш, як тобі сенс зрозуміти. Це досить цікава література»

«Для мене виправдати людину, пояснити, чому вона саме так вчинила, набагато легше, ніж сердитись… Можливо, мене легко образити, але ображаюся я недовго. Якщо знайду виправдання, чому людина так вчила, все, більше не серджусь»

«Місця сили в Житомирі можу знайти всюди. Насправді вони там, де багато людей: центральні вулиці, парки… Просто ходиш і надихаєшся життям навколо»

«Для мене виправдати людину, пояснити, чому вона саме так вчинила, набагато легше, ніж сердитись…»

«Усі ми родом з дитинства. Навіть у дорослому віці залишаємося дітьми. Ну, чому ми любимо бавитись у телефонні ігри? Чому збираємося компаніями і спілкуємося? Ми всі прийшли з дитинства. І хоч туди не повернутися, але ж…»

Текст записала Оксана Давиденко
Фото: Марта Яроцька