Якось у розмові відомий актор Роберт Де Ніро сказав: «Найбільше у своїй роботі ціную можливість жити чужим життям й ніколи за це не платити». Цікаво було б запитати знайомих акторів, що для них є цінним в обраный професії. Зрозуміло, що відповіді на такі питання можуть стати відкриттям. От і ця розмова з актором Житомирського академічного обласного театру ляльок Олегом Яценком, яка мала статись дуже давно та весь час відкладалась з незрозумілих причин, стала для нас відкриттям

«Відверто кажу: ніколи не планував стати актором. Це випадковість. Спочатку мені подобалось бувати на сцені, а потім все закрутилось й довелося виступити у якості актора. Я все життя думав, що я режисер»

«Я все життя думав, що я режисер»

«Закінчив навчання у Києві за спеціальністю «Режисура» і зрозумів, що столиця – не моє місто. Тут люди живуть, як у мурашнику, а я люблю на вулиці розглядати все навколо. Оці погляди, що впираються у землю, коли всі йдуть юрбою в одному напрямку, – не моє»

«Маю чітку позицію: не біжу за званнями чи славою. Для мене більш важливі очі глядачів, контакт з авдиторією… Період карантину підкосив багатьох, тому сьогодні головна моя амбіція – повернути глядачів у зали»

«Головна підтримка мого життя – дружина. Спонукає, надихає, підтримує. Я чітко усвідомлюю, що у будь-якій ситуації у мене є опора… Певні періоди з свого життя не хочу згадувати, і змінився я саме завдяки їй, моїй дружині. Ми вже 18 років разом, хоч одружились не так давно. Йшли до цього моменту поступово, поки чітко не усвідомили, що маємо бути разом. Коли дійшли думки, тоді все стало просто… Це було найцікавіше весілля з тих, на яких я колись бував. Ми розписались у РАГСі, нас привітали друзі і всі разом поїхали святкувати. Пізніше того ж самого дня ми поїхали на море»

«Колись одного разу я повернувся в театр після тижневої відпустки, коли поховав батька. У нас була комедійна вистава, і я вийшов на сцену. Тоді грав лише на акторській техніці, без емоцій, як робот. Технічно все зробив правильно, глядачі навряд зрозуміли, що відбулось – вистава сподобалась. Але для мене це був провал, такі речі неприпустимі»

«Грати для дітей важче. Вони відчувають нас, акторів, інакше, ніж дорослі. Дорослі сприймають очима, слухають, аналізують. У дітей все на рівні відчуттів. Ясно, що коли відкривається завіса, вони бачать картинку, а далі – все на відчуттях»

«Актор – це пластилін у руках режисера, котрий створює образ. Проте кожному актору завжди хочеться внести щось своє. Я не люблю просто відтворювати, тому часто вношу свої ремарки у бачення режисера… Є режисери-консерватори, котрі хочуть лише так і ніяк інакше. Певна річ, мені створюють рамки, тому шукаю можливість вийти за межі, пошукати крайності … На сцені ти живеш життям свого персонажу, його історією, яка відбувалась задовго до початку вистави і продовжиться після її закінчення. Наче існує паралельне твоєму життя персонажу, і лише у певний момент у конкретному емоційному стані герой з’являється перед глядачами. Режисер не може відчувати того, що у цей момент відчуваю я, тому вважаю можливим зіграти власну емоцію. Але все повинно відповідати логіці подій та задумів режисера»

«Актор – це пластилін у руках режисера, котрий створює образ»

«У мене є театр-студія, де виступаю художнім керівником й режисером. Більшість акторів студії – діти, нещодавно додалась когорта студентів. У театрі-студії ми реалізовуємо лише соціальні проєкти, звертаємо увагу на важливі теми, наприклад, актуалізуємо проблему булінгу або екології, використовуючи нестандартні підходи. І хоч актори – діти, але думки їхні дорослі. Не очікую, що ті, з ким я зараз займаюсь, у майбутньому стануть видатними акторами. Я хотів би, щоб вони стали хорошими людьми»

«Задача, яка стоїть переді мною як перед викладачем, – посіяти зерно добра й щастя у серце та здорового глузду у мізки. Лише після цього я починаю працювати з дитиною над акторською майстерністю. Театр-студія для мене не лише робота, це моя друга сім’я, з якою я провожу багато часу»

«Для розвитку мистецтва загалом й у Житомирі зокрема у першу чергу потрібно спростувати міф про те, що актор має бути голодним, оскільки дехто його розуміє буквально. Актор має бути голодним до творчості, хапатись за різні ролі. Дають? Бери, грай, живи цим! Але в актора не має виникати думки, чим годувати родину завтра»

«Якби у мене були шалені гроші, зняв би фільм про людяність. Сьогодні майже відсутні взаємоповага, взаєморозуміння, взаємодопомога. Люди живуть за принципом «не чіпайте мене», лише гроші – основна ціль. А ще, маючи безмежну кількість грошей, я б зайнявся освітою дітей, які у скрутний час йдуть навчатись не там, де хочуть, а там, де можуть. Я б створив освітній грант за конкретними професіями для дітей з малозабезпечених сімей»

«Сьогодні колосально швидкими темпами ми переймаємо чужі традиції, забуваючи власну культуру… Так, звісно хочеться показувати себе у різних куточках світу, але для цього потрібно зберігати те, що є у нас. Наша культура багата, і коли ми демонструємо своє, автентичне, ми просто вражаємо. Взяти хоч би «Євробачення» – Руслана, Джамала. Наскільки крутою може бути наша музика! Або «ДахаБраха». Від їхньої музики я отримую величезне задоволення, тому що таку кількість забутих пісень підняти й внести у сучасний світ – це круто. Думаю, що культура має лишатись локальною»

«Наша культура багата, і коли ми демонструємо своє, автентичне, ми просто вражаємо»

«Чи не найперша моя книга, така товстелезна, ще старого зразка з червоним корінцем й написом на обкладинці, – це «Кобзар»… Дітям, котрі займаються у студії, я без попередження ставлю питання: «Що читаєш?» Така «контрольна» відбувається раз на два тижні чи раз у місяць. Я за розвиток, а ніщо не розвиває нашу свідомість і нашу уяву краще, ніж книга»

Текст записала Оксана Давиденко
Фото: Альона Савосіна